Лувр

Почуте у черзі, з кавказьким акцентом:

– Де тут Можна Лізу?

* * *

Блукаю величезним музеєм, духовно збагачуючись, так би мовити, у повній тиші. Тут дзвінок на телефон від тьоті Іди з Канади:

– Тьотю Ідо! Не можу розмовляти. Я в музеї.

– Ні! Ти маєш це почути.

Охоронці в залі на мене зашикали і вигнали на вулицю. Я продовжив:

– Ну, що трапилося?

– Я просто подумала, що раптом ти мені захочеш купити якийсь дорогий подарунок у Франції, щоб ти навіть про це не думав. Нема чого тобі витрачати свої кошти! Але якщо захочеш для Цилі Абрамівні брелок із Ейфелевою вежею, то я тебе не зупинятиму!

Дулькін

Нью-Йоркський друг рекомендує екскурсовода Дулькіна перед поїздкою до Парижа:

– Він найкращий екскурсовод столицею Франції.

– А чим він кращий за сто інших? Що знає такого, чого інші не знають?

– Він мені показав ресторан, де всі президенти країни зустрічаються із таємними коханцями, та готель, куди вони потім прямують.

* * *

Вештаємося із гьорлфренд і Дулькіним Парижем. Він усе докладно розповідає та показує – справжня енциклопедія. Дулькін, виявляється, був гей-активістом. Сидів у Радянському Союзі за ці справи. Потім його на особисте прохання президента Франції вислали з Москви. Юля постійно відстає від нас тому, що фотографує все поспіль і забігає до магазинів одягу. Дулькін утомився їй робити зауваження, що вона нам зриває всі плани, і накричав. Юля розплакалася. Довелося їх мирити. Дулькін пообіцяв їй показати найкращий магазин жіночого одягу, де навіть він закуповується, коли має нового бойфренда. Тепер Дулькін її найкращий друг. (Чи подружка?)

Зголодніли і зайшли до кафе. Я доручив Дулькіну замовити правильний паризький сніданок. Він знову посварився з Юлею. Він замовив їй тепле вино з корицею, а мені каву з кальвадосом. Гьорлфренд обурюється:

– Я не хочу вранці алкоголь. Я хочу чай із лимоном.

– Будеш в Америці пити свій чай. А тут жінки п’ють гаряче вино з корицею.

– Але ж я хочу чай!

Я врятував становище тим, що випив і свій кальвадос, і її тепле вино.

Вийшли з кафе, гуляємо Парижем далі. Дулькін вказує на будинок із гордістю:

– Тут, на другий день у Франції, я звабив мого першого француза-славіста. Яке у нас було пристрасне кохання! Він усю ніч кричав: «Ще! Цвєтаєва! Ще! Ахматова! Ще!».

* * *

Наш екскурсовод ділиться спогадами:

– Мій старий друг – дисидент Птичкін – відсидів десять років у ГУЛАГу, а в Парижі другого дня після приїзду потрапив під машину. Отримав купу грошей. Був дуже задоволений. Повернувся до Москви та купив собі квартиру. Усі йому дуже заздрили.

* * *

Дулькін скаржиться:

– Ти знаєш, що публікацію «Доктора Живаго» Пастернаку повністю ЦРУ профінансувало? У середині минулого століття це були найкращі спонсори та популяризатори сучасної російської літератури. А нещодавно я їм приніс мій антипутінський роман і зовсім небагато за нього просив. Не взяли. Ідіоти!!! ЦРУ, звичайно, вже не те, що було за часів моєї молодості. ЦРУ вже зовсім не те! Адже яке було гарне агентство! Таке розвідагенство занапастили! Які там працювали інтелектуали! А зараз? Жах! Одні рагулі! Очі б мої не бачили!

* * *

Дулькін перед розставанням:

– Ось тут поряд є «Кафе Де Флер», на авеню Сент-Жермен, це куди провідні французькі поети приводять своїх нових дівчат.

Юля вимагає негайно, щоб я її показав усьому чесному літературному світу.

Ми зайшли до «Де Флер» і сіли під портретами Бодлера та Хемінгуея. У залі було п’ятдесят осіб. В основному жінки. А де ж чоловіки? Я нічого не розумів, і як мене попередив Дулькін: у будь-якій незрозумілій ситуації в Парижі – пий кальвадос. Після третьої чарки розуміння ситуації не надходило.

Тут до моєї гьорлфренд підійшла француженка, щось сказала і відійшла. Через п’ять хвилин інша. Що відбувається? Офіціантка, на щастя, пояснила:

– Сьогодні у «Де Флер» – жіночий день. Після п’ятдесяти років феміністського руху ми нарешті цього досягли. Французькі поетеси приводять показати своїх нових бойфрендів чи партнерів, якщо вони є лесбіянками.

– А що вони казали моїй гьорлфренд?

– Що вони люблять її поезію, та й її новий бойфренд нічого так. Лише випити любить.

«Нічого так?» Я натхненно випив п’яту чарку кальвадосу.

Пер-Лашез

Дощ як з цебра. Тільки зайшли на цвинтар, як за помахом чарівної палички, зупинився.

Могила Джима Моррісона. Натовп людей з усього світу. Згадав, як тридцять років тому хотів покінчити життя самогубством під його музику. Як слухаю The Doors і зараз, коли погано. Допомагає. Гьорлфренд хотіла сфотографувати поряд. Відмовився. Це не туристична пам’ятка. Це святе. Це мій Ісус Христос.

Едіт Піаф – підходимо до могили та слухаємо її на Ютубі. Несе поверх могил її голос. Підходимо, а там уже три пари. І теж її слухають на Ютубі телефонами. Французів немає зовсім. Вона їм потрібна?

Оскар Уайльд – постамент обнесли склом, рятуючи від вандалів та графіті. Біля могили англійська актриса читає подрузі монолог із його п’єси напам’ять. Подруга записує та негайно виставляє на фейсбук.

Модильяні – ледве знайшли постамент. У дуже поганому стані. Ніхто про нього не знає. Якби дали десь свідчення, що він був коханцем Ахматової і наставив роги Гумільову, тоді хоч би росіяни набігли. П’ять років тому його картина продавалася за 170 мільйонів доларів. Можна ж було кілька тисяч підкинути на те, щоб привести могилу в нормальний стан.

Пруст – новий постамент. Порожньо. Ніхто до нього не приходить. Хто може ці величезні медитативні романи в наш божевільний час дочитати? Може, коли вийду на пенсію, якщо доживу, то спробую знову прочитати.

Бальзак – справжня велика пам’ятка. Нікого немає. У дитинстві прочитав кілька книжок. Про що – хоч убий не згадаю. Тільки пам’ятаю, що одружився він у Бердичіві, як і належить справжньому письменнику. Я теж поїду туди одружуватися, може. А ще Бальзак помер від виразки, заробленої надмірним споживанням французьких вин. Яка героїчна смерть!

Свіжа могила гламурного французького актора, який загинув, катаючись на лижах, зовсім недавно. Кошик квітів і вкладена листівка: «Ти був моєю справжньою любов’ю. Марія». Ось навіщо тобі, Маріє, цей гламуриш?

Могила китайського олігарха. Всі написи китайською мовою. Цвинтар взагалі закритий. Тут більше не ховають, можливо, тільки великих діячів французької культури за спеціальним дозволом уряду. Як він тут опинився? Ми знаємо як. Пожертвував цвинтарові мільйонів десять євро. Купив собі місце у вічності, щоб лежати поряд із великими. Інші китайські олігархи, напевно, давляться від люті! Навіть тут усіх обскакав!

Десь тут ще безсердечний Шопен (серце окремо поховано у Польщі), Мольєр, але настав час уже в барі випити кальвадосу. Вже дванадцята година дня, а ще анітрішечки.