Приліт

Зайшов у літак Рига – Київ нарешті та сів на своє сидіння. Заплющив очі та згадую київське дитинство. Тут капітан оголошує:

– Ми випадково продали більше квитків, ніж місць у наявності. Якщо є п’ятеро бажаючих пересісти на цей же рейс завтра та отримати 500 євро компенсації та оплачений номер у готелі, ваучер на вечерю та сніданок – ми вам будемо дуже вдячні.

Я став думати та зважувати. 500?!! Отакої! Але ж я вже так налаштувався на Київ? Може, можна домовитися на 600? А якщо завтра знову запропонують 600? І потім післязавтра? Я читав, що таке буває. То я ніколи до Києва не потраплю! Мене охопила паніка. Luckily, доки я міркував, інші, більш спритні пасажири повскакували та випередили мені. Ну і слава Богу!

* * *

Митник на виході з бориспільського аеропорту:

– Ви схожі на людину, яка може везти 50 тисяч доларів готівкою. Визнайте. Є?

– Бешкетнику! Ви мене облещуєте!

– Проходьте швидше, чоловіче. Я не маю часу на ваші американські жарти.

Таксі

Сідаю на переднє сидіння біля метро «Нивки». Ото ніколи тут ніхто не здогадається, що я американець. Застібаю ремінь. Водій здивовано запитує:

– Ти що, з Америки приїхав?

Як швидко викрили!

* * *

Везе таксист додому й показує:

– Ото справа дріжджовий завод. У молодості друг, який там працював, через паркан перекидав мені дріжджі, і я з них самогон варив. Подвійне очищення. Кращий у Києві. До мене черги стояли.

Рідний двір

У пісочниці лежав мій однокласник Семен. Я підійшов і труханув його за плече. Він підняв голову:

– Ти хто?

– Це я, Сашко Гальпер. Ми ж із тобою в одному класі та садочку були!

Обличчя Семена розпливлося в посмішці:

– А, Сашко! Ти мені на похмелитися як старому другові не даси? Ні? Ну і хуй з тобою!

Голова Семена знову впала на пісок. Почулося гучне хропіння.

* * *

Колишній сусід, Аркадій Мойсейович, дуже зрадів, коли побачив і дізнався:

– Давай я подзвоню татові до Ізраїлю. Він тебе так любив.

– Як? Він ще живий?

– Ну, йому вже за 100, але живий, звісно.

– Ну, не знаю, чи зручно.

– Не хвилюйся.

Аркадій набрав ізраїльський номер та поставив на гучний зв’язок. Пролунав старечий голос.

– Аркаша? Хто помер?

– Батько! Тут Сашко! Син наших сусідів.

– Яких сусідів?

– Гальперів.

– Не пам’ятаю таких.

– Ну, на восьмому поверсі.

– А, згадую цього антисеміта. Запитай, чого він убив нашу канарку Голду.

– Батько! Ти все плутаєш! Голда вилетіла з клітки, і її загриз наш кіт Мурзік.

– Скажи цьому негіднику, що коли він приїде до мене в Ізраїль, то я йому голову відкручу за Голду. Я так її любив.

Почулися ридання. Сусід поклав слухавку і ніяково посміхнувся. Я спробував пом’якшити незручний момент.

– Аркадію Мойсейовичу! Завітайте до мене завтра на виступ.

– Який виступ? Що за дурниці ти верзеш? Завтра у Маріїнському парку концерт єврейської музики. Буде найкращий музичний колектив Біробіджана, а ти незрозуміло куди мене тягнеш.

* * *

Сів на лаві біля свого парадного і дивлюся просто на двері, як загіпнотизований. Ще тридцять років тому я виходив з неї з портфелем і у формі радянського школяра. Де вже та країна? Навіть у школі викладають іншою мовою. Ну, час вже на читання, а то запізнюся. Раптом відчиняються двері і виходить чоловік із чорною, як вугілля, вівчаркою. І щось у ньому знайоме вгадується. Але він мене впізнав раніше:

– Сашко!

Я впізнав свого старого дворового друга Петю. Ми обійнялися. Я почухав собаці загривок і здивувався:

– Алмаз ще живий?

– Ні, звичайно! Вівчарки живуть по 10–15 років. У мене після твого від’їзду і після Алмаза ще два собаки були. Усі чорні вівчарки! Я люблю цю породу!

– Ну, хотілося б з тобою побалакати, але біжу на виступ. Який у тебе фейсбук? Давай дружити.

– Та не маю часу на ваш фейсбук і всі ваші інтелігентські інтернетні штучки. Я людина робоча, проста! Слюсар третього розряду! У мене дружина та троє дітей, собака.

– Приходь до мене на виступ завтра.

– Не можу. У мене з хлопцями риболовля.

– Ну, добре. Телефони брати немає сенсу. Я вже післязавтра їду.

Ми ще раз обійнялися, і я попрямував до метро. Ну що ж, Петре! Життя штука довга. Побачимося знову років за тридцять. Двома вівчарками пізніше.

* * *

Я виріс на київській вулиці Щербакова, радянського державного діяча. Але після того, як Україна здобула незалежність, цю вулицю вирішили перейменувати і, щоб не звучала надто по-іншому, перейменували на Щербаківську, на честь відомого українського вченого.

А що? Звучить схоже. Подумали: менше головного болю місцевим жителям буде. Але вийшло, як завжди. На деяких будинках таблички поміняли, а на інших забули.

А на декотрих будинках аж дві таблички. Ідеш вулицею Щербакова, яка поступово переходить у Щербаківську, а потім назад – у Щербакова. Потім зовсім не розумієш, де йдеш.

* * *

Завітав до районної бібліотеки біля мого будинку, куди бігав хлопчиськом. Мені біля входу бібліотекарка кричить:

– Швидше! Зараз почнеться.

– Що почнеться?

– Як що? Курси англійської.

– Я закінчив нью-йоркський коледж за спеціальністю «Англійська мова та література».

– Та досить мені морочити голову. Ви нічого не знаєте. Найкращі курси у Києві – у нашій бібліотеці. Йдіть вже швидше на другий поверх.

Циля

Телефонує мама:

– Ти в Києві і ще не завітав до своєї улюбленої тітки Цилі Абрамівни?

– Як? Вона ще жива? Вона ніби виїхала до Ізраїлю і померла в Хайфі.

– Тіпун тобі на язик! Вона просто всім казала, що там так жарко, що вона ось-ось помре. Закінчилося тим, що вона повернулася до Києва.

– Ну, звідки я знав? Я, звичайно, зайду.

– Вона на тебе чекає. Курочку приготувала. Ти пам’ятаєш, як ти їх любив у дитинстві? І гарну єврейську дівчинку 49 років. Познайомитесь. З дуже пристойної родини. Має квартиру в центрі. Працює в СБУ. Українська націоналістка. Ти б за нею був, як за кам’яною стіною. Я могла б померти спокійно.

* * *

Телефонує Циля Абрамівна:

– Сашко! Що ж ти не сказав, що їдеш до Києва? Тобі ж, напевно, жити нема де.

– Не хвилюйтеся. Я зупинився у гарному готелі.

– Навіщо гроші на вітер викидати? У мене є квартира покійного тата. Міг би у ній безкоштовно пожити. Щоправда, вона виставлена на продаж, і я туди приводжу покупців. Ну так ти б на цю годину виходив на вулицю погуляти. Нічого б із тобою не сталося.

* * *

Циля Абрамівна каже:

– Півроку тому мені телефонувала Іда з Торонто. А їй телефонувала Сара Абрамівна з Єрусалиму. Так ось, Сара просила Іду, а Іда попросила мене привітати тебе з днем народження. Вибач, що тільки зараз згадала.

– А чого Сара з Ізраїлю безпосередньо не може мені зателефонувати?

– Вона вважає, що ти покидьок та вбивця!

– Я ж їй кілька разів пояснював, що моя фотка у нью-йоркському метро – це була реклама поштової компанії, а не «Їх розшукує поліція».

– Я не знаю, що ти там наробив. Ти мене в свої справи не вплутуй. Я не слідчий і не знаю всіх фактів. Моя справа маленька – передати «З днем народження!».

Берківці

З Цилею Абрамівною шукаємо могилу моєї бабусі – Тойби Шлемівни. Хоча й дали в адміністрації цвинтаря карту та точну адресу, нічого не можемо знайти. Циля обурюється: «Тойба у своєму стилі! Я її й за життя ніколи не могла вдома застати. Вічно вона десь бігала. Ніколи її вдома не було!».

* * *

Що мене вразило на київському цвинтарі Берківці, так це велика кількість цитат з Омара Хайяма. Чи не на кожному десятому пам’ятнику. Ну, просто народний київсько-перський поет. І на єврейських, і на російських, і на українських могилах – Омар Хайям, Омар Хайям, Омар Хайям. Ну як не позаздрити? Мало я пишу про тлінність існування. Чи у них там уже є мармурові заготовки з висіченими віршами Хайяма і треба лише прізвище померлого киянина вписати? Дешевше буде.

Однокласники

Перестрівся з першою любов’ю – однокласницею Анею. Запросив її до ресторану. Вона одружена і в неї вже дорослі діти.

– Ти пам’ятаєш, як у сьомому класі у тебе вдома не було батьків. Ти мене запросив до себе, щоб нарешті щось зробити. Я так чекала цього моменту. Ми випили лише по дві чарки горілки, і ти відрубився. Я посиділа, подивилася, як ти спиш, мені стало нудно, і я пішла додому.

* * *

Тепер Аня не дає мені спокою. Телефонує:

– Сашко! Тут термінова справа! Чи ти пам’ятаєш Майю з паралельного 7-го Б?

– Ні. Не пам’ятаю.

– Ну, не важливо. Вона – моя близька подруга. Так ось, вона жила в шлюбі десять років, і потім вони розлучилися. Свого житла вона не має. Лише його велика квартира у центрі Києва. Вона лишилася там жити. Ну, чоловік у себе вдома три дні на місяць. Він будівельник, зводить готель у Житомирі, і там йому дали номер у готелі. Тепер через коронавірус будівництво припинили, і він повернувся до себе. Бухає через втрату роботи по-чорному і хоче сексу.

– Так може, їм возз’єднатися?

– Яке там? У Майї вже рік як коханий хлопець. Справжній інтелігент! Поет! Обожнює її. Пилинки з неї здуває. А колишній чоловік ображає, б’є та ґвалтує.

– Який жах! От сволота! То хай переїде до свого хлопця, раз таке діло.

– Поет ніде не працює і мешкає у маленькій квартирі з мамою та сестрою. Майя в мене вже другий тиждень живе, але в мене теж мало місця. Діти. І чоловік на неї поглядає. Скільки може напівгола красива жінка спати на дивані, доки він…? Ще ця сучка нещодавно нас усіх омікроном заразила. Всі перехворіли. Вештається, чорт знає де, зі своїм поетом.

– Нехай поет знайде роботу та зніме квартиру!

– Він не може. Він справжнісінький небожитель. Йому треба час, щоб читати, думати, споглядати та писати. Проклятий коронавірус! Скільки він приніс горя! Коротше. Ми всі, друзі та подруги Майї, вирішили скинутися й відправити її на місяць до Іспанії з поетом. Потім, може, колишній чоловік знову поїде до Житомира. Але до мене вона вже не заїде! Скільки можеш дати грошей? 100 євро? 200? Майя тебе, між іншим, добре пам’ятає та хвалить.

– Навіщо до Іспанії? Це дорого! Давай у Білу Церкву під Києвом. Це таке чарівне маленьке містечко. Я там пів дитинства провів.

– Поет каже, що Біла Церква – це повна дупа, і він туди не поїде.

* * *

Телефонує Аня знов за пару днів:

– Сашко! Радій! Сьогодні на твоїй вулиці свято! Я знайшла тобі жінку. Моя найближча подруга Світлана не могла собі чоловіка знайти в Києві і познайомилася в інтернеті з мексиканцем, який живе в штаті Джорджія. В них уже двоє дітей. Він їй не дозволяє працювати. Вона живе в одному великому будинку з його братами та батьками. Вона почувається, як у мексиканській в’язниці. Машини в неї немає, а без машини у тій дупі як без ніг. Телефонує мені весь час і плаче. Поїдь у штат Джорджію та викради її!

– А діти?

– З дітьми, звісно.

– Ну, в мене маленька квартира. Ледве-ледве місця на одного, а тут цілих ще двоє мексиканських дітей.

– А ти ще вечорами таксі водитимеш і знімеш квартиру побільше. Така гарна дівчина! Закінчила педагогічний інститут. Кращої дружини ти собі не знайдеш!

* * *

Телефонує Костик п’яний:

– З поверненням, Шуріку. А я тут, бля, забарикадований сиджу. Після смерті матері мені та сестрі дісталася квартира. Вона, сука, не хоче її чесно ділити. Поміняла замки, я не міг зайти. Я взяв знайомого слюсаря, теж поміняв замки. Тепер тут такий замок, що можна лише з дверима знести. Вона стоїть за дверима, хоче зайти, тицяє ключами і не може. Знаєш, куди ці ключі засунь? Викликала поліцію, а я не підходжу і не відгукуюсь. Не стануть вони без судового ордера двері ламати. Так їй (багато нецензурних слів) і треба. Я б її взагалі, цю падлу, вбив. Вони збираються чекати, коли я вийду з цієї квартири. Та я з голоду здохну, а звідси не вийду. Мені Сьома з 201 квартири… Ти пам’ятаєш Сьому? Ти не пам’ятаєш Сьому? Так, коротше, Сьома зараз з даху на мотузці буде консерви й горілку спускати. І все через цю…

* * *

Зустрічаюся з розбагатілим другом дитинства Пашею:

– Ну що, йдемо в той бар, де мого минулого приїзду чотири роки тому сиділи? Непогано тоді випили.

– Ні. Туди ми не підемо. Там півроку тому людину зарізали. Прямо в барі. Ми підемо в інше місце.

– А там нікого не вбивали?

– Як це не вбивали? Ну, ти скажеш! Звісно, ??вбивали. Але аж рік тому.

Випили. Паша:

– Я тепер доктор фізико-математичних наук.

– Доктор? Ти в дитинстві не цікавився наукою.

– Ну, дивись. Кандидатська коштувала 10 тисяч зелененьких, а докторська – 20. Якби я лише кандидатську собі купив, то дружина мене не зрозуміла б. Закричала б: «Чим ми гірші за інших людей?».

– Якщо ти такий багатий, не міг би грошей дати?

– Гроші в мене не проси. Не можу навіть із принципу. Але можу тобі зробити докторський ступінь. У якій галузі ти хочеш? Нині з молекулярної біології подешевшали.

* * *

Ще Вова:

– Почитав твій фб. Ти такий самий, який був тридцять років тому. Вірші, оповідання, акторство. Ніяк не виростеш. Час дорослішати! А мене ось тиждень тому обрали старостою села. Будемо новий корівник будувати. У нас у селі є корова-рекордсменка. Улюбленка наша – Дорофея! Із самої Жмеринки приїжджають на неї подивитися. Їй потрібні нові хороми! А то незручно перед людьми.

Читання

Порадили сходити на групове поетичне читання у Києві, де наприкінці відкритий мікрофон. Ну, треба з чогось починати на Батьківщині. Першою виступала дівчина, яка читала довгу поему про те, якими всі її чоловіки були сволоцюгами. Перший був алкашем і бив, а другий не бив, але змушував драїти підлогу. Просто був схиблений на чистоті. Щоб ні однієї порошинки не було. Нелюд! Краще б був, як перший, який взагалі ніколи не прибирав квартиру та її не напружував.

Скільки я таких поетес у Нью-Йорку бачив та чув! Після їх виступів чоловіки-феміністи зазвичай плачуть. Іноді навіть щиро ридають про нелегку жіночу долю. Показують усім дівчатам, як вони, значить, розуміють. Але київські поети були не такі. Перший поет підняв руку, щоб поставити запитання:

– Ви, напевно, під столом погано протирали?

Пролунав вибух сміху. З іншого кінця зали долинуло:

– А під комодом не забували?

Та-ак! В Америці, звичайно, на таких мужиків викликали б поліцію. Може, навіть заарештували. Я написав у фб месенджер про те, що відбувається, моєму знайомому американському поетові-феміністу. Відповідь прийшла за секунду:

– Швидко накричи на цих мужиків та встань на її захист. Ти сьогодні з нею підеш!

* * *

Після закінчення читання основних поетів був відкритий мікрофон. Я вийшов і прочитав свою київську поему «Хосе й Тереза». Бородатий неохайний старий, що сидів у першому ряду, підскочив до мене і почав тиснути руку:

– Це геніально! Це найкраще, що я чув у Києві за багато років. Інші тут не варті й вашого нігтя!

Я посміхнувся. Ось воно, визнання у рідному місті. Починається веселе життя! Тут старий зашепотів на вухо:

– Може, позичиш на горілку? Дуже треба! Просто питання життя та смерті!

Я негайно відсторонився і почав відходити від нього. Він обурено заволав:

– Та за кого ти себе маєш? Як ти наважився у таке поважне місце зі своїми графоманськими віршами прийти. Зі своїми брудними сексуальними фантазіями про чорношкірих жінок! Так у нас таких, як… – кінця фрази я не почув, бо вискочив надвір.

* * *

Розговорився з 17-річним київським андеґраундним поетом про іншого поета. Кажу:

– Яка шкода, що він так рано пішов у 23. Такий талановитий! Такі подавав надії!

– Чому рано? 23! Старий уже.

* * *

Познайомився з трьома фанатками моєї творчості. Одній подарував свою книжку, іншій – магнітик на холодильник із видом Нью-Йорка, а третій дав 200 гривень на таксі.

Різне

На Святошинському ринку:

– У вас є парасольки із написом «Київ»? Мене просили привезти.

– Ні! Навіщо вам з таким простим написом? У мене є парасольки «Париж», «Лондон». Лише отримала. І спеціально для вас, чоловіче, за півціни – «Нью-Йорк».

* * *

Розговорився в автобусі з гарною дівчиною. Раптом побачив цікавий рекламний плакат, як кинути пити чи зіскочити з наркотиків. Сфотографував телефоном. Дівчина більше розмовляти зі мною не хотіла.

* * *

У синагозі зустрів цікаву парочку – 25-річного лондонського єврея Теодора та мініатюрну 30-річну філіппінку Перліту. Хлопець зрадів, що я розумію англійську.

Він працював програмістом за контрактом у Саудівській Аравії та познайомився з домробітницею та нянею – Перлітою, нормальною філіппінською філіппінкою. Все в ній було добре, всі її духовні потреби були задоволені, доки вона не зустріла романтичного та молодого англійця, який через тиждень зробив їй пропозицію.

Теодор пояснив їй, що треба було зробити якусь незрозумілу процедуру, ґіюр, і стати справжньою, визнаною та офіційною єврейкою. Зрозуміло, що у Саудівській Аравії це було складно.

І не в кожну країну ще кохану пустять. Теодор через інтернет-пошук дізнався, що найдешевше й найпростіше з філіппінки зробити єврейку в Києві. Маленька Перліта сиділа тихо і дивилася злякано на синагогу і розмовляючих незнайомою мовою людей у кипах.

Від’їзд

«Увага! Пасажири рейсу Бангкок–Київ! Крокодил, якого ви намагалися нелегально провезти в Україну, вибрався з валізи, бродить багажним відділенням і клацає щелепою. Ми не можемо розвантажити багаж. Терміново прийдіть і заберіть вашого домашнього вихованця!»

* * *

На дитячому майданчику в київському аеропорту в Борисполі грають разом українські діти та діти брацлавських хасидів, що прямують до Умані на могилу рабина Нахмана. Чую розмову двох хлопчиків приблизно п’яти років:

– Шалом!

– Сам ти Шалом! Я – Федя!

* * *

Друга ночі. Посадка за дві години. Засинаю. Києве! Я ще повернуся!

Коли виписувався сьогодні з готелю «Нивки», мені кажуть:

– У нас учора жінка вилітала до Праги, так її не пустили в літак через коронавірусні безглузді вимоги. Тож вона до нас повернулася. Ви теж повернетеся! Ваша кімната на вас чекає!

* * *

Вирватися не вдалося. Зламався літак. Добре, що хоча б не під час польоту. Рейс перенесли на вечір. Повернувся до готелю. Ну, якщо я прожив у цьому районі 18 років, то можна ще одну ніч.

* * *

Що з моїм рейсом? У кого довідатися? Лечу я чи ні? За інформаційним столом нікого нема.

То навіщо його поставили? Щоб було, як на Заході? Надійшло повідомлення, що мій рейс Київ–Нью-Йорк анульований, бо не з’явився на посадку.

* * *

Нарешті впіймав дівчину за інформаційним столом. Але вона філософськи заявила:

– Чоловіче! Ви гадаєте, якщо я тут сиджу, то все знаю про всі рейси? Ви глибоко помиляєтеся!

* * *

Щоб вакцинованому американському громадянину повернутися з Києва до Америки, потрібен свіжий тест на коронавірус. 50 доларів. В аеропорту медсестра так глибоко засунула, що я аж тихо скрикнув на великому та могутньому. Вона все зрозуміла.