ПРОЗА # 97




Борис РУДЕНКО
/ Київ /

З роману

«Очеретини на склі»

Фрагмент



світ – всього-на-всього вічність на словах, які ранком пригадали птахи…

…та не звертайте уваги, будь ласка, якщо я виглядаю збудженим, а скоріше за все воно так і є, напевно, то в мене для цього накопичилось ну безліч причин, й одна з них ось яка: вчора, так вже вийшло, просто в мене був день народження, тобто мені виповнилось сто сімнадцять років, а десь через двадцять сім днів – стане вже роком більше; отже без малого добу я провів з пані, що має сумнівне, вона сама так сказала, щастя стригти різних покидьків в перукарні неподалеку, – вона її грайливо називала цирульнею, що одне й те ж, як на мене, тільки от мені-то що до цього… отже в подальшому й ненадовго те дуже хтиве стерво будемо іменувати майстер, бо не я її стриг, а вона, тулилась та тиснула на мене своїми здоровенними цицьками, й не я їй розповів, що, мовляв, тепер не погано би з кимось знюхатись для відповідних дій, ну мене вмовляти не потрібно… заплатив зразу в кінці зусиль за все, навіть за смердючу рідину, якою вона мене облила з ніг до голови, а потрібно, щоправда я на цьому не розуміюсь, б на одну голову, вимагала й за шампунь, але я не захотів, наполягала на передоплаті за послуги й танці оголеною в мене, ну й, а як по-іншому, за інтим, який складався з двох поз, що вже ніби не мало, ну і, зрозуміло, вік мав певні ускладнення з запахами…

інколи з нами й насправді відбуваються дикі речі, наприклад в цьому моєму випадку, погодитесь, не все як у людей: словом вранці, та не так воно рано вже й було, який в біса ранок без чогось там одинадцята, я якби без уточнень й дратівливості, як це завжди в такі недвозначні хвилини, віддав їй гроші за належну й на диво чудову співпрацю, брала вона не без задоволення, тут я лише про готівку, про все інше – не зараз, зачиняв за нею, так вже повелося, двері й бажав їй все ж менше кому розказувати про свою пригоду…

не знаю, чи почула вона, але на всякий випадок обіцяла про моє прохання пам‘ятати… в цій квартирі я живу сам, перебуваючи у ввічливій категорії невтішного вдівця, який навіки втратив десь біля року тому тільки найдену кохану навіки пані що пожила в розумінні всього… вона знала до якої міри я боюсь погляду миші, нехай і дізналась про це випадково, коли та зухвала тваринка одного разу витріщила на мене очі переляканої істоти і ми чкурнули одне від одного чимдуж в різні сторони… отже після цього й почалось цькування свого колишнього кумиру з місцевого театру, що перебував не тільки за штатом і цілу вічність як ніким не затребуваним до професії, а вже безліч років тому вправно перебрався в будинок для похилих людей, тобто бувших працівників сцени, які залишились самотніми… рік за роком все йшло добре – ну от ніяких ускладнень, бо ж я ніби як вважався, а може й колись там був таким, дуже відомим, мав безліч премій, нагород, гастролював, вдавав і за кордоном також з себе нікчем та бідолах, тепер їх називають лузерами, тобто топтався на місці, щось молов, робив паузи й так тупо до гори підіймав погляд, що якраз його й не можливо було не вважати магічним… маячня якась, мене від всього там нудило до блювоти, і я блював, але всі були впевнені, що мені не пішло…

і ось вже в мною заданий проміж всього час буденних випробувань, якийсь виродок в маразмі спалив до тла наш затишний дім разом з десь до тридцяти з чимось бувшими зірками, а ким же ще, і спасло мене одне лише те, що я потайки відійшов до тутешньої крамниці, познайомився з місцевими шанувальниками, їх зразу набралось… ну не всього-на-всього три, алкогольної продукції, з ними насмалився десь до анабіозу, заснув у паркові поруч, а коли проснувся, то здивовано почув про те, що сталось… коли я доплівся туди й мене побачили й відчули сталий вихлоп, якось перейшли на формальне опитування, можливо все-таки щось чув і бачив… – я не мав поняття, хотів навіть заплакати, артист же, але в мені висохло все, ну, може, окрім пики, вона, сподіваюсь, виглядала належним чином… що би там не було, а залишилось нас з усієї трупи, так би мовити, семеро, бідкались, що не можуть собі уявити, як з нами далі бути, куди приткнути, там, чи що, хоч би на перших порах… голова просто репалась, то ж чим я їм міг допомогти – кажу ж, що ледь живий був… тоді-то мене й зголосилася забрати до себе не трохи в маразмі лікарка не при ділах: що вона лічила, кого, навіщо, як та якого чорта притягла мене до себе, я так до пуття і не взнав? та й коли б? ні, ну як вперше в неї з‘явився пам‘ятав, це ж має значення, чи як, ну і про те, що вертихвістка наполягла щоб зразу вже й в ліжко, так як не голодні, а так сидіти – то якого чорта… дивно, але щоб, так й дуже, бо ж мало місце палке злиття в образі несамовито закоханих, і ця подія її до такої міри вразила, що вона не тільки не могла вже заснути, а й мені не давала: мені приписувалось вислуховувати все про її життя до мене, – ми ж збираємося своє подружнє перебування в за світах віртуального марення проводити разом? – особливо мене вразила жахлива смерть одного із її на той далекий час чоловіків… от не можу зрозуміти чому, бо хіба мало на світі людей мають надвагу та не користуються, як це вимагали правила руху, пасками безпеки… словом він загинув у страшенній ДТП, з ним тупо прилягло навіки ще три особи, його приятелі, серед них одна на всіх панянка, але вона була впевнена, що то одного його коханка, але як би там насправді все це не було, їх останній раз живими бачили в ресторані за містом, вони там круто хильнули, та й взагалі розважались наче відчували, що це востаннє, ну от так от, але пані зрозуміла, щось же ще в голові лишилось, що не слід мене напружувати подібними спогадами, та й кому вони, скажіть, були б до вподоби?

а згадала вона якраз його тому, що він був батьком її двох натепер, та воно й пояснювати нічого, дітей в десь середньому віці: доньки, вона була на два роки старшою за свого, ну от я вже і проязичився, брата, та й що тут такого, дуже таки успішних, в цьому я переконався буквально вже наступного дня, бо вони тоді прибули вітати свою матінку зі тільки ось щойно придбаним артистом на дуже недешевих авто, всі разом, бо ж кортіло побачити на власні очі, а що це та не сповна розуму тітка собі знову надумала, тому й явились всі зразу…

чого тільки не привезли! я, отримав чудової в‘язки светр й до нього ще в додачу кашне та кепку, що їй перепало не бачив, можливо й нічого, так як при таких дітях в людини у віці є все, за столом мені вистачило розуму не напитись наче та свиня й не дуже щоб обіцяти щось на кшталт щасливого подружнього життя, потім вони так же весело покинули родичів, притому десь досить нахабно натякнувши з усіх боків, що, мовляв, молодятам завжди хочеться трохи побути вдвох… ладно, чого вже там так прислухатись, хто там та що сказав, тим більше в моєму положенні, то ж хай воно буде як вже склалося… особистих речей в мене не залишилося, та й що то за речі, а посвідчення особи й три картки з невеликою кількістю грошей в кожній також якимсь дивним чином були при мені, отже все добре, як і те, що ми всі ще тоді за весільним, так би мовити, обідом, вирішили, що геть немає хоч би найменшого сенсу якимось ще способом, окрім вільного й тихого проживання в громадянському шлюбі, узаконювати свій громадський стан… ну от так і добре – уявляю собі… дві потвори з непевними проявами адекватного світосприйняття пускають слину біля вівтаря, або в якому-небудь залі для виключно пишних церемоній, то ж не все так погано, зауважте… на вихідні нас вивозили в заміські садиби, то до доньки з її чудовим чоловіком й на рідкість вихованими дітлахами, то до сина, в якого також була розкішна дружина і також двоє малих діток, з тією лише різницею, що обидва хлопчаки, жваві й розумні…

ми ходили до ріки, поки там щось готувалось на обід, та й далі, аж до самого соснового лісу, потім плентались в зворотному напрямку, назад йти завжди виявлялось складніше, та й зрозуміло, але ми ні разу не запізнювались, і не тому, що вже дуже проголодались, а просто цього обоє не виносили на дух… в міських квартирах в них ні разу не були – ні, запрошували, навіть наполягали, але ми ж також щось мали… кажу «ми» не тому, що хочу примазатись до чужого – воно їх, але ж ми вмісті, хіба не так? воно й нічого дивного, але в кожному помешканні цих чудових сімей була сила-силенна різних книг, у всіх бачив які-небудь музичні інструменти, в нас також чудовий рояль позаминулого сторіччя, на якому вона інколи щось грала, коли не чіплялась з пестощами, не читала якесь лайно та не готувала своєму капризному до чортиків негіднику відварну рибу… я не робив нічого: це мій стан пріоритету над іншими потребами, бо я ще той роботяга, та й немолодий вже, чого там… скажу відверто, тільки такому як я негіднику та блазню могло так поталанить, про тих, хто живцем згорів не говорю – їх жалко, а кажу про те ось, що так чомусь не очікувано сталося, більше нічого, от і все… вони якось ніяк не могли для себе так от взяти й вирішити, що далі робити зі мною? можливо трохи привикли, а може й щось їх зупиняло, хіба можна в чомусь бути впевненим аналізуючи ще тільки можливі поступки людей, навіть десь вже й близьких, бо он стільки товкся перед очима, ні ж?

на другий день після того як викреслили з усіх можливих станів до біса образливого уявлення про образи співіснування як мети й способу життя, та після того, коли панотець передумав приходити, отож бачите, ще для когось з них має значення яке віросповідання має небіжчик, в нашому випадку в літах пані, а так як нікому не вистачило раніше з дітей та близьких розуму спитати все ж до якого, не по одній зовнішності, якщо відверто, дивляться, тим більше, що вона приблизилась ще за життя до універсального, так би мовити, стану невблаганний до цього ссавців на порозі точно навмання визначеного помирання, то запрошений мною протоієрей зразу відмовився, благав не наполягати, навіть не хотів грошей, до речі нічого собі яких, і декілька разів наголосив, ніби дуже боїться кари й пекла, я, от же натура, ляпнув, що з огляду на маєток та на тім тижні пригнану з Північної Америки машини, то не сказав би щоб так вже й дуже, і це йому не сподобалось… на мене накинулись майже всі, а здебільшого ті, кого ніхто не кликав на похорони, звинуватили невідомо в якому умислі, а далі, в кінці кінців, назвали старим маразматиком й ще тим козлом… та ніякої зовсім вини за мною не було, він же все рівно не збирався відспівувати, так чого вони… відволокли й так до крематорію, сказали за два тижні має вже нас чекати урна з непотрібними рештками окремо взятої небіжчиці, та й місце де її замурують, можна подумати, щ хтось до неї наважиться хоч би бодай раз навідатись…

так от, після всього цього, ви ж розумієте самі, розраховувати на поблажливе до себе відношення збоку тих, для кого вона вважалась кимось, міг хіба що відбитий на всю голову баран… я помалу сам зібрав речі, провірив паспорт, а то б звідки мені знати скільки топчусь по поверхні, перелічив картки – їх, як я вже згадував, три, витяг зі схованки неслабий по числах кеш, з наміром його якнайдалі від них переховати, бо чого доброго обшукають, знайдуть і відберуть, де б я без них скільки наскладав, ніде ж було без їхньої різноманітної участі? ну це вже, перепрошую, досить делікатна справа… мене ніхто не гнав, але й не вмовляли залишитись також, отже, точніше, дали терміну до кінця тижня, тобто залишалось ще три доби, а тоді самому слід буде повернутись знову в мені вже відомий заклад, за цей без малого рік часу відбудований та відреставрований до невпізнання, до того круто виглядає, що кожному б так, а в середині так і зовсім воно бомба, ось як, так що нехай щастить… але я не став сидіти в гидкому для мене віднедавна приміщенні й наче баран ждати, а терміново попрямував туди вже того ж дня… і ви не повірите – вони навіть помітно зраділи, відвели мене по коридору на першому поверсі де в них розташовувались справді самі комфортабельні номери й запропонували собі самому підібрати, – ущипніть мене скоріше! – що я тут же й зробив, у мене, чи й в не єдиного навіть був невеличкий балкончик… ну там посидіти ввечері з горнятком кави, або вивести на свіже повітря яку-небудь колишню приму…

але я не зовсім розсудливо розвісив губи, не встиг я присісти на ліжко скраю, як мені зателефонував син мого покійного напарника та мій похресник й спитав, чи вже вибрав я для себе щось підходяще з номерів, тобто помешкання для довічного проживання? ви би бачили як я зрадів тому, що він таки раптом обізвався, бо ж знаєте як воно доживати самому… ну ото й добре, що не знаєте, і не потрібно вам про це мати уявлення навіть… отже все зрозуміло, він знав про моє існування десь поряд, щось можливо й чув, але все ніяк не міг зібратись вияснити де я та чим займаюсь? тим не менше це аж ніяк не завадило йому під‘їхати до головного лікаря, він же й директор установи, переговорити з ним без сторонніх осіб і все владнати, більше того, мене призначили наглядати за реквізитом – той позвозили з наших кращих театрів хіба не для того, щоб звільнити місце для оновленого й набагато більш, тихо попросили, щоб нічого там такого не робив в плані вогненебезпечного, й нікого там не ховав… ну, я знаю про що вони говорять… та звичайно ж ні, та що ви, я так пишаюсь… розвішав у шафі одежу, склав на полки білизну, передивився що вважали за необхідне залишати в холодильнику, провірив плазму й музикальний центр, таких вже навіть я не пригадаю й скільки не бачив, але мене трохи заспокоїли ліцензійні диски, збагнули про що я насправді, з усіма відомими оперними партіями, балетами, великими й не настільки щоб, диригентами записи симфоній… та чого там тільки не було? гроші поки що думав буду носити при собі, бо ж уявити собі щоб ніхто в мою відсутність там не порився в пошуках для себе прибутку ніяк не міг, отже носитиму поки що з собою, а коли все устаткується і всі до єдиної душі будуть заселені, найду для них якомога надійнішу схованку…

сьогодні обід вже був, тому слід деякий час ждати вечері, вона ось-ось мала би бути, та й ввечері ніяких заходів, тобто проводити його, вечір, потрібно буде лише на свій калічний розсуд, та ви знаєте як це… мене завжди дратує те, коли мені натякають про минуле, невже б їм було краще коли би я вчадів, або й згорів к лихій годині під немилосердні крики та благання немічних – не впевнений? ну ось я й сам, нарешті… нема питань, звичайно ж, а як по-іншому, трохи змінилась поведінка, хіба такий незбагненний по приниженням досвід може минути для людини непоміченим, тобто ніяким, як і те, що наслідки його ще скоро не залишили б у спокої хоч би кого… коли би знати заздалегідь… тільки от і тут мені не все здається правильним, бо воно тоді як це: тобі про багато що відомо наперед, то як це? разом з тим, та ви собі навіть й уявити не спроможні, до якої пекельної міри мені всі вони вимучили й бісили… чого вартували одні лише з любого приводу істерики моєї співмешканки та знущання дітлахів, ну їх ніхто не зупиняв, от вони й втішались?! то ж мене з‘явилась ніяк не другорядна мета спробувати їх та все з моїми бувшими родичами пов‘язане якнайскоріше забути, ніде й ні при кому нічого на їх рахунок не пригадувати, якщо подібне взагалі можливе? наразі ані наміру, ані чогось на нього, геть навіть віддалено схожого з ним, робити не маю й мати не збираюсь – такі справи… так, це непросто, тим більше тоді, коли я таки опинився, – ви ж пам‘ятаєте що трапилось? – в досить таки скрутному становищі реально на вулиці, вони мене не залишили на ній, вулиці, і не вигнали з дому, коли мене туди в якості всього зразу так не очікувано привела їх мати, при тому з фішкою, що не могла не визвати внутрішнього трепету, мовляв, назавжди… це одне й те ж що довічно, але допускались в складі взагалі можливого якась незначна кількість варіантів… от холера, та що там в чорта коїться! якого б я так валував наче… ну, й уявити так зразу не можу хто… щось не поділили зірки, мабуть щепились коло фортепіано, кожній, бо ж голоси жіночі, хотілось сісти за нього під першим номером… звичайно ж мова йде про одні лише мої припущення – не більше, але такий початок мене не трохи десь напружив…

потім, мені вони самі про це й розповіли, до нашої досить специфічної наразі юрби маразматиків підсилили ще якихось двох геніїв з царини образотворчого мистецтва, декілька осіб колись причетних до створення та відтворення музики, та одного досить дивного психопата з сумнівним минулим… тобто за ним ніяких заслуг не водилось, я про служіння примхливим, так би мовити, музам, але про них можна було доперти відразу, кому ще прийде в голову фарбувати пику, надівати колготки та потрощені міллю сукні… привілейований стан його, з огляду на розміщення, впадав в око: він не виглядав, само собою, на рівні мого, треба було комусь за нього дати грошей керівництву пансіонату, чи як там його на сьогодні в офіційних реєстрах називають, то може б тоді й ще краще все виглядало в його випадку, але й не вважаю, що таке сусідство мені може чимось дошкуляти – живе собі людина, нехай от і живе як їй подобається…




Повернутися / Назад
Содержание / Зміст
Далі / Дальше