| ПОЕЗІЯ | # 100 |
|
ПОЕТОВІ Анатолієві Кравченку Життя спливає листям на воді на твій, на мій та ще на чийсь перстеник. І вже трепети шепотять «прости», – вони згорять, як твій колись щоденник, і як отой останній олівець, що записав рядок у віщім свитку. ...На небеса відходять навпростець лише поети і лише молитви. КРАПЛИНА ДОЩУ Чуєш: тиша така, наче міста нема навкруги, навіть дощ притуливсь до щоки та й стікає сльозою, що спокутує тяжко провини і легко борги і до ранку милує вуста льодяною росою. Смак її – смак отих стародавніх часів, що приходять до нас, ніби пращури, вічні і древні, залишаючи смуток відлуння своїх голосів нашим душам, що з ними і не розлучались напевно.. Ось і знову маленька краплина біжить по щоці; наша дійсність сприймається нами, як читана книга, де остання сторінка десь там, при самому кінці, де хоч слово одне – від нестерпної туги відлига. Тож давай сподіватись на краще, на милість небес, що спадає дощем на дерева, на трави осінні… Придивись, цілий світ в цій маленькій краплинці воскрес, он, листочок тремтить, а на ньому вона мов перлина. МЕДЯНИЙ ДУХ Триптих 1 Медяний дух по яблуках розлився і вересневі дні, як званні гості, дарують нам на згадку зливу листя, прозору і жадану, наче осінь. Медяний дух і втішить, і зігріє, солодким зіллям заспокоїть душу, щоб розповісти, що за нас намріють такі блакитні і до віку сущі ті небеса – із плоті та із крові, – що легко так відчули дух медяний у яблуках, що визріли із слова і віддали цілунку смак духмяний; де ми удвох – із крові та із плоті, – де світ п’янкий і твій нестримний подих медяний дух благословить – і потім легенько зронить яблуком у воду. 2 Медяний дух живе в моїй кімнаті – мені тепліше в яблучному колі, – червоні, жовті та зеленкуваті, вони лягли, як оберіг, на долю... А за вікном ні вересень, ні грудень, ні дощ, ні сніг – така собі морока... Медяний дух для мене ж – все, що буде, і все, що є, як день у день, до строку. Як день у день, як ніч у ніч, гортаю ті сторінки, що живлять дух медяний, так ніби світ – який, я ще не знаю – чекає слів – примхливий і бажаний. Та що слова, коли говорить тиша, до тебе і до мене промовляє?! Медяний дух, мов та молитва вища, зійде на нас десь там – за небокраєм. 3 Медяний дух крізь погляд твій далекий порине знову в яблуневий простір, де все, що є, і все, що буде, – легкість; де почуття дорівнюються зросту трави, дерев і тих небес, чий поклик іще пробачить нас і наші тіні, і дві сльози, що на очах не сохнуть, забудуть, чи то вечір, чи то днина. І дві сльози... Стежиночка у вічність самотньою журбою зачарує.... А може то твоя остання ніжність у вересневих снах моїх сумує. І наче сон: медяний дух, кімната і ми з тобою, різні і незнані.... А яблука лежать, їх так багато, і дух медяний чути на світанні. МИТЬ Наздожене тебе. Безсонна і безтінна. А втім – лише твоя. Мінлива і гнучка. І знову, як колись, схилятимеш коліна перед її вогнем, що душу обпіка. І знову, як колись, чи пошепки, чи в голос, десь там, у межах гри, сховавши небуття, твоя безсонна мить, мов ниточка до когось, від того, що було і буде за життя. ...наздожене тебе. І раптом зрозумієш, що вже коротші дні у спогадах, як мить. І всі твої слова, що їх казати смієш, немов оті птахи, злітають у блакить. ОЛІВЕЦЬ Схиляюсь над столом своїм і знаюсь: то тільки й долі, що листок паперу, то тільки й волі, що його торкаюсь, як у думках, сумні чи то веселі, знайду рядки, що раз у раз чорніли моїм, тоді легеньким олівцем, – і прокидався вірш до світу білим, – неначе був початком і кінцем. І прокидався день до світу наче ледь чутно вітерцем прошепотів: «Я бачив, як трава росою плаче, як мріє про шалену мову злив, що не спитають відстані та віку, коли озвуться голосом твоїм...» Коли озвуться. Ще навколо тихо, – та олівець здається заважким. ВИБІР Ось і час сподіватись: а може така собі вдача – задивлятись край неба: а де ж вона, інша земля... Ніби й там колискову пташина виспівує-плаче, ніби й там ще рідненька комусь, оця птаха мала? Тільки як нам спитати цю пташку маленьку, що має срібні співи в горлянці, на радість або на біду: може наша любов з її крилець за хмари злітає, може ми із тобою йдемо у предвічнім саду? І далекі світи знов шукаємо, наче стежину, і по зорях читаємо, як по книжках мудреці... Ось і час сподіватись: годинник відзначить хвилини, ось і час полічити в долонях своїх камінці. |
|
|
|