Рід Бориспольців лишив по собі спогади ще з сивих давен. Хоробрих козаків війська Запоріжського знали й поважали за силу духа та розум. Кілька поколінь поспіль вони входили до числа козацької старшини, були сотенними та полковими писарями, а у ті часи козацький писар був чи не найбільш грамотною та освіченою людиною у своєму осередку. Після горезвісної поразки гетьмана Івана Мазепи у боротьбі за незалежність України для козаків настали скрутні часи. Багатьох було знищено, решту – російський імператор Петро І, аби уникнути нових заворушень, задобрював різноманітними привілеями. На щастя нащадки Бориспольців вижили у тій борні, хоча так званий «козацький замок» у селі Гоголів Київської області, де вони мешкали, війська Петра І знищили дощенту.

Саме нащадки славетного козацького роду і подарували Україні двох непересічних митців.

Платон Борисполець

Платон Тимофійович Борисполець народився 1798 року в містечку Гоголів Остерського повіту Чернігівської губернії (нині село Гоголів Броварського району Київської області) . Батько його – Тимофій Никифорович Борисполець здобув вищу освіту у Петербурзі, а потім працював губернським прокурором у Житомирі, Херсоні та Мінську, свого часу був відомим громадським діячем.

Свою кар’єру Платон розпочав військовим. Виховувався у другому кадетському корпусі в Петербурзі, з якого у 1823 році був випущений офіцером артилерії. Відрізняючись надзвичайно діяльним характером він крім своїх прямих обов’язків ще служив при арсеналі. Створив креслярню при артилерійській школі, де безкоштовно читав механіку та готував малюнки зброї. Незвичайною діяльністю Борисполець звернув на себе увагу великого князя Михайла Павловича і, навіть, був особисто знайомий з імператором Миколою І. Таким чином, Борисполець міг би зробити блискучу кар’єру військового, але все це він приніс у жертву мистецтву. Незважаючи на свої багаточисельні заняття, відвідував, як вільний учень, класи Академії мистецтв. Вивчаючи малювання та живопис уривками все ж таки зумів досягти великих успіхів: за малюнки з натури він одержав у 1837 малу, а в 1838 велику срібні медалі Академії, а за картину «Артилерійський парк» 24 вересня 1836 року – малу золоту медаль.

Успіхи Бориспольця привернули увагу керівництва Академії і його зараховують до художнього класу батального живопису професора Заурвейда. А через деякий час Борисполець переходить у клас Брюллова. Вимоги до своїх учнів у професора були високі. Він говорив, що в його класі може вчитися лише той, хто талановитий, кому він може бути корисний. Згодом молодий художник увійшов у коло добрих знайомих Карла Павловича. Один із сучасників Василь Плаксін свідчив: «Пам’ятаю я вечори проведені на антресолях квартири Брюллова, де збиралася молодь. Тут бували Михайлов, Корицький, Рамазанов, Капков, Борисполець, Тімм. Тут же бували Кукольник, Глінка». У цей час Платон знайомиться ще з одним учнем Академії Тарасом Шевченком. Платон і Тарас згодом стають найщирішими друзями. Що ж приваблювало молодого Тараса у старшому за нього військовому офіцерові? Може те, що Борисполець був дуже оригінальною, щирою і товариською людиною? Микола Рамазанов згадував про Платона: «У нього було так багато енергії і снаги, що нерідко він захоплював своїм прикладом набагато молодших за себе. Молодеча доброта його серця увійшла між нами у приказку: добрий, як Борисполець– говорили ми, намагаючись визначити у комусь іншому найвищу ступінь доброти. Він завжди ладен був віддати останнє ближньому своєму. І не лише для того, щоб бути корисним, а просто бажаючи принести йому задоволення».

1839 року Борисполець фактично почав життя з початку. Будучи полковником, вийшов у відставку заради того, аби ще наполегливіше зайнятися малюванням. Його мрією було завоювати велику золоту медаль, щоб, таким чином, одержати за рахунок Академії відрядження за кордон для удосконалення малярського хисту. Конкурував він двічі: перший раз подав картину «Александр Македонский усмиряет Буцефала» (1841), вдруге – «Образ Воскресения Христа» (1842). «Художественная газета» у вересні 1841 року писала: «В Академії мистецтв щороку буває після загальних зборів виставка, її знайдете і нині в залах Академії. … Назвемо лише імена художників, що подають своїми творами гарні надії… Тут знаходимо роботи Капкова, Шлейфера, Шевченка, Максимова і Бориспольця».

Остання робота завоювала велику золоту медаль, але статут Академії визначав вік кандидатів, а Борисполець був старшим належних років. Замість поїздки за кордон йому запропонували звання академіка, від якого той відмовився (Русский биографический словарь). Поїздку за кордон художник вирішив здійснити за власний рахунок.

Одержати велику золоту медаль і відрядження за кордон прагнув і Шевченко. Але його картина «Циганка-ворожка» була відзначена лише малою срібною медаллю. Можна припустити, що Шевченко мав надію виїхати за кордон разом із Бориспольцем. Підтверджує це й лист Якова Кухаренка до Шевченка, де є таке питання: «Чи ви вже їздили з Бориспольцем на білому коневі в дріжках до чужоземців?». Отже, Яків Герасимович знав про те, що саме з Бориспольцем Тарас мав їхати за кордон для удосконалення в малярстві.

Дружні почуття зберігав Шевченко до Бориспольця впродовж усього життя. Ось уривок листа до Михайла Лазаревського, датований 16 квітня 1854 року: «…сини-соколи твої, де вони тепер обертаються? Поцілуй їх, друже мій, за мене, скажи їм, що се вас цілує той старий дядько, що з вами цілувався колись у Царському Селі. Добре було б, якби згадали. Та ні, не згадають. Малі були, забули. То ти їм нагадай, коли сам здоров згадаєш, як ми з Бориспольцем з вами прощались, не доїжджаючи александрівського корпусу».

Для того, щоб назбирати потрібну суму грошей для подорожування Платон Тимофійович почав працювати ще інтенсивніше. На замовлення голови Товариства заохочування художників він малює велику копію картини «Образ Воскресения Христа», що її виставляють потім у Почтамській церкві столиці. Для неї він виліпив за власним ескізом і розкішну раму. Рязанському поміщику Шувалову намалював 28 невеликих образів. Окрім цього одержав грошову допомогу від Товариства заохочування художників.

В цей час Борисполець-художник процвітає. Творча еліта столиці часто проводила вечори на його квартирі. За свідченням Миколи Петрова були тут і Кукольник і Плетньов, і Гоголь, і Шевченко, і багато інших.

Петро Олександрович Плетньов (1792–1862), про якого тут йдеться, був ректором Петербурзького університету. Історик російської літератури, сам літератор і редактор журналу «Современник» протягом 1838–1846 рр., він був одним з найбільших друзів Лермонтова, Даргомижського та Бориспольця. Так, наприклад, звертаючись із заслання у листі до Михайла Лазаревського в Петербург, писаному 20 грудня 1847 року Шевченко прохає: «Плетньов повинен мене знать, тільки нагадайте йому Платона Бориспольця…»

Так от, молодіжні зібрання присвячувалися творчому проведенню часу та пустощам. На стінку вішався великий аркуш паперу, і кожен із зав’язаними очима мав поставити на ньому свою помітку. Потім розігрувалася лотерея. Той, кому діставався перший номер, з’єднував ці помітки у малюнок із двох – трьох фігур, але обов’язково із якимось сюжетом. Той, кому вдавалося здобути перемогу, – «перещеголять своих собратий в изобретательности», – одержував від господаря приз (баночку паштету і пляшку сухого вина).

У Бориспольця було прекрасне почуття гумору. Микола Рамазанов згадував, що посеред кімнати у нього висіла чайна ложечка з написом: «Мешает всем и никому не мешает».

За вечерею друзі читали нові твори, співали пісні, влаштовували карикатурні танці з оригінальним маскарадом.

І ось, у 1843 році, Платон нарешті виїхав за кордон. Спочатку до Франції, а звідти у 1847 році – до Італії. Під час своїх закордонних подорожей Борисполець багато малює, копіює картини великих майстрів. У Парижі художник намалював картини «Відпочинок святого сімейства», «Королівський міст», «Святий Андрій Первозванний» та багато інших. У Венеції він взявся за копіювання Тиціана, полотна якого знаходились у церкві святого Іоанна і Павла. Під час роботи над картиною «Смерть Петра Домініканця», художник страждав від холоду і дуже слабкого освітлення. Від цього у нього почав псуватись зір, а потім одне око зовсім перестало бачити. Лікарі радили йому відмовитись від малювання, щоб не осліпнути зовсім, та Платон краще б помер, ніж перестав малювати. Робота затяглася, заробітки зменшилися і Борисполець став бідувати. Нарешті, у 1850 році копія була закінчена і відправлена у Росію. Академія мистецтв схвалила її і оцінила у дві тисячі карбованців.

Але Борисполець до Росії не повертався: частково із-за надії вилікувати за кордоном очі. Та сталося інакше. До 1852 року він осліп майже повністю і з того часу помер для мистецтва.

У 1855 році йому «по височайшему соизволению» Миколи І було вислано тисячу карбованців для повернення до Росії. Та цими грошима Платон Тимофійович скористався інакше. Будучи майже зовсім сліпим, художник значну суму витрачає на купівлю старовинної української кобзи – з метою повернути її на Батьківщину, і разом з нею їде до Варшави, оскільки на повернення до Петербургу йому не вистачає грошей. У Варшаві йому трапляється катафалк, який перевозив тіло померлого в Петербурзі португальського посла, в ньому і повертається сліпий митець разом з кобзою на Батьківщину.

Отже перша закордонна поїздка Бориспольця була досить тривалою – дванадцять років.

Наприкінці 50-х років Платону Тимофійовичу призначили пенсію з військового відомства, а Академія удостоїла титулу «Почетного вольного общника». Ще кілька разів він звертався до паризьких лікарів, але результат не радував. Востаннє він поїхав туди у 1880 році цього разу лише з метою лікувати очі. Та сталося інакше. У Парижі Платон Тимофійович загинув, потрапивши із-за незадовільного зору під колеса карети. Там його і поховали. Отак трагічно слалася доля талановитого художника.

Багато робіт митця, очевидно, втрачено. За архівними документами нараховано з півсотні його значних полотен. Але про місце зберігання більшості з них даних немає. У Києві знаходиться картина «Проповідь святого Андрія скіфам» (1847), яку він подарував великому князю Олександру Павловичу, а той згодом подарував на 100-річчя Андріївській церкві і яка й нині висить праворуч перед олтарем церкви, окрім неї ще дві акварелі Бориспольця «Пейзаж» та «Жандарм», зберігаються в Державному музеї Т.Г.Шевченка. У Петербурзі (Державний російський музей) – картина «Кораблі в бухті при світлі місяця». Копія з картини Тиціана «Муки святого Петра Домініканця» – у науково дослідницькому музеї Академії мистецтв Росії. Портрет О.С.Даргомижського – у Російській Державній публічній бібліотеці ім. М.Є. Салтикова-Щедрина. Картина «Мадонна» – в Пермській художній галереї.

Через три роки, після прибуття в Росію Бориспольця, до Петербурга повертається із заслання й Тарас Шевченко. 24 квітня 1858 року він занотував у щоденнику: «Предположения мне никогда не удаются… Сегодня, например, я располагал зайти в Академию посмотреть выставки, и в заключение к графине Настасье Ивановне. А случилось вот как. В первой зале в Академии мне встретились Зимбулатов и Борисполец, мои старые и искренние друзья. Наскоро обошли мы выставку, отправились к Зимбулатову и время до обеда провели в воспоминаниях. Я совершенно доволен неудачею».

А їм було про що згадати.

Віталій Борисполець

У юні роки він писав традиційні римовані поезії. Та згодом молодого поета починає сковувати римування та ритміка, його думки потребують свободи повної і беззаперечної і він поступово наближається до написання вільного вірша – верлібру.

Лауреат Нобелівської премії Йосиф Бродський писав: «На мій погляд, для того, щоб користуватись вільним віршем, поету потрібно до нього прийти тим самим шляхом, яким прийшла до цього англійська “изящная” література. Тобто, в мініатюрі, в рамках свого власного життя, поету необхідно повторити шлях, пройдений до нього літературою, тобто пройти формальну школу з її ритмікою, римами і таким іншим. В іншому випадку вага слова в рядку верлібриста може виявитися нульовою».

Та писати верлібри за радянських часів було справою непростою, навіть небезпечною. 1976 року поет Давид Самойлов писав: «Вільний вірш – для ледацюг, для самоуків, для містифікаторів (коли без крапок і ком)… Треба бути занадто впевненим у власній цінності, щоб набратися нахабства говорити вільним віршем… Геть недбайливці!». В українській критиці радянських часів теж було немало таких окриків. Верлібр був формою забороненою, дисидентською. Усе, що не римувалося – вважалось ворожим, антинародним, навіяним заходом, чужим не характерним для нашої співучої української (російської, білоруської) літератури. За написання верлібру могли без зайвих вагань кинути за грати. Згадаймо хоча б вилучених з літературного процесу В.Кордуна, М.Воробйова, В.Рубана.

Насправді ж багато хто з класиків минулого час від часу звертався до форми вільного вірша. Прикладів можна навести чимало: це і Сковорода, і Франко; в Росії – Єсенін, Цвєтаєва. Особливо часто звертались до нього романтики – Гейне, Гьоте, Блок.

Цікаво що значна частина фольклору складається з верлібрів, або ж містить у собі його вкраплення. Це й загадки й прислів’я – краплинки, вихоплені з народної мови: «Жінка, мов тінь: ти за нею – вона від тебе, ти від неї – вона за тобою» і навіть такий значний епічний твір як «Слово о полку Игореве». Багато таких вкраплень у молитвах, у канонічних, релігійних цитатах: «Спочатку було слово, і слово було у Бога, і слово було Бог».

Змістом верлібру є етико-філософський, аналітичний смисл тексту. Зміст можна означити як «внутрішня лабораторія мислячої душі». Вона найменш відома читачам, у всякому випадку завжди знаходилась десь на узбіччі мистецтва. «Діалоги» Платона, «Думки» Паскаля, «Досліди» Монтеня читали швидше філософи ніж шанувальники красно письменства. Незаперечно, що вияви почуттів прекрасні, але й безпечні за будь-якого суспільного ладу. Думка ж містить у собі споконвічну небезпеку сумніву – від будь-якої долини вона заводить у хащі пошуків доказів будь-то буття Божого, будь-то відсутності хиб суспільного ладу. Й навпаки – від логіки доказів вона веде до медитації, до таїн відвертості. (Певно з огляду на це й кидали верлібристів до в’язниці.) Своєю медитативністю верлібр найчастіше відображує аналітичне самозаглиблення автора, який не має на меті яскраву безпосередню емоційну реакцію читача. У нас менше за інші вихована раціональна емоція, близька за відчуттями до переживань відкриття, рішення розумових задач. Отже можна зробити висновок: верлібр – елітарний вид літератури, неприйнятний для широких мас.

Віталій Борисполець завдяки верліброві знайшов себе. Перше визнання прийшло до нього у 1989 році, коли став дипломантом І Міжнародного фестивалю вільного вірша «Європейський дім», на якому був наймолодшим учасником. Німецький поет, драматург, учень Бертольда Брехта – Хайнц Калау називав його справжнім відкриттям цього форуму. Цікаво, що спочатку Віталія Бориспольця визнала Європа, а вже потім, власне, Україна. На час виходу його першої книжки «Страйк ілюзій» (1991 р.) його верлібри побачили світ у дев’ятьох країнах і були перекладені п’ятьма мовами. «Страйк ілюзій» став невеличкою сенсацією у літературному процесі України. Весь тираж було розкуплено за кілька тижнів, а газети та журнали рясніли його новими поезіями. То був період насичений публічними виступами на радіо, телебаченні, зі сцени, творчими вечорами і гастролями як по Україні, так і закордонними. «Молодь України» від 8 грудня 1994 року згадуючи той час написала про одну студентку, яка придбала одразу 100 книжок Віталія Бориспольця і безкоштовно роздавала усім в університеті ім. Тараса Шевченка. Інша – з філологічного факультету – темою дипломної роботи обрала: «Творчість Віталія Бориспольця і нова українська література». І смішно, і сумно, адже його «творчість» на той час нараховувала лише кілька десятків верлібрів (римовані поезії до уваги не беруться). От і маєш «елітарний вид літератури, неприйнятний для широких мас». Наступного – 1992 року виходить друга книжка «Гуманітарна допомога», видана неокласичним літгуртом «Музейний провулок, 8», членом якого був Віталій Борисполець. Це перше двомовне видання зроблене українською та німецькою мовами у перекладах І.Фрідріх. 1994 – готова до друку нова збірка «Полювання на сонячних зайчиків». Широко анонсована пресою, вона так і не побачила світ. Причина проста – інтерес до україномовної літератури зменшився, вітчизняні видавництва дійшли межі банкрутства. Щоправда того ж таки 1994 року Віталій Борисполець отримав пропозицію з Нью-Йорку видати книгу у Сполучених Штатах у перекладах англійською. Та на подив оточуючих він категорично відмовляється. «Сподіваюсь, що шанований мною американський читач не багато втратить, якщо не почує український сум цього року. Спершу книга має з’явитися в Україні, а вже потім…» – пише він у листі-відповіді.

Починаючи з 1995 року в Україні про Бориспольця почали забувати, хоча за кордоном час від часу й з’являлися його верлібри, щоправда не нові. Там його все ще пам’ятали, так відомий літературний критик Фелікс Інгольд у швейцарському тижневику «Цюріх» (1996 р.) називає Віталія Бориспольця одним з кращих пострадянських поетів-модерністів кінця ХХ ст.

Загалом його поезії побачили світ більш ніж у 40 країнах світу. Іспанський поет, публіцист та перекладач Хосе Рейна писав: «Віталій Борисполець – один з найяскравіших верлібристів Європи, що пишуть у жанрі неокласичного або “чистого” верлібру».

Майже на десять років Борисполець зник з мистецького обрію. Але, як виявилось, не назавжди. 2005 року несподівано для літературних кіл виходить його книга «Платний пляж на Стіксі», до якої увійшли сто кращих верлібрів автора. Того ж таки 2005 року побачив світ подвійний CD з рок-оперою «Платний пляж на Стіксі», створеною творчою формацією «S.T.IX. Project», фундатором якої був Віталій Борисполець. Це єдиний в Україні, рівно як і у Європі, значний музичний твір, лібрето якого написано виключно верлібром. Варто додати, що сценічну постановку рок-опери узявся здійснити метр сучасної режисури, всесвітньовідомий король епатажу – Роман Віктюк[1].

У 2007 році з’являється ще одна збірка «Платний пляж на Стіксі. Дощовий». 2009 року побачила світ книга «Тлумачення тиші», яка на час виходу була найповнішим виданням поезій автора.

А 2012 року побачила світ книга «Одкровення». В її оформленні, як і в попередній, використано роботи народного художника України Івана Марчука, за філософією та психодинамікою світосприйняття співзвучні творам Бориспольця, як небагато чиї інші.

Отже, друге народження поета Віталія Бориспольця небезпідставно можна вважати вдалим. Час не змінив його, а чи змінить він час з’ясується з часом.

Зараз Віталій Борисполець завершує роботу над новою збіркою «Необачність часу».

[1] (повернутися) На жаль смерть Р. Віктюка завадила втіленню цього проекту.