ПОЕЗІЯ | # 98 |
* * * Але ж ти був. І дощ звучав, як рок. Я вигравала всі примарні війни. Та відступаю. Мій наступний крок Від тебе. Не розтиснувши обіймів. Я відступаю у ранковий дим. Вкриває небо наше кволе місто. Чому ми завжди залишаєм тим, Кого кохали, надто довгу відстань. Ти був всередині. Чи, радше, посеред Святої волі та безбожних ґратів. Я відступаю. Не назад. Вперед. Мабуть ще тільки вчуся програвати. * * * Коли все замовчане – досказала. Коли в цьому попелі – аркуш сніжить. Коли не втікаєш квитком до вокзалу. Оце мабуть є – найвідвертіша мить. Оце мабуть є – найщиріше прозріння. Пірнаєш у себе, а дна там нема. Розплющ свої очі, нарешті ти – вільна, І тане від свічки вселенська зима. Ми всі ще зустрінемось за видноколом, Постанемо потім крапками над і. Не треба блукати світами й по колу, Там правди не знайдеш... Шукай у собі. * * * Ти був мені єдиний. Єдиний і стократ. До ніг твоїх всі зорі, лише тобі – віват! В тобі вся справжня суть, то істина – в вині. Ти був мені.. Ти був мені – щитом у тій війні! Я приручила лева. Сумирний, біля ніг.. Наївна… А він потай дивився за поріг. Тепер володарюєш. Ти – над царями цар! Тобі не одиноко? Не страшно серед хмар? Ти був всім незбагненним. Творінням і творцем. А я стояла знічена перед твоїм лицем. А я стояла стомлена. Дійшла, напевно, край.. Тепер на роздоріжжі: чекай! чи…прощавай… Спить час на моїх віях. Йде відлік до весни… Ми ще обоє живі. Ще не було війни. Ми ще не ділим світ: «своє», «твоє», «моє»… І ти мені не був! Ти ще у мене є. * * * Тонкі пальчики сосни пестять небо. Безборонна, без війни йду до тебе. Море лащиться до ніг і муркоче. Сміх зривається на сніг, зимні очі. Пристрасть музики цикад – серце рветься. Це прощання невпопад тут здається. Цей перерваний політ і нестяма. Чи ж така була Ліліт До Адама? Блискавиці гострий спис. Не боюся. Зорі, падаючи вниз, Все ж сміються. * * * Ти ніколи уже не повернешся… Так в нікуди з нічим йде жебрак. Старий потяг тікає вереснем, Журавлем лине в небо літак. Терпка кава із присмаком спогадів І заплакані очі доріг. Восени ми чекаємо сповідей Від тих, з ким влітку випили гріх. Та вони утечуть кілометрами, Невзаємно закохані в даль. Ми не вміємо бути відвертими... Тільки спогадів темна вуаль. Я на тебе не ворожитиму, Листям жовтим твій слід облетить. Я в коханні зізналася квітневі, А цей вересень, то – моя * * * Моя кара й моя мука... В спеку буревій. Ти цілуєш мені руки, як вуста повій. Стихла... Лише серця стукіт... То невже це яв? Що цілує мені руки той, хто розіп’яв. |
|
|
|