ПОЕЗІЯ # 98




Марина БОРИСПОЛЕЦЬ
/ Київ /

«Але ж ти був. І дощ звучав, як рок…»



* * *

Але ж ти був. І дощ звучав, як рок.
Я вигравала всі примарні війни.
Та відступаю. Мій наступний крок
Від тебе. Не розтиснувши обіймів.

Я відступаю у ранковий дим.
Вкриває небо наше кволе місто.
Чому ми завжди залишаєм тим,
Кого кохали, надто довгу відстань.

Ти був всередині. Чи, радше, посеред
Святої волі та безбожних ґратів.
Я відступаю. Не назад. Вперед.
Мабуть ще тільки вчуся програвати.


* * *

Коли все замовчане – досказала. 
Коли в цьому попелі – аркуш сніжить.
Коли не втікаєш квитком до вокзалу.
Оце мабуть є – найвідвертіша мить.

Оце мабуть є – найщиріше прозріння.
Пірнаєш у себе, а дна там нема.
Розплющ свої очі, нарешті ти – вільна,
І тане від свічки вселенська зима.

Ми всі ще зустрінемось за видноколом,
Постанемо потім крапками над і.
Не треба блукати світами й по колу,
Там правди не знайдеш... Шукай у собі.


* * *

Ти був мені єдиний. Єдиний і стократ.
До ніг твоїх всі зорі, лише тобі – віват!
В тобі вся справжня суть, то істина – в вині.
Ти був мені.. Ти був мені – щитом у тій війні!

Я приручила лева. Сумирний, біля ніг..
Наївна… А він потай дивився за поріг.
Тепер володарюєш. Ти – над царями цар!
Тобі не одиноко? Не страшно серед хмар?

Ти був всім незбагненним. Творінням і творцем.
А я стояла знічена перед твоїм лицем.
А я стояла стомлена. Дійшла, напевно, край..
Тепер на роздоріжжі: чекай! чи…прощавай…

Спить час на моїх віях. Йде відлік до весни…
Ми ще обоє живі. Ще не було війни.
Ми ще не ділим світ: «своє», «твоє», «моє»…
І ти мені не був! Ти ще у мене є.


* * *

Тонкі пальчики сосни
пестять небо.
Безборонна, без війни
йду до тебе.
Море лащиться до ніг
і муркоче.
Сміх зривається на сніг,
зимні очі.
Пристрасть музики цикад –
серце рветься.
Це прощання невпопад
тут здається.
Цей перерваний політ 
і нестяма.
Чи ж така була Ліліт
До Адама?
Блискавиці гострий спис.
Не боюся.
Зорі, падаючи вниз,
Все ж сміються.


* * *

Ти ніколи уже не повернешся…
Так в нікуди з нічим йде жебрак.
Старий потяг тікає вереснем,
Журавлем лине в небо літак.

Терпка кава із присмаком спогадів 
І заплакані очі доріг.
Восени ми чекаємо сповідей
Від тих, з ким влітку випили гріх.

Та вони утечуть кілометрами, 
Невзаємно закохані в даль.
Ми не вміємо бути відвертими...
Тільки спогадів темна вуаль.

Я на тебе не ворожитиму,
Листям жовтим твій слід облетить.
Я в коханні зізналася квітневі,
А цей вересень, то – моя


* * *

Моя кара й моя мука...
В спеку буревій.
Ти цілуєш мені руки, 
як вуста повій.

Стихла... Лише серця стукіт...
То невже це яв?
Що цілує мені руки 
той, хто розіп’яв.



Повернутися / Назад
Содержание / Зміст
Далі / Дальше