| ПОЕЗІЯ | # 100 |
|
ЖОРЖИНАМ СМУТКУ шалом жоржинам смутку і траві туманові що плине на покоси одну по одній брами дощові люб’язно прочиня гадзиня-осінь зблиск сонця прохолодний наче хром подекуди майне в щілину хмарну зіщулена адамовим ребром блага тепла верба але намарно КВАЗАРНЕ Ми будемо хворіти через день, по черзі. Почнемо вiд сьогодення. Щоб зичити наснагу та натхнення, зажурних, смiшних, лагiдних пiсень. Жеврiтиме мiж схрещених долонь рудаве пасмо зiрки Прометея. Як хтось, заслабший часом, зойкне: «Де я?», то другий не заклякне осторонь. Свавільно небосхил не смів би щоб вбиратися в оздобини зiрочi, – одну, хронiчно-гостру iз хвороб, дiлитимем щоденно i щоночi. Ми будемо згасати через день. По черзі. Мов квазар, або лампади. Сам янгол-охоронець, Бога ради, зійде до нас на заспіви пісень. ПРОМІНЧИК Юнацький шал щоліта догора, коли у ниви прийнято пологи. Здійма із вогких хащів на-гора осіння Гідра пазури вологі. Повз осінь ту – скаженну матір злив – мов блудний син від батькової хати, до хуртовин мандруючи завзятих, тобі я сердце, Квітко, завинив. Від дрижаків їжачилась земля. Вітри в калини цупили намисто. Твій погляд грів та пестив іздаля, маякував і кликав променисто. Я знав – нам бути разом при кінці. Не мав жаги та жодних справ до інших. Та в строк відчув, що тане у руці твій Аріаднин шовковий промінчик. Із вантажем трофеїв громіздких, набувши досвід, незамінний наче, вернув до тебе. Втім, на жаль, побачив: хтось цілував тебе, мов пелюстки. ДОЩ Похмуре дійство – дощ iде. Сто тисяч кіл тремтять на водах. Аж геть бракує ЛСД, аби відчути щастя подих. Хаос асфальту і багна. Гілок та вітру дивні гейми. І ти, розхристана, сумна, ідеш наосліп навперейми. Обсіли крихти кришталю довгасті вії і волосся. Тендітна – саме, як люблю. Хіба що те мені здалося. У скронях пульс дублює крок. Ледь неслухняні, наче, ноги. Шкода, не видно до зірок – я попрохав би допомоги. Аби Одарка та Карась зійшлись, мов пальчики до жмені. Блищить обручка – ти чиясь… Знов дощ і я, два прокаженні. МАВ БИ ти мiй квиток в безвихiдь виток моїх мовчань вітер хитає віхоть ламкий мов лелеча мав би гойдать натомість пестить до майже сну нашу з тобою повість дивну й ущент сумну наче школяр що витер з дошки вчорашній день скиглити мав би вітер вогких своїх пісень швендять окістям гаю юшку трусить пісну я тебе забуваю я набуваю сну БОРГ Під стелю блакитну, високу Жбурляю думки знавісні. За кілька краплин твого соку Нема чим віддячить весні. Любов’ю? Та щойно не стало. Мов спраг березневих котів. І хворого серця замало. І січених нервів-дротів. Рамена трясе від напруги. Із горла знущається ком. Сумніше немає наруги, Ніж бути весні боржником. * * * Дерева узбiчч, мов натомленi оленi, тавровані зблиском вогнів мандрівних. Заледве спитається хтось, чи вдоволені, полишивши шлях гуркотливий та біг. Хіба що, неквапний у сутінку легкому, розчулений скальд чарівної доби не втримає смутку та зойкне лелеково, поплеска стегно молодички-верби. Обачно спита: чи омріяна мавка є? Чи вийшла шукати пригод по світах.. Най навіть на те заскавчить та загавкає сполоханий струсом стурбований птах. ШАРІЛОСЬ МІСТО Шарiлось мiсто перлами прикрас числених марев, рiзьблених примхливо. Посутiнково нiч чавила з нас iще надвечiр надлишкове пиво. Автiвок зойки ковзали у вись, на кшталт скавчань Дiдони до Енея. Ми мали б десь пiд ковдрою злягтись, най навiть мряку маючи за неї. Та все ішли крiзь сни та зойки цi, намацати не в змозi певний сховок. Ти прутня затискала у руцi та множила вiдлуння вiд пiдковок. Нечастi перехожi осторонь либонь не помiчали вiд утоми нахабнi мандри-пестощi долонь, що обома блукали ледь свiдомо. Помалу острах викритостi щез. У хiд пiшли усi природнi данi. Ба, навiть регiт хлопiв з Пе-Пе-еС не зiпсував нам втiхи на майданi. ОСНІЖЕННЯ В КОХАННІ Агов, то давно не смiшно! Мерщiй порозпитуй всiх – мов хрущ у квiтучу вишню, пiрнаю в безжальний снiг. В отiм мовчазнiм полонi, повз брязкiт льодОвих криць, повзе менi снiг на скронi та пагорбами сiдниць. Живий снiговик, та й годi – хоч дудли той антифриз вiд зрад генетичних кодiв, вiд змiн кiнетичних рис. Затерпли недужi крила, що в’язнi вiд батога. Погруддя моє зомлiле корiнням глибин сяга. Пiдмурря, либонь, задурно згризе навеснi вода. I лячно менi, i журно. Твоїх сподiвань шкода. Та вiрю, поглянеш дивно, замрiяна i ясна: – Моя снiгова людино, я знаю тебе, я зна.. Хурделицi – геть! – патлатi, приреченi бранки сяйв. Палати, чимдуж палати – до скону! – пообiцяй. |
|
|
|