| ПОЕЗІЯ | # 100 |
|
* * * Погляд скований димом, мов стриножений кінь у степу, пасовище торішнього листя під ногами йому догорає смиренням і нестерпно втинає стопу, а він твердо упнувсь – заміряючись стрибнути в пітьму. Лише зирком крізь дим, де кочують попражені хмари, а за ними сховалося сонце, мов горошок в стручку, лише тіні кудлаті по тичці, лише тінь до краю обвивається тісно, обіймаючи темінь струнку. І твій погляд вгорі, як в стручку, визріває за сонцем, і крізь сни споглядає на світ, і крізь хмари, мов сонце, і так дико дригочуть розгупані явами скроні аж заходишся слізьми, аби радість множити болем... * * * Ліс шепоче – ніч шипить, двері темні опівночі отворяють лябіринт – і виходять чорні в клоччях, і несуть пісну кутю, і дванадцять срібних ложок на стола кладут краю. і дванадцять перехожих тих, що їм імен нема, місять тісто на морозі – і на заячих слідах. аж подзенькують ґердани, і маленькі дзерькала розлітаються – як брами перед божого чола. і виносять із печери світ ізпечений на дні, і кладуть його, де двері зарубляються в стіні. * * * Паліте ватру, кидайте кости, жалі кидайте, най верхи йдут! зійдуться тіні, певне, о шостій, о сьомій крила свої складуть. Попід перину з самого моху, гладенькі крильця в зелений пух, А ви кладіте свою тривогу, бо скоро данец – великий круг, Довкола ватри, Довкола в коло Заскачуть тіні біліші в дим, Надує ватра черлене воло, розпустить світло, мов херувим, І буде чорне тікати в корчі – Вогке пропаде, засохне слід, Бігтимуть біди світ перед очі, А очі зійдуть у чорних бід... * * * криками крутиться осінь межи крижин, гейби під небо проситься, та нестарчить їй сил. і засідає межи ялин – ніби дим – аж відгомін котиться ув вологість щілин і хреститься там, сповідається тіням духів забутих, іно дим – ніби з файки – із уст випливає, і меж пір‘їн птахові тулиться, бо стужа за всіми стежить зі стежки, якою осінь ішла, але замела шляхи всі – війна… |
|
|
|