[…] шукаю його. Звивистими коридорами блукаю, зазираючи в усі зали, в усі замкові шпарини, в усі дзеркала. Шукаю скрізь – особливо там, де шукати марно. Прислуховуюсь… особливо до того, чого не чути. Іноді до вух моїх торкаються найніжніші передзвони: наче десь далеко-далеко вітер коливає підвіски з легкого металу. І я біжу, розкриваючи одні двері за іншими, біжу назустріч дзвону, але… У кращому разі знаходжу візерункову порцелянову чашку з чаєм, який ще не вистиг – і я допиваю його; або ж перо журавля – прикрашаю ним свого капелюха; або – золоту клітку з цикадою – відпускаю її на волю; або – мідні монетки з отворами посередині – навіть не доторкаюся до них.

Часами у сні чую зворушливий наспів хуциня. Дивлюся – просто над моїм узголів’ям старий Хунь По водить по струнах смичком. Очі його заплющені і музика сумна. Я заледве стримую сльози, серце моє розривається: у цілім світі немає нічого прекраснішого і нічого сумнішого за цей одинокий голос скрипки… Якось, не стримавшись, я схопився рукою за смичок… й одразу прокинувся. Поряд – ні душі , в руці – вербова гілочка.

Мабуть, так випробовує мене досконаломудрий […]

[…] Кажуть, думки його подібні на чистий голос дзвона. Гуде у вухах у того, про кого він лише подумає.

А ще кажуть він досяг такого ступеня святості, що навіть екскременти його духмяніють орхідеями і трояндами[…]

[…] І якось було таке, що побачив я три бамбукові дощечки. На одній було вирізано:

На другій:

Я взяв складаний ніж і на третій дощечці вирізав:

Уранці я побачив на своєму письмовому столі китайський розкладний ящик-футляр для книжок. Футляр був звичайнісінький – з папки та синього полотна, з кісточками ґудзиків по боках.

Я розкрив його. А там – порожньо… Закрив і знову розкрив. І знову – порожньо… Тоді я закрив і розкрив футляр утретє. А там – Найдосконаліша Порожнеча […]

[…] І ось я побачив його! Батько Вдиху і Видиху, досконаломудрий старець, безсмертний небожитель, знаменитість із Піднебесної, Старий Хунь По… Він зістрибнув чи то з вихору, чи то зі спини дракона, сам стрімко крутячись, наче сувій білого шовку. Зупинившись, поклонився. Я – також, наче мавпа, що незграбно наслідує журавля. Просто в моє серце мовчки дивився мудрий По. В руках у нього була бамбукова палиця з дев’яти кілець, прохолода П’ятьох священних гір іще курилась над його головою, швидко розсіюючись. Я був такий схвильований, що всі відчуття мої загострились, і до слуху мого доторкнулось відлуння золотого гуаня та яшмової сопілки, що вистигало в тиші. Було це в годину мао, під час третього місяця по весні, коли розливаються персика води, як сказав би Хань Юй.

Ах, друже мій Адорнасе, ти лише уяви: мудрець іще й слова не вимовив, а я вже відчув себе повним…

…Тоді я став обличчям до півночі і зробився його учнем […]

[…] Яких лише небилиць не розповідали про досконаломудрого По мої товариші по пензлю та каламарю! І що наче він вилупився з яйця, і був такий потворний, що, бачачи його, птахи втрачали голос, метелики засихали просто в польоті та осипались на землю, як пелюстки осінні, а вода в озерах починала гнити; і що красу свою набув разом із мудрістю й мистецтвом магії, що осягав їх через наполегливу працю й аскезу. Інші стверджували, що старий По уже народився і мудрим, і красивим, ба більше: краса його і мудрість з’явились на світ на кілька миттєвостей раніше, ніж він сам – як ясний погляд та світла усмішка.

Одному він умів явитися у личині богомола, другому – махаоном, третьому – злитком золота, четвертому – піснею, що лунає. Мені ж одного разу досконаломудрий явився в образі досконалодурного […]

[…] запитав у нього про те, що давно не давало мені спокою: чи можна мудру людину вважати великою, а велику людину – мудрою?

Цього разу Вчитель не став ламати свою палицю об мою спину. Натомість почав маліти. Він зменшувався так стрімко, що в голові моїй закружляла вся Піднебесна з усіма її царствами, епохами та династіями… Так досконаломудрий перетворився на мураху, а я, і пальцем не поворушивши, – на велетня. Він шмигонув у якусь щілину, і після того я його вже не бачив.

Замислений, пішов я собі. Було свято Прямого сонця, і великі поети з орхідеями та віршами пішли до тихих озер милуватися світанком…

Уже під ранок склав я вірша:

[…] Гадаєш, випробування на цьому скінчилися? Аж ніяк! То він, наче непомітно, підкидав мені під ноги перлину завбільшки з черепаху, яку я одразу ж повертав йому. То, наче ненавмисне, залишав на моїй циновці засушений кавальчик тисячолітнього персика, який колись подарувала йому сама Сі Ванму. Ти, напевно, пам’ятаєш: до кого володарка фей ставиться дружньо, перед тим постає пахощами цього персика. У звичному ж своєму настрої вона вся пахне водами Озера Яшмових Палаців, і саме лише це може будь-якого смертного звести з розуму, оскільки то води щастя, що огортають усе навколо… Одне слово, дорогий друже, без зволікань я наздоганяв лукавого По, щойно він устигав ступити за поріг, і зі словами: «Ви тут дещо в мене забули, Вчителю!», шанобливо вручав йому скибочку персика.

А одного разу Вчитель постав переді мною в оточенні мальовничого саду. І з ним діви, краси такої сліпучої, що в її блискові вся Піднебесна з усіма красотами – похмура темниця. Про таких кажуть – діви-яшми. Духмяніють орхідеями, мускусом та алое. Брови підведені чорною тушшю у стилі «обриси далеких гір». Зубки – гарбузове насіння. У волоссі шпильки зі шліфованого лішуйського золота, і в кожної «ясний місяць» сяє у вусі. А одежі на них – парча, зіткана русалками чи навіть руками самої феї Ло, а згори – накидки із золотого серпанку. І ніжки їхні – пагони молодого бамбука, – взуті в обшиті перлами черевички…

І ось діви ці для мене одного грають на лютнях, для мене одного співають небесними голосами вірші Лі Бо про феніксів, які в’ються над спорожнілою терасою, і вірші Бо Цзюй-і – про вино, про споглядання прекрасних квітів, про спокій у серці...

О ніжні дотики півоній! О поцілунки, схожі на ледь розкриті бутони сливи! О ви, красуні, що ступаєте по лотосах Візерункового й Весняного покоїв! О ви, що вигинаєтеся, мов натягнуті луки! Чи ж не із темного царства спадають оці тіні?..

Учитель сміється.

О ні, не треба розставляти довкола мене цих вигадливо відлитих, у золото-червоних барвах світочів! Не треба намащувати моє обличчя Драконячим мозком і грати на флейті з бузкового нефриту… Палац Злиття…. Блаженна країна Інчжоу… Стогін мій наче крик самотнього лебедя в пустельному безмежжі… «Благаю, Вчителю, рятуйте!»

Знову сміється…

«О, Вчителю! Але я не смію, не смію торкатися до тіней запахущих, аж поки не навчуся повертати Жовту ріку навспак!»

І мудрий По киває головою. Помах рукава – і діви відлітають на крилах вітрів.

Ах, дорогий друже! Я, звісно ж, схитрував, і цим урятував свою любов. Але ти легко зможеш уявити собі мій стан. Та і чи міг я тоді знати, що мусив був лише перетворити усі ці речі й явища на числа, а числа, згідно з «Каноном перетворень», – на фігури-гуа […]

[…] «А що то є шахи?» – запитав я. Мудрий По мовчки вказав палицею на тремтливу павутину в кутку халупки. У її центрі завмер павук…

Як по правді, Адорнасе, надовго втратив я бажання грати в шахи. […]

[…] Пересувається він, як ожилий ієрогліф – старий, невагомий По. І напучує мене: «ступай аж так повільно і так швидко, щоб не потривожити замисленого часу»[…]

[…] а перед тим як сісти грати в шахи, досконаломудрий По роздмухує глибокий фіміам. Молиться. Він входить у молитву з усмішкою блаженства на вустах, немов у прохолоду вод річкових занурюється. Він іще має розпізнати дороги, котрі, як сказано, наполовину належать людям, наполовину – тіням… Плавною рукою розчісує тонкі струмені бороди своєї, відділяючи золоті від срібних, заплітає їх у довгу косу змін. Нерухомо сидить у місячному сяйві. Тільки тінь його ковзає, окреслюючи коло.

На обличчя, що перлинно світиться у сутінках, знову як птахи або як трави, або як павутиння, злітаються зморшки.

Удар бронзового молоточка в «хмаринний гонг» – гра починається.

Прикривши очі долонею, швидко втікаю геть: надаю безсмертному можливість на самоті розіграти цю партію:

[…] тому що ти добре знаєш моє одвічне прагнення до всього прекрасного. Так от, друже мій, почав я з того, що застелив підлогу циновками із візерунком, який скидається на риб’ячу луску, обставився розписаними ширмами і запалив курильні свічечки – пахощі ста змішувань – на високих триногах у вигляді золотих драконів, що звиваються. Я поставив перед собою дуаньсійську тушечницю у вигляді дзьоба фенікса і налляв у неї літінгуйскої туші. Потім із сотні пензликів обрав найкращого – з сюаньського волосу, з нефритовою ручкою – і розклав перед собою аркуші яньсійського взірчастого паперу... О, я був сповнений насолоди від самого лише вигляду всіх цих предметів і мав засмак майбутнього каліграфування. Та головне – мені кортіло втерти носа цьому зухвалому Котомишу, який самовпевнено зібрався змагатися з великою багатовіковою культурою. Адже ти знаєш, що старий безсмертний По досконало володіє понад ста двадцятьма стилями письма, і зараз під його керівництвом я опановую «зміїну» та «заячу» каліграфії. До останнього часу все точилося щоякнайкраще. І тоді заздрісний Котомиш наважився протиставити нашій вишуканій красі свою потворну каліграфію «дільничного лікаря». А маю тобі сказати, друже мій, що укорінення такої каліграфії неодмінно спричинило би по всій Піднебесній повені, посухи, голодомори, епідемії і, зрештою, війни. «Але ні, цього не буде! – думав я, беручи в руку пензлик і занурюючи його у туш. – Дракон розчавить жабу! Побачивши лотос, від злоби зачахне колючий реп’ях...»

Цієї миті показався мій Учитель. Він порозкидав усe, що з такою любов’ю я розставив і приготував: розписні ширми, запашні свічки, візерунчастий папір... Він вилив коштовну літінгуйську туш просто на підлогу! Що ж це таке?! Я мало не плакав від образи і подиву.

«Не про те думаєш! – сказав досконаломудрий По, насупившись. – Нехай листя дерев слугує тобі за папір, а замість туші – сік полину» […]

[...] Ну ніяк не давалося мені опанувати ці два зачакловані ієрогліфи! Дев’ять пензлів стер я дощенту, раз по раз переносячи на аркуші рисового паперу кожен із них – і тривала ця мука нескінченно. Та одного разу згаслий погляд мій осяяв урочистий виїзд Імператора у супроводі численного почту. Ноші під парасолями, маленькі, затишні павільйони з терасами і пагоди на колесах, холодне полум’я шовку і парчі, сполохи віял і квітів, граційна хода білих тигрів, ніжна мова чоловіків і жінок, схожа на переливи флейт, на передзвони дзвіночків, на гудіння скляних гонгів: цзин... цзин-чжоу... Дзянь-цзин... чжао-чжоу-цзин ...

І високо над головою – небо, гнане вітром, мчить як стрімка ріка, і два дракони пустують у його блакиті.

Йдучи по слідах процесії, що розтанула за горизонтом, можна збирати просто на дорозі пригорщі смарагдів, перлів і бірюзи, коштовні браслети, головні прикраси, туфлі і мішечки з пахощами, чайники з недопитим вином, порцеляновий посуд і відламані гілочки верби на знак прощання, торохкала з сандалового дерева і нефритові флейти, записні книжки біцзі і навіть імператорські укази...

Прокинувшись, я ще кілька днів пахнув ароматами, що їх залишили по собі придворні Імператора [...]

[...] Життя моє і моя смерть годують одне одного. Я ж – сам собою: вчуся насичуватися зорею ...

Цього разу мудрий По з’явився наприкінці літа. Він сидів верхи на віслючку. У руці – парасолька з пелюсток лотоса, за спиною – довгі версти тиші та безлюддя.

Порівнявшись зі мною, він ледь притримав віслючка, заплющив очі й мовчки вимовив: «Коли, нарешті, ти відчуєш, що твоя самотність більша за тебе самого, – незмірно більша, – ти почнеш зростати до її розмірів».

Безсмертний По розплющив очі – і я вмить зник.

Я так і не встиг зрозуміти, друже мій, до кого він звертався: до мене, до себе самого чи до віслючка? [...]

[...] Дмухнув золотий вітер. Осінь прийшла, яка нагадувала видих. А я все вдихаю й видихаю, вдихаю й видихаю...

Не знаю, чи бодай колись зіллються Синій Дракон із Білим Тигром на таємничій тринозі. Чи стане моє тіло яшмовим, і обличчя – ляльково-дитячим, як у досконаломудрого Хунь По? [...]

[…] Любий Адорнасе!

Сьогодні, сьомого дня сьомого місяця, просушую в саду книжки, щоб книжковий черв’як не завівся.

Даруй, що так довго не давався чути: не мав сили взятися за перо – так боліли руки, особливо пальці. Та й усе тіло досі крутить. Нічого дивного! Досконаломудрий невпинно опікується моїм вихованням, щоб я чимскоріш увійшов у «праведний плід», і, слід зауважити, досягає в цьому неабияких успіхів. Ох же ж і дістається мені від його палиці з плямистого бамбука з-понад річки Сян! Імовірно, цей бамбук приховує особливу силу: суцвіття синців, як оте, що ним прикрашене моє тіло, рідко надибаєш у світі смертних. Вони виграють барвами, наче пір’я рибалочки блакитного на капелюшках красунь. Водночас маю ще й затримувати дихання й намагатися безкінечно розтягувати «аромат книги». І дуже важливо, щоб зіниці мої ясно виблискували. Друже мій, чи кричав ти колись мавпячим криком?.. Я кричав. І в мені народжувалася туга за батьківщиною.

Тож вибачай за кострубатий почерк: із перебинтованими пальцями, сам розумієш, не до каліграфії.

А поки провітрюються книжки, п’ю силянчжоуське виноградне вино, тужу за щирим другом і складаю сумні вірші:

[…] що, виявляється, в них у Піднебесній це називається «пояснюванням і навіюванням», а по-простому – «кийком і лайкою». Якщо досконаломудрий мене просвітлюватиме й надалі в такому ж дусі, – а він обіцяє, що місяці й роки минуть, перш, ніж я щось осягну, – я ладний уже нині по сто разів на день здійматися в захмарні висоти або занурюватися в надра земні і, в страху перед бамбуковою палицею, утну це набагато швидше і краще, ніж майстерний маг Лі Шаодзюнь.

Утім, здається, я вже почав розуміти, що саме з десяти тисяч маленьких «ні» сотворяється одне величезне «Так». А тоді, прагнучи до округлення, як і все в Піднебесній, «Так» перетворюється на «Тао»[1].[…]

[…] Дощ – найкращий привід для вина, віршів та мовчазних бесід. Хто навідується до тебе в негоду, коли за вікном темна ніч, і шаленіє вітер зимний, і кричать міські мавпи, – той посланець неба, твій найкращий друг.

[...] схоже, він думав був учинити з мене справжнього ся – таємно мандрівного поборника справедливості, покликання якого – поборювати зло, з якого б світу воно не з’являлося. У нас з тобою, де всі річки течуть з півночі на південь, їх називають лицарями.

Ворога можна здолати багатьма способами, стверджує мудрий По: бойовими мистецтвами, витонченою хитрістю, дитячою наївністю, небаченою щедрістю, неймовірною дурістю. А ще – заклинанням, плювком, персиковим деревом, поштивістю-жань, криком, ліхтарем-соняшником, шаховою фігуркою, красою яшмових дів і навіть смачною їжею. «У виборі засобів будь непередбачуваним» – це перша умова. Друга умова каже: «Твій сон повинен бути міцнішим, ніж сон твого ворога». Третя умова така: «У бою твоя тінь повинна бути небезпечнішою, ніж ти сам». Умова четверта полягає у згоді Грому та Вітру. І, врешті, п’ята, найважливіша з умов: «Головний твій ворог – доля. Питання в тому хто кого перепомре».

І допоки я розмірковую над почутим, Учитель скочує з червоної глини кульки для стрільби зі свого самострілу. До глини він домішує особливі ароматичні речовини, так що смертоносні кульки дивно пахнуть. Хотілось би зрозуміти, чого тут більше: любові до мистецтва чи любові до ворога? […]

[…] І не дивуйся, якщо убивши наповал лютого ворога, з’ясуєш раптом, що це всього лише шматки труни, сухий корч, стара мітла або купа напівзогнилого ганчір’я...

Щоб пересвідчитись, що перед тобою не ожилий мрець, спочатку подивись, чи немає у нього в роті нефритової цикади.

Та все ж памятай: небезпечнішими, ніж мертві, бувають деякі живі. […]

[…] Стріла, вражаючи ворога, вмирає. Ніколи не стріляй мертвими стрілами. […]

[…] Можна, звичайно, навчитися втихомирювати хвилі і в чайник з чаєм заманювати вогняних драконів, можна по повітрю переноситись за тисячі лі і прогулюватися в коралових лісах кам’янистого Пенлаю, або за один день прожити ціле життя в Мурашиному царстві; можна одружитись на доньці Володаря Драконів, як колись це зробив Лі Юань: варто лиш врятувати з біди червону змійку. А ще можна перетворюватись на муху, танути хмаркою у небі, бути ударом меча і перетворювати ворога на холодну воду, і з струменем чаю можна падати й падати – спадаючи в занебесні порожнечі.

«Та чи в цьому істинний зміст Шляху? – питає мудрий По. – Чому б тобі не стати лісорубом? […]

[...] А сам-то він ще й як вміє приховувати в своїх рукавах кіновар дань і сувої з віршами, і гострий меч, і виходи в інші царства [...]

[...] Але ось старий По бере цитру і замість струн натягує на неї золоте і срібне волосся своєї бороди. Ах, що за дивний інструмент! Чи то цитра стає продовженням мудреця, то чи мудрець – продовженням цитри [...]

[...] Перший музичний інструмент, на якому я вчуся грати, зовсім не шен, не цинь, не хуцинь і не цісуаньцинь. А старий ча-вун, тяжкий і холодний. Як мої долоні горять вогнем і пальці занімили! І голова моя гуде як цей самий чавун, і мій чавун гуде як ця моя голова…

Старий По не дає мені заснути: адже якщо я припиню грати, одразу щезнуть гори і долини, ліси і річки, і вітрила в осінньому серпанку, та й сам серпанок щезне і осінь разом із ним. […]

[…] біла-біла зима. Старий засніжений По. Брови струменять на морозяному вітрі – сизі серпанки стеляться над сивим пагорбами. Залягли, занурилися дракони в сплячку. Інеєм і крижинками вкрилися їхні крила. До весни ніщо не розбудить їх: ні колючі вітри, ні снігові хуртовини.

П’ю нескінченний чай – він мене зігріває. Читаю старі книги. Підтримую вогонь у припічку. Розмірковую.

Сьогодні раніше вкладуся спати. Того ж і тобі бажаю, друже мій.

Прийми в дар ці скромні вірші, я написав їх сьогодні о годині шень:

[…] Самотній-одинокий По. І я у себе теж один… По снігу здійснюємо взаємогострі променади […]

[…] Але це лишень мої припущення. Розпитувати досконаломудрого я не наважуюсь: бо якщо щось не так – він або хапається за палицю, або якось зовсім не по-китайському відповідає запитанням на запитання. Одного разу, перекладаючи старезні книжки, я надибав-таки на декілька згадок про «дев’ять наспівів». Вплив цієї чудової музики – неймовірний, пише Сима Цянь. Як тільки вона пролунає, один за іншим з’являються найдивовижніші звірі, а на довершення прилітають фенікси. Про це ж повідає і «Книга записаних переказів» – «Шу-Цзін»: «Коли на флейті дев’ять разів виконали мелодію шао, фенікси з’явились на ритуал».

Друже мій, ще не торкнулась вух моїх мелодія шао і не відомо мені, чому її потрібно виконувати дев’ять разів. Але я знаю, тобі це вдалось. Який же ти, напевне, щасливий! І як мені хочеться досягнути цього ж…

Однак, наразі я не сплю ось уже третю добу. Не смію спати: бо кожні дві години б’ю в барабан. О, це ціле мистецтво! Удар має бути найвищого ґатунку Адже у кожному з них багато безцінних речей: бойовий дух, пильність, благородство і самовідданість зберігача мирного сну, музикальність поета, що живе між бутонами ударів, між вдихом і видихом […]

[…] Десять тисяч звуків живуть в одній вушній раковині. Одна нитка пов’язує десять тисяч просторів.

Крізь шепіт джерельця слухай прядки далекий стук. А за прядкою – спів вивільги у порожніх полях. І у далеких далях полів – шерех болотяних цицаній; слухай собаки гавкіт та обережний крок мисливця з луком із рогу. Слухай, як за його спиною нарощується безмовність спорожнілої хатини. Там, за плетеним парканом непримітна зачаїлась цикада, слухай, як дзвенить її крихітний сон.

І тільки тепер можеш взяти до рук цинь, якщо він тобі ще потрібен. […]

[…] про що я уже й не мріяв.

І от завершуються Дні Холодної їжі, а я так майже і не доторкнувся до всіх цих страв: солодощів з рису, абрикосового сиропу, ячмінного цукру… Я чогось чекаю. Весна омолоджує мої надії, так що забуваю скільки мені років, і до сліз розчулююсь від кожної травинки, маленької квітки, місяця. І новий вогонь видобуто. І повна весняних соків верба. Безвітряно – і у мені, і довкола.

Виходжу на високий балкон та складаю пісню ночі:

[…] За третім ударом водяного годинника з’явився досконаломудрий По. На ньому було вбрання з ряднини без підкладки та така ж зашкарубла хустка з ряднини на голові. Не одразу впізнав я його. «Дикі трави – звична їжа для поета. Ти готовий до такого життя?» – спитав він та, не дочікуючись відповіді, зник, прихопивши заодно і мого віслючка…

…На третій позиції випав ян, коли знову з’явився досконаломудрий По  – в плащі та капелюсі з очерета, верхи на блакитному драконі. Він довго спостерігав як ретельно я пережовую водяні горіхи, закусуючи їх соковитими мальвами. Він навіть дістав з-за пазухи старий засушений плід тяньполо і згодував його дракону, а собі на язика поклав квітку кам’яної кориці шиґуйян.

Коли я закінчив трапезу, він сказав: «У Бо Цзюй-і було три найближчих друга: вірші, вино і цинь. А хто твої друзі?» Не встиг я й рота відкрити, як він уже зник…

…Коли досконаломудрий По з’явився утретє, а було це в третю варту, п’яний я грав на цині. Поряд зі мною дрімав доволі посинілий блакитний дракон, якого він забув у мене в попередній раз. Приплив мудрець на «плоті восьмого місяця». Багаті шати вельможного воїна на ньому не надто відповідали традиції… Ми вдвох вдали, наче не впізнаємо одне одного. Але, зобачивши ієрогліфи, що я намалював їх на кістлявій спині його блакитного дракона, досконаломудрий оголив меча і сказав: «Трапляється, що в нагороду за однин витончений вірш поет приймає смерть, як це трапилось з бідним Гао Ці. А тут я бачу їх аж дев’ять»  – і він вказав на спину дракона, що спав. «Хороший поет – мертвий поет», відповів я, не дочікуючись, поки старий По зникне, прихопивши з собою свого блакитного дракона з моїми віршами, а мені залишив «осіннього плота», середину ріки та свій безкінечний сміх. […]

[…] І тут я згадав, як одного разу він мені сказав: «Коли ти почуєш тужливі звуки очеретяної варварської сопілки, знай: пора повертатись додому» […]

[…] Сприятливо споглядати.

На терасі бути перескрипуванням кроків, у прирічковому дворі – плеском весла, течією води. За міськими воротами – вигинами сільського путівця, що зникає за пагорбами.

Праведному чоловікові є куди піти. По дорозі крокуючи, пилом повільно осідати, бути понад часом.

Щастя […]

Переклад з російської Оксани Козенко-Клочко

[1] (вернуться) В російському оригіналі було «Дао», яке добре кореспондувалося з «Да». Існує транскрипція «Тао», вона взята з англ. традиції.