| ПОЭЗИЯ / ПОЕЗІЯ | # 97 |
|
ПОБЛАЖЛИВІСТЬ Оце і є та ніч, яка останньою прийде зі мною в духмяний порух вже чимось неживої порожнечі, і стане іншим все десь там… в мені… Місяць стривожено здригнеться темною водою, щось зчинить повінь… Це він прокинувся, щоб вже й спочатку зібрати мої речі та провести левадою до ставу… – більше нікому, але йому я вдячний, як декому за сни видінь… Ми обійдемо якнайдальше розлючену юрму без побажань, вже близько стиглий час, коли щезає поруч із вранішнім відлунням тінь, що так завмерла і з чогось ніби посіріла… РОЗЩЕПЛЕНЕ МОВЧАННЯ Восени… ніби з якогось подиву, не інакше, починаєш гадати і мовби наразі відчуваєш, що нікому не уникнути скорботи за полеглими… – Батьківщина… Вони – не мали потреби ждати серед небажаних несподіванок… І ще: знали свою роботу… Навіть важко уявити, і ось це якраз саме те, що подиву варте, і ти переконуєш себе: я, мовляв, зможу, принаймні би маю… Там завжди одне і теж, і бачив тих, хто мав потребу стати на варту в мовчанні, в спалахах, таких нерозлучних з переднім краєм… Я вас утруднюю?.. Казали те несамовите пекло не забути, і хто відійшов, нарешті тепер має безліч часу для самого себе, – сталося не найкраще на галявині в перетлілій від усього руті, але він не дуже і обтяжував, чомусь так здається, нічим Тебе… З НЕВІДНАЙДЕНОГО Щось відбувається, неможливо зрозуміти, куди нас отак несе в безумстві мотивів і недоречних слів, і нібито продовжує тримати байдужість до всього… Тут пополудні в рівновазі жахів плюю на все та всіх! І нікого згадати, звичайно, не любити і просто так не знати… Із несподіваних новин: казали – прийде ніч, в реальнім часі знову, й мовби тебе залишить пелена і ти не зважишся покликати на поміч, і це у жодному із кращих відчуттів… Багато ще чого, але я мав розмову з принишклим звіра голосом начал: йому було байдуже – в цьому річ… ЗАПАМОРОЧЕННЯ Хто б я не був, але в деякій мірі мені стало до наснаги витончено грати в перевтілення, та попіл в сяючій безкінечності імені і мої вуста огортало невблаганне полум’я в освітленні поодиноких тіней в тремтінні, – ми безкінечно оплакували нерухомі ріки і змінювали ландшафти та повітря в ім’я плем’я… Дахи неявного, мури та пагіння цикламен, – ми йшли до запаморочення, і жертовне біле теля не мало геть відношення до пастора, хоч і з умови… (після смерті в камінні скорботи з реальною поки ще водою землі…) НАДВЕЧІР’Я Дощ вже притишує свій сріблястий лет, падіння з листа на лист, щелепи вужів обтанцьовують не останніх на цьому місці жаб, – ми виявились знайомими… Тепер він не тут і дуже модний альтист, і мовби, переповідали, якимось чином, та параної про етноси, шваб… Вибух її чутливості і моє моління лишитись мали б змінити існування… Зрештою, ми в присмерках знайшли наші надії близькими до раю… Моя невидюща карма – в дійсності – не є за одним лише бажанням, і що мені відтепер, скажіть, робити далі, бо я й насправді не знаю?.. У РЕЖИМІ ВПЛИВУ Самотність? Можливо… – це такі жарти?.. Та й ти... відверто… ні, ні, щось інше… я вислухав пісню сокола – він когось таки втратив… моя черга роздати першим карти, – нікому програвати, та і з’явився шанс вийти із кола… Так ніхто мені ні разу дотепер не дав вибирати самому, – та й із чого… по іржавому цвяху рухалась оса в порожнечу… Нам частіше хочеться підкинути, а не підстелити солому, але й на це не вистачає розуму, а він би був так доречним… ПАДІННЯ Однак же щомиті мене обтяжує повітря в вологій течії, в проникливих і несподіваних – виснажливо – відчуттях несамовитого шаленства… Мимоволі повіриш, що ти нічий насправді в тимчасових по обидва боки небуттях… Не дуже добрі ознаки, коли нічого кращого від замість чогось ще… Видається стиснутим в обіймах яру рівчак, – в незнаних глибинах сьогодні чи завтра, несподіваний гість з хворою уявою намалює на місяці молодому брудних вовчат, і я не побачу, як зміниться її збентежене до страхів обличчя від усього з нею цього, так як не можу зрозуміти, що тепер відчуваю… Я колись дізнаюсь, хто вигадав це ціліше сторіччя за усі, і де і з ким він провів останні дні, перед тим як помер?.. ГОРИЗОНТИ ПОДІЙ З відстані, перестояли осінні дні… аномально смеркає, прикликати б овець, що все ж відстали від отари… Босоногі горобці у заширокого не трохи вже струмка, – що ближчим часом з ними стане, нітрохи не вгадали… І ось що трапилось: нас наздогнав жахливий буревій, десь там вгорі, де смерті чабани похмурі та дзьобаті… Вона натомлено лежить і промінь не знаходить її вій, які я цілував тоді в давно десь там тепер порожній хаті… ПРИХОВАНИЙ ПОДИХ Версія №3: настільки пам’ятаю, він обожнював поетів небесного китайського середньовіччя, музику XVII сторіччя, був поведений на вишуканих жанрових витворах Утамаро, фанатично марив робити все, щоб ні про що більше не згадувати, – ще б пак! – його відображення спритно одягало ліловий ковпак, а на зустрічі він завжди, чудово пам’ятаю, приходив завчасно… Так-от, невже не зрозуміло, що йому не лишалось нічого, щоби мало завадити не вкоротити собі життя – такі справи… Словом, ми його вже знайшли без ознак дихання – та і чого чекати? – в найяскравіший день без прикмет сезону та відповідної дати… БЕЗПРИТУЛЬНІ ДОЩІ Зрозумійте як потрібно: мені байдуже до досвіду в маренні одинака, тим більше, коли гіпертермія налагоджує сприйняття анабіозу, – якою би не виявилась вдача з поглинанням, вона вже не буде така, яку б я пітніючи хотів бачити, повертаючись з дощу, потім морозу… Сухий укус степового вітру так і не зупинився на використаній сльозі, а нудота чимось ніби доцільно змінювала перелік відчуттів жаху… Я лізу все глибше в воду, з неї вилізаю, досхочу ласую чудовим смузі і починаю нікому не потрібний перелік горобців, що скупчились на даху… НАМАРЕНІ ВИЯРКИ Проростають вранці по виярках підземні ліси, і я згоджуюсь, що свою кров докупи не зібрати мені ніколи… Я там, де немає людей, в сузір’ї оси і де, як би хто не хотів, ніким мені вже не стати… Боже праведний, звідки оцих зіниць шалена ртуть та наповнені питвом наднебесні вітри! – їх нема серед безжальної отрути повітря, тут мруть, але ти відчуваєш кроки серця і як кінчається зима… ПЕРЕКОТИПОЛЕ В рань ледь заповзає дим та заносять в амфітеатр траву і вимоги на папері класного мисливця сапсана – їх таки до біса… Мені несила змінити по-різному прожите, але, обіцяю, порву все пов’язане в різних варіантах зі спогадами в пітьмі і звідси… Ну і як тобі самому оті на Святій Землі африканські суховії з колючим піском та соляною, що навсібіч, скупченою гіркотою?.. В тиші хтось очі в сльозах збирав під ні з чим не споріднені вії, і здавалось, ще трохи і все закінчиться, як і колись, німотою… ЗУСТРІЧІ На жовтих, потім лілових та синіх полях провидінь – тінь з-попід верб аж до самого лісу, і світла галявина… Тераса, духмяний чай в чашці, скоріше вже пізньої Мін, і відчуття, що нікуди себе подіти… І ще ковток вина з далекої та незрівняної країни, де лози від вулкану і де скам’янілі гнізда ластівок на крейдяних скелях… Що ще мені мало би бути потрібним, щоб загоїти рану, та позбутися снів з чорними хрестами на стелях?!.. НА ТЛІ НЕБЕЗПЕЧНОЇ МИТІ Одного разу я, невідомо з яких причин, написав, що обов’язково й назавжди залишусь в меланхолії псалмів, в астральних провалах їх, – там звуки не все й абищо… Потім жив ще, про щось таке мріяв і жадав все як вмів, а може, мені уже й це, і тоді, не пішло аж ніяк і відразу в сезонах, де з буття й небуття мабуть всім і тобі взагалі все ні до чого, але неіснуюча тінь перетнула, і так щоразу, щось якраз в тому місці те, що давно не потрібно землі… НАШЕСТЯ МЕТЕЛИКІВ Спочатку вони нагадуватимуть блакитне тло хмари, потім віддадуть шанування вітрові, тому, який спізнився, і – полетять… і – у віртуальнім відриві їх закохані пари через деякий час щезнуть… я дивлюся на них і дивлюся… Вони замерзнуть, не спасуться в спокусливім холоді сонця на паромній переправі у відтворенні позачерговім… На білих плямах ялівцевих гілок, на навпіл розколотій колоді залишаться тьмяні ознаки життя в прообразі новім… СНІГИ В ЛИСТОПАДІ Жовті ластівки березового листя, налякані снігом, весь час дивляться в очі зіркові без кольору й вій, – те, що би мало закінчитись досі ніби небаченим бігом серця і вітру, нічим не закінчилось, але ти не радій… На просторі – на північ – від полів та раїв кладовищ, де трухлявіють надписи, ті, що без дат і неповних імен, в тому небі, де ще та порожнеча і більше нічого і вище, тобі теж, як би ти не хотів, не стане ні крові, ні вен… ЗУСТРІЧ І все це, вірите, трапилося ранком та при особисто мені… З коралових глибин мрійливо піднялась якась прозора риба, мабуть, щоб на свої очі побачити світло та пережити воду, потім перетнути своїм тілом, наче лезо, мою засмаглу шию і подивитись, а чи знайдеться раптом хтось з тих, хто її зашиє й поверне пана з готелю SUNRISE Diamond Beach Resort, з виду не молодого, до життя з номера, який легко запам’ятати, – ось приблизно так закінчується існування за ознаками неозоре… Залиште мене, ні про що не питайте, дайте хоч би якусь мить побути із жвавими перепілками на гречаній, уже в отаві, стерні… ПРИКРОЩІ Яким би ми і коли не уявляли всяке своє існування від того досить сумнівного початку, нам не вистачить ніколи й нічого… А мені би хотілось залишитись поетом Святого Письма і снів, чужих і своїх, та одного разу попрощатись без сліз і слів… В ІМЛІ Панує тиша… в моєму не раз вже подертому серці, де ще можливе чуже небуття із моїх переселень, і місяць в однім черевикові поміняє нарешті гроші на прощу, я – залишусь, ким був, в перевернутій лінзі жаги і злиття, трохи вірячи в світло, в минущість і ким-то віднайдені мощі… СНІГИ Хурделить… Куди оком не кинь, – наче з прообразів суду і потурань, – мете; мені ввижається чудовий кінь і ще з дитинства за вікном герань… Десь у залишенім проступлять риси якоїсь нової проміж усіх примари, в плямах та з вухами гірської рисі, яка вже тут як рік шукає собі пару… Замерзло все, пряха наснилася вівці в хліві, де віє м’ятою та чебрецем, – він кликав усіх до себе, і на його лиці, як у димнім дзеркалі озер ранкових, мерці пройдуть, порізно, манівцем у пошуках земель, і нових і не нових… СПРАГЛИЙ ПОГЛЯД МЕРЦЯ Він прийде за мною, бо він же один із вас, його неможливо було не впізнати між вами… В присмерки погляд мій піднесе Волопас, щоб він засвітився під ніч над усіх головами… І залишиться присмеркам неземний краєвид: тьмяний, понурий, дуже чужий, непривітний… І спуститься дух порожнечі в образі серця від неба, щоби в мене вдихнути щось непомітно… НЕВІДОМИЙ В ОСІННІХ ПРИСМЕРКАХ Спадають присмерки, мурахи натхненно запалюють ліхтарі, потроху тікає з обрію остання із покинутих назавжди осель, продовжує стовбичити не таке вже й забруднене небо вгорі над поодинокими димарями, в замиранні спинена карусель… Дощенту вигоріли, що й так перевелись, запахи осені для усіх, Дощ, – по порі, – то набігає, то відступає, топлячи світлий дим… Невже ви ще й до сих пір не зрозуміли, що онде не в собі псих і є мною, дуже й дуже вже у віці, пригнічений, але менше з тим… ОСІННІ ЛИХОМАНКИ Ця минущість зі мною досягне вкритих осіннім листям узлісь, нагрітих полум’ям променів по каменях та гаєм з молодих буків в сум’ятті знайомому, й дуже вже, для живих істот просто скрізь, тому мої не упокорені страхи розшматують наймолодші із круків… Темрява невідворотності відвертає очі – і це кінець приреченого, що був колись блазнем на тріумфах тих, хто оці місця спопелив, – він виявився останнім, кого не прийняла земля хутору тоді увечері, й тільки зі своїх міркувань, бачите… Всю цю ніч дощ в шелесті лив… Та невже ж не страхіттям є весь цей перебіг посеред сліз та знади, коли виглядаєш ніби з безодні для обдурених, перевтіленим зразу щодо форми та замість в сутності слів пророчих… Тільки чого ради на землі був?! Забілів пагорб, зблиснули квіти – раптом все й одразу… |
|
|
|