| ПОЕЗІЯ | # 96 |
|
Кущ за вікном Нахмурені хмари крізь тиш застигли, світанок зламавши надовго. Ти спиш, і не спиш: зима вже. Змерзай, ні про що бубони, бо темрява нині і завше вітає прокурені сни: зима вже. Чекати, чекати, чека- ти можеш зі срібним плюмажем весни. Та реальність така: зима вже. Письмена вітру Упала осінь за вікном, ми з нею граєм в доміно, та випадає «пусто-пусто». Безглуздо. Упала осінь, як дитя, без усвідомлення буття (всі в карусельній круговерті відверті). Упала осінь, мовби курс на Уолл-стріт, я не берусь робить прогнози ці погодні. І годі! Упала осінь, ніби лист, що недописаний колись, та вітер за вікном колише, і пише. Raven-fo-rever Едгару По Ані звука, ані друга… Раптом з книжної юрби – Кроки крука, кроки крука, Крики крука навкруги. Чи то поглум, чи наруга За пройдешні вже борги? Кроки крука, кроки крука, Крики крука навкруги. Хибне коло – це перука Для безкрилої снаги… Кроки крука, кроки крука, Крики крука навкруги. Вже ніхто не запорука – Ні брати, ні вороги. Кроки крука, кроки крука, Крики крука навкруги. І не вийти з цього круга – Хоч вивішуй корогви! Кроки крука, кроки крука, Крики крука навкруги … Сузір’я павука Повзе-повзе павук-дивак крізь мерехтіння павутиння. Дивлюся, лежачи навзнак туди, де сяюча пустиня. Од споконвіку і донині, ми всі, як зоряний чумак, блукаємо у павутині – вперед-навспак. Ти блукаєш у блукарні В лабіринті гноблять стелі. Ти на розі робиш вибір: Чи то вийти в інший вимір, Чи залишитись у пеклі. Всі шляхи несповідимі: Що наліво, що направо – Все одно не буде «браво!» Та надії не судимі. Та надії завше марні, Не вгадать, що буде завтра: Чи зустрінеш Мінотавра, Чи сконаєш у блукарні… Соната-сон скрипковий ключ помежи ночі тривог повітряних бемоль фортісімо! в утробі фобій тебе торкнутися дозволь (де дотик – мі, де дотик – соль) скрипковий ключ пожежі ночі яскравий пай до-ля-мінор до-ля тримається і до-сі (а далі – хор: «Ой у лузі, червона калина…») Осінь (шотландський мотив) Блукали у луках, де зникли лелеки, Які полетіли у пошуках спеки, Яку загасила оманлива злива, Яка не чекала осяйного дива, Яке відбулося у дотиках, звуках, Коли ми з серденьком блудили у луках… «Не» сонет (45) Не цілую тебе не тому, що не вмію, не тому, що до мене звертаються: – «Сичу!», не тому, що тобі я, можливо, не личу, не тому, що слідкую свою аритмію, не тому, що створив я нестворену мрію, не тому, що у мріях тебе лише кличу, не тому, що душею не схожий обличчю, не тому, що боюся відчуть ейфорію, не тому, що я можу сказати дурницю, не тому, що в руці не тримаю синицю, не тому, що віддав привілей журавлю, не тому, що між нами теорії-струни, не тому, що страхають прочитані руни, не тому. А затим, що тебе я люблю! Сонетний всесвіт Межи блукаючих комет, У чарах кришталевих чарок, Де і надія – недогарок, Де не до дії, не до мет, Там є мета – зірковий мед! Його збирали ми на ранок, Серед зірок і забаганок, Межи блукаючих комет. У світла є медовий смак, Його не знищити ніяк. А темрява – смола їдуча. Так, ми йдемо серед зірок, Засмучені, хоч кожний крок Нам шепотить: «Бесаме мучо!» Хокку ніссановий жук пролетів повз мене як літо оце… Майже за Робертом Фростом Я відштовхнувся від весни – стрибнув у темряву цвітіння, в головоломні сновидіння, що не скидалися на сни, і все чекав чуйні вістки – весна вже вільна, не в полоні! А вітер тер свої долоні об ошалілі пелюстки, дощем підкреслювавши вдачу. Та все одно весну я бачу! – 17° Мінус сімнадцять. Врятуй, Бо, від лиха!.. Відлиги чекати в узорі комор?.. Ввімкнути музику і слухати стиха сонату сімнадцяту, ре-мінор. Пане Бетховене! Бачу я сховане в клавішах серця – надривний узор, і все невимовне, і все зачароване – в сонаті сімнадцятій, ре-мінор. Діти туману ні гадки, ні плану куди себе діти ми діти туману розчинного світу завжди не на часі не вчені чинами та той, розіп’ятий мандрує із нами * * * Куди очей не поверну – війну я бачу і весну. …а між весною і війною навшпиньках дощ іде на лад (либонь втомився після бою і прибирає гар гармат). |
|
|
|