1

Дехто вважає, що з пацієнтами лікарні для душевнохворих мають активно спілкуватися психіатри. Як у кіно, задушевні бесіди, атмосферна кімната з коштовними меблями, бездоганні міміка та мова, котрі зачаровують із перших хвилин прийому, спроби зрозуміти, що сталося і чому. Поки не бачила жодного. Втім, коли мене приймали, напевно, був черговий лікар. Якісь люди точно були. Мені здавався безглуздим цей арешт: темрява ночі, повсюди війна, саме так, суцільна війна і ніч, та дві величезні звірині туші, які навіщось тримають мене тут. Мене паралізував тваринний страх від усвідомлення тієї сили, що втілилася в цих тушах.

Слабко блимав вогник сірого приладу, схожого на трансформатор старого радянського телевізора, а сонний чоловік ставив запитання. Санітари вивертали мої руки, щоб знайти можливі сліди уколів на моїх венах. Потім самі щось укололи і прив’язали до ліжка в морзі. В усякому разі, перша палата в ту ніч здалася мені саме ним. На ліжках покоїлися трупи. Навряд чи санітарам вдалося би мене там залишити, якби не прив’язали: руки скрутили рушниками, а живіт здавили довгою тканиною. Чітко та швидко, не було можливості навіть ворухнутися.

Від першої палати завжди віє холодом. Не люблю ходити повз неї до їдальні. Мені й досі здається, що там сплять мерці.

Зараз перевели до п’ятої, тут пацієнти вже спокійніші. Процедури зроблені, мені сказали, що можна спати. Але я вважаю, найголовніше тут – не заснути, коли від тебе цього хочуть, бо дуже важливо пережити ніч, як у «Вії». Зранку тільки одне на думці: чи всі живі? Особливо я. Намагаюся не пити циклодол, бо якщо вже не позбавитися уколів – то хоча б пігулки можна швидко штовхнути язиком за ясна, а після виплюнути.

На підвіконні – засушені трави: хміль, деревій, хризантеми. Пацієнтки налагоджують побут, намагаються здаватися нормальними. Так повільно і тягнеться час, під скрип воріт за вікном, шурхотіння капців, шелест газет. Між дерев гойдаються мокрі білі простирадла, а сонце настільки яскраве, що відблиски на листі кривих яблунь здаються весняними квітами.

Стіни завтовшки з метр, склепінчасті стелі коридорів та похмурі картини – подарунки колишніх пацієнтів. Коли Врубель розписував Кирилівську церкву – йому позували пацієнти цієї лікарні. Цікаво, він приходив прямо сюди або їх випускали? Це старий корпус, можливо, тут він їх і малював, у кімнаті для побачень.

Мене сьогодні відведуть туди о п’ятій, Лері зателефонували. Наскільки можна зрозуміти, на першому допиті я дала їм її номер телефону, попри те, що в тому стані я насилу могла згадати власне ім’я.

Сонячна смуга повзе вибіленим простінком. Зараз четверта година дня, коли межа світла і тіні стане рівно у центрі – буде п’ята, а після світло переповзе у кут кімнати, і приміщення почне занурюватися у сутінки.

Кімнату для побачень я теж пам’ятаю з тієї ночі. Вона здавалася просто кліттю, жахливою кліттю, що світиться посеред війни і нескінченного мороку.

Зараз тут цілком комфортно, гуде маленький холодильник. Зейберман сидить біля вікна з якимсь хлопцем. Окрім них у кімнаті дві похмурі жінки, які про щось перешіптуються у кутку:

– Привіт! – я збентежено посміхаюся.

Валерка лізе цілуватися. Млосна, заспана, пахне бабусиним «Ноктюрном».

– Я, звичайно, багато чого від тебе чекала, – вона цокає язиком і киває на свого приятеля. – Це Женя, він з аспірантури.

– Ти теж дарма часу не гаяла.

– Нічого особистого! Він допомагає мені зі звітом по практиці.

Леру Зейберман я не могла злякати своєю витівкою. Це була досить смілива дівчина, принаймні, у своїх зовнішніх проявах. Я звернула на неї увагу відразу ж на першій лекції. Сиділа з нею поруч і роздивлялася її, не соромлячись.

Її чітко окреслений рот та ніс із витонченою горбинкою, з якого вона постійно змахувала локони чорного, як смола, волосся. Його індигові відливи точнісінько, здавалося, повторювали примхливий вигин губ, гідний обраниць самого Соломона. Червона сукня немов обволікала її виточену фігуру, і вся вона ніби сочилася тією істинною жіночністю, якої бракувало мені. Жіночністю, яку актор театру кабукі відточує десятиліттями, їй же вона була притаманна з народження.

При цьому жіночність її була виключно інтимною, не виривалася назовні, але вабила до себе, таємнича і тремтлива, як вогонь суботньої свічки. Єдине, що видавало її дівочу дурість – тату-колібрі в області декольте, над правою груддю, та два масивні срібні кільця – в мочці вуха і під самою дужкою – з’єднані ланцюжком, який вічно плутався зі смолянистим витим локоном.

Наприкінці вересня ми непомітно здружилися. Був День пам’яті Бабиного яру, студенти всіх факультетів збиралися біля мотозаводу і пішки тягнулися до парку. Накрапував дощ, ми з Леркою пленталися в хвості процесії, ворушили ногами мокре листя, потім бродили навколо ярів по усипаним червоним піском доріжкам. Стебла пониклих дельфініумів мерзнули в білих гіпсових вазонах, про щось розповідав рабин у гучномовець, за ним – Вадим Рабинович. По мокрих багрових ягодах барбарису, схожих на згустки крові, повзли дощові краплі. Пізніше прямо на вулиці ми пили каву з теплих полістиролових стаканчиків. Телевишку через ранішній туман не було видно.

Вона щось запитує. Я дивлюся на слід від помади на її зубах.

– У що ти одягнена? Тобі одяг привезти?

– Тут усім таке видають. Котрих не родичі привозять.

– Ти подзвониш мамі?

Сьогодні вона одягнена у джинси та бійцівську майку, а її розкішне волосся стягнуте гумкою. Сидить, розкинувши по кріслу свої кінцівки, як розібрана лялька, причому нога її, перекинута через підлокітник, ритмічно погойдується. Здається, її поза дещо бентежить похмурих жінок у кутку.

– І як я їй подзвоню? У рейку? Я не маю її телефону. Вона змінила там вже третього чоловіка. Якщо тільки сама забажає зателефонувати раз на півроку, як завжди, запросити на канікули. Електронною поштою вона, напевно, не користується. В усякому разі, мені про це нічого невідомо.

Щиро кажучи, батько наполіг на моєму вступі до єврейського університету (треба відзначити його шляхетність, інший би на його місці став затятим антисемітом), щоб після другого курсу я могла перевестися до Хайфи та бути поряд із матір’ю. Вона залишила нас чотири роки тому, коли вийшла заміж за дантиста Шульмана і поїхала до Ізраїлю. Я навідріз відмовилася їхати з нею, та воно й на краще. Мене просто нудить від «Царя Давида» трирічної витримки та липких цукерок, які вона присилає мені на Песах.

Ці університетські футболки, пластикові тріскачки на Пурим та нудні фотографії, схожі на тиражовані листівки. В останній бандеролі вона прислала цукерки «Малюк Рут». Малюк Рут – відомий американський бейсболіст, а вона, напевно, подумала, що це «Крихітка Руфь» і в цьому є щось біблійне. Мерзенні липкі цукерки. This baby’ll get you going!

– Cпочатку я думала, що це знов наркотики, коли подзвонили і сказали звідки. Лікар запевнив, що ніяких наркотиків, але тоді я зовсім нічого не розумію. Женька повинен щось знати, він у Скока кандидатську пише.

– У Скока? Непогано! – я важко розмірковую. Розмовляти поки теж не дуже виходить.

– Так, але моєю спеціалізацією є нервово-м’язова фізіологія, – аспірант виправдовується перед Леркою, наче вони вже одружені багато років.

– Круто! І це все, що ти можеш сказати? – вона вичікувально дивиться на мене.

Я відвожу погляд. Спостерігаю, як стара жінка за вікном розбиває підбором волоський горіх.

– То вони що, не брали ніяких аналізів? Нічого? Отак запитали і все?

– Уяви собі. Але згини ліктів таки перевірили, ну про всяк випадок.

– Авжеж! – повторила вона задумливо. – І як ми з цього вибиратимемося?

– Випустять. Я ж не хвора, врешті-решт.

Яскравий промінь сонця доповз до кута, де сиділи похмурі жінки. Я й не помітила, як до них приєдналася дівчина з сусідньої палати, на яку завжди боляче дивитися. В ній є щось від хлєбниковської Мави або гоголівської панночки. Пухка, кароока, в чорному спортивному костюмі. Зараз, поклавши руки на зошит, вона повільно вимовляє: «Я назавжди зрікаюся своїх віршів». Жінки хрестяться і шепочуть.

Лерка теж на неї дивиться.

– Тут тиждень посидіти – будь-яка людина хворою стане. А така дурна, як ти...

Я слабо запротестувала.

– А як тебе ще назвати? Та й оці теж. Кінець двадцятого століття, а вони на наркотики перевіряють, дивлячись сліди від уколів у згині ліктя. От потвори!

– Лер, тихіше. Наступного разу нас сюди не пустять, – аспірант присунув стілець до мене:

– Тобі потрібно згадати усе детально, в усіх подробицях. Із самого початку, з тієї миті, яку ти виразно пам’ятаєш.

– Ну звісно, зрозуміти це складно, – Лера закотила очі під лоба. – Ми зараз вже підемо. Що тобі наступного разу принести?

– Щось почитати. Коена принесіть, «Улюблену гру» я вже читала, можете знайти щось інше?

– Жень, запам’ятовуй. Леонард Коен, все, окрім «Улюбленої гри».

На самому початку літа, виснажена самотністю, голодом (залишився тільки мате, рис і пачка лаврового листа), нічними грозами і пильнуванням над мокрим, залитим світлом прожекторів плацом, я поволоклася до Зейберман. Я вже декілька днів не їла хліба, і сили майже покинули мене, поки я дійшла до її будинку через дюжину кварталів по нестерпній спеці. Пробираючись до її кімнати, я зіткнулася з абсолютно голою старою, яка брела через коридор із кімнати в кухню.

– Я ж казала, бабусю, не ходи голою по всій квартирі, це соромно – у нас гості, врешті-решт, – Лера волала так, що, здавалося, зараз задзвенить скло.

– Припини кричати, дитино, бабусі жарко, бабуся не може ходити вічно одягнена в таку спеку. Проходьте, Сашенька, проходьте. Мені соромно перед людьми, Леро,– ти так кричиш на бабусю. Що вони можуть про нас подумати? Сашенька, ви сьогодні щось їли?

Її мама була славною жінкою – вона завжди пам’ятала про всі подробиці мого життя і ставила дуже потрібні питання.

– А що ви сьогодні їли? – вона втупилася на мене своїми уважними круглими очима.

Збрехати було неможливо.

– Давайте я принесу вам супчику.

Буквально за два дні до того я читала про це у Коена: «А що ви сьогодні їли?» Всі єврейські мами однакові – й завжди ставлять ті ж самі питання. Я вмостилася на Лерчиній тахті, застеленій картатою ковдрою, розчинилася в їхніх голосах, у цій неймовірній кількості меблів, які, здається, тут ніколи не викидали (у невеликій кімнаті скупчилися вже три ліжка, а зайві стільці були складені на шафі), у стінах і дверях, оббитих килимами, задрапованих фіранками.

Прямо на килимах висіли фотографії Лерчиної мами в студентські роки – кремезна вольова дівчина з великим носом і в таких саме окулярах, що й зараз. Вони сиділи з подружкою, схиливши одна до однієї голови – сильні післявоєнні комсомолки з м’ясистими тілами та міцною психікою.

Заздрю тому, від чого завжди тікала – завжди хотіла бути субтильною психопаткою.

Доки ми обідали, Лерчина мама все розпитувала, як я справляюся без тата, і казала, що мені тепер треба бути розсудливою дитинкою. Потім вона перевдягнулася у сукню і прийшла знову:

– Як ви вважаєте, Сашенько, чи варто мені її вкоротити, а то вона здається мені дуже довгою?

Я відповідала їй радісно і якось надзвичайно живо.

– Ви дійсно так вважаєте?

– Мамо, іди звідси геть! Дай нам поїсти, нарешті!

Мама образилася і пішла, та більше не з’являлася. А після цього, коли Лєра відносила посуд, я чула, як вони голосно сперечалися в коридорі.

– Навіщо, питається, потрібно було топити цих котенят? Заважали вони тобі? І чому у відрі, де я мию підлогу?

До мене ластилася Нюська, котра знов була готова завагітніти. Я скинула її з колін.

За Лерою заїхав приятель, і вони відвезли мене додому.

Тепер Лера дивилася на мене і чекала, коли я ще щось скажу.

– Добре. Смачненького чогось принести?

– Сік. Мені тут нічого не хочеться, окрім соку. Я вас не дуже напружую?

– Бещ-щ-щенко, ти одуріла, такі питання ставити? Ключі від хати в тебе?

– Здала комендантові перед від’їздом.

– А він нас пустить? Давай, ти записку напишеш? Потрібно ж тобі якийсь одяг?

– Навряд чи вас навіть на КПП пустять. Хіба тільки через паркан. Там, не доходячи до КПП, за гаражами є місце, де можна через паркан перелізти.

Того зимового вечора, коли ми розлучилися з Богданом, я поверталася, ледве пересуваючи ноги. У мене вимагав пропуск солдат із погано вилікуваною заячою губою, не вірив, що я його забула, і що взагалі тут живу. Мені нема чого було йому відповісти. Чому я намагаюся проникнути вночі на територію? Що я могла йому пояснити?

Що ми до ночі стояли біля каси кінотеатру та дивилися один одному в очі – непотрібні й порожні?

Гра скінчена. Чергова гра, в якій він майстерно відіграв свою роль, була для мене всім. Черговий офсайд. Вулиця курилася димом, що спалахував разом з неоновими буквами червоним та синім кольором, ляскали двері автомобілів, що під’їжджали до дверей, про щось довго розповідала блондинка, притиснувши телефон до бічного фасаду величезної пишної зачіски, потім дівчина зникла, зникли й люди, що чекали сеансу. А ми все дивилися один одному в очі, і вже нічого в них не змінювалося, ані єдиного проблиску. Біля відкритого ресторану навпроти шипів фонтан, автомобілі снували, приголомшуючи ревом перехожих. Блимали вогні реклами. Пиво «Стела Артуа» – найшляхетніше пиво всіх часів. Згущувалися сутінки над містом і кілька разів бив годинник, а ми все стояли й дивилися один одному у вічі. Мене проводжали голоси, що лунали з відкритих вікон консерваторії, нескінченний звук віолончелі, проникливий вечір, і випадковий солодкий мигдалевий запах тієї пані, що промайнула назустріч.

– Я тобі краще зі свого щось підшукаю. Тут хоча б мені твій одяг віддадуть? Тебе взагалі в одязі сюди привезли?

– Так, звичайно… напевно.

– А звідки, де тебе знайшли взагалі?

– Взагалі я в Пітері була. Не знаю, як я знову тут опинилася.

– Точно в Пітері? Може, ти зі своїми друзями десь на Солом’янці задвинулася, і тобі здалося, що ти в Пітері?

– Я пам’ятаю, як їхала. Все пам’ятаю. Ну, майже.

Сама дійшла до палати, мені довіряють. Мавку відводили санітари. Треба чимось зайняти час до вечірніх процедур. Намагатися щось згадати або слухати, про що балакають санітарки? Терпіти не можу фальшивих гібіскусів на стінах. Зейберман наступного разу щось принесе поїсти, проте я просила тільки сік. Вона любить готувати, краще за все у неї виходять груші в білому вині, але мені було б соромно уплітати їх перед голодною дівчиною Штуцер. До неї ніхто не приходить. Тут ніхто нікого не пригощає.

Чую, як привезли новеньку. Санітарки волочать її по коридору до першої палати, перекрикуючи одна одну.

– Не хочу! – кричить вона.

– А чого ти хочеш? Чого?

Мені видали якийсь сірий запраний рушник. Гаразд, і такий згодиться. Хотіла ще Лерці сказати, щоб привезла нормальний. Хоча, може вона й сама здогадається, але зараз мені потрібен душ.

Гримлячі металеві двері та блідий кахель, який був весь у подряпинах. Я переступаю на піддон душової і вмикаю воду, моє відображення мигтить в стулці далекої шафи та дзеркалі, ромбом підвішеному прямо до віконної палітурки.

Не люблю казенні душові, відчай у них множиться в десятки разів.

Я знаю, як довго можна сидіти в казармовій душовій, притулившись потилицею до липкої стіни і кам’яніти від безвиході, не маючи можливості навіть плакати: дивитися, як стікають звивисті струмочки до ґратчастої діри в мерзотній іржавій підлозі, слухати, як здригаються від виття труби.

Тієї зими, одного похмурого дня, коли я здала комендантові ключ від душової, виявилося, що пройшло вже три години. Комендант і його дружина жаліють мене. У них є маленька собачка, котру вони вигулюють, застібнувши навхрест у перешиту офіцерську портупею. Дітей у них нема, можливо, саме тому вони жаліють мене. Батько живе вдома рідко, зараз він на льотному полігоні, по-моєму, з коханкою, так буде до осені, а потім знов кудись поїде. За його зовнішнім виглядом ніколи не можна ні про що здогадуватися, він – абсолютно безтрепетна людина. Одного разу його літак впав у тундрі. Вони померли ще під час падіння – так він мені розповідав, і зрозуміли, що живі, лише після того, як літак упав у болото. У льотчиків були унти та зброя: вони змогли два тижні годуватися в тундрі. Унти, звичайно, мало допомогли – ноги в нього так і залишилися обмороженими, але смерть він пережити зміг…

По коридору з одного боку в інший прогулюються дві мишоподібні подружки, вони читають молитвослов і шикають на тих, хто розмовляє голосно. Я теж стала прогулюватися назад-вперед коридором, рахуючи кроки. Втім, це заспокоює зовсім ненадовго. Видужуючі сидять біля низького столика та розмовляють про музику, за їх розмовою стежить неосяжних форм стара жінка в білому халаті. Вже близько десятої години вечора, у відділенні залишилися тільки хворі й санітарки.

У палаті настає повна тиша. Дівчина на прізвище Штуцер не може ковтати пігулки, вона ретельно, з хрускотом, їх пережовує, і тільки після цього запиває водою.

Гасимо світло рано, щоб не летіли комарі, санітарки відчиняють кватирки.

Кричить новоприбула, чіткі й гучні уривисті слова долітають навіть із далекої палати.

– Ти теж тут через пісні? – запитує Штуцер, яку ось-ось повинні виписати. – Я весь час побоююся, що в мене знов почнеться, і мене вже не випишуть ніколи.

2

Літо невблаганно наближалося до несвіжої зрілості, ботанічна практика першого курсу мала початися в понеділок. А в суботу я прокинулася на підлозі, загорнута в смушковий кожух. Прокинулася в сльозах, ступні були крижаними напомацки, поряд зі мною на підлозі стояв холодний чай. Нагрянула остання стадія розпаду, треба було здригнутися і просто поїхати. У повній відповідності з жіночою логікою я вирішила поїхати у напрямі, протилежнім тому, в якому полетів він, але так само далеко.

Він полетів до Анкари, коли стояли ще водохресні морози. Попросив мене не засмучуватися, зібрав свої речі, зняв з мотузка рушник, сизі підштаники і відлетів. Я побачила квиток на літак і майже не могла спілкуватися з ним. Коли у людини квиток на літак, його самого вже тут немає, присутнє тільки голографічне зображення. Тому ченці такі сюрреалістичні.

Пронизливе синє небо дзвеніло в ті дні. Дивовижна паморозь, схожа на візерунчастий лебединий пух, дивувала місто. Ми сиділи в барі, в «Ребеці», й читали газету, в яку мій ненаглядний загорнув квитки турецької авіакомпанії. Будівельники підняли краном у небо купу жовтої цеглини. Білі гілки креслили завитки на рудому ліхтарі.

Температура в Анкарі п’ять градусів вище нуля, а я все запитувала, чи заведе він собі мавпочку.

Ми цілий тиждень бродили зимовим містом, дивилися у вітрини магазинів, банківські й ресторанні акваріуми.

Я навіть пам’ятаю день на фестивалі, коли сестрички Ільменські розповіли йому про французьку студію в Анкарі, загорілі й наливні, мов персики. Він не розрізняв навіть хто з них хто, але напевно вже тоді завів із кожною інтрижку.

Ми зайшли на поштамт, і нас майже збив із ніг запах сургучу. Він хотів відправити горілку якомусь хлопцю з Айдахо, з яким їх звело в Празі, але в Штати, згідно з інструкцією, виданою нам ввічливим службовцем, заборонено посилати алкоголь, так само як і невстановленого зразка трави й засушених комах.

У суботу зранку паморозь покидала самі вершини пірамідальних тополь. Біля Оперного, там, де знесли будинок, ми знайшли акуратну вивіску: «Тут буде канцелярія німецького посольства», і дуже виразного орла.

– Історія ще не закінчена. Як не дивно, навіть таке може повернутися.

Я чула лише відлуння: «Може повернутися... може повернутися...».

Він зайшов попрощатися з Кирилом. Сказав, що при першій же нагоді відвідає з екскурсією древні хетські землі.

– Це якраз у тих місцях, де зараз курди борються за незалежність, тому радив би тобі цікавитися хетськими землями виключно в стінах стамбульського музею.

А потім він відлетів, мріючи про фісташкову халву в очікуванні рейсу, а я малювала його портрет на бланку митної декларації.

Ці сестри Ільменські дуже схожі: замість носа в кожної ніби клиночок, вбитий між брів. Я з міркувань ввічливості допитувалася, хто з них зняв «Уікенд», а хто «Кавову гущу», вони показали, але я все одно не розрізняла.

Ми сиділи в шестикутній загородці центрального терміналу, снідали, мої вилиці зводило від майбутньої розлуки.

За день до цього він не дуже добре обійшовся зі знахабнілим перекупником анаші, одним із дванадцяти фінських ді-джеїв, відомих у місті. Той просив його купити п’ять стаканів у солом’янських бандитів і виділив для цього певну суму. Звичайно, Бодя взяв гроші й назавтра безтурботно відлетів із ними в Анкару, благо квиток сплатила студія. Це була давно спланована помста: колись цей фінський ді-джей продав йому за чималі гроші дуже погану траву.

У Києві зовсім не залишилося кав’ярень, їх можна було перерахувати на пальцях. Ми бродили весь вечір, і нарешті знайшли одну на Подолі, за будівлею старої поштової станції.

У напівтемряві на чорних стінах танцювали намальовані білою фарбою боги інків. Вони були виконані дуже прискіпливо, а на ліхтарях, вбудованих у стіну, ставали багровими й сміялися. Ми роздяглися і сіли, дівчина запалила на столику свічу. Богдан раптом схопився, ніби ошпарений, і сказав, що нам треба негайно звідси піти. Він помітив на серветці назву кав’ярні, і виявилося, що якимось дивом ми поцілили точно в улюблене місце тих самих фінських ді-джеїв. До Верхнього міста він із побоювання повертатися не хотів, а весь Поділ у пошуках затишної кав’ярні ми вже обійшли. Довелося задовольнятися приземкуватим дорожнім ресторанчиком Макдональда, що біля набережної. Розташувавшись біля монгольф’єра з витонченим плетеним кошиком, ми пили какао, яке подають тут під виглядом гарячого шоколаду, і вели безглузду розмову про вологі тропічні ліси, занапащені гамбургерами. Я бачила крізь його відображення Дніпро та прапори, що майоріли під світлом ліхтаря, а він бачив крізь мене грати й дівчину, яка куталася в бабусин светр, тремтячи від холоду на східцях.

Маленька бориспільська квіткарка, яка продавала іриси та орхідеї за гранями скляного шестикутника, була набагато щасливішою за мене. Я тримала його за руку і спостерігала за нею з-поза скла.

У цьому сум’ятному описі я зовсім не хотіла зануритися в нетрі любовних страждань, щоб якимось чином задовольнити свої мазохістськи схильності, мені б хотілося просто… що? Захєр, Мазох? – хотілося б мені запитати батька-засновника, – навіщо, Герасиме? Але сутінки давно вже згустилися над богами минулого. Всі вони були студентами театрального – і Богдан, і Ольховський, і Енді. Втім, Богдан на той час вже кинув інститут. Учився він на режисера-мультиплікатора, але в любові до театру були особливі переваги.

Одного разу біля театру Франка ми зустріли жінку. Богдан упізнав її, вона його також. Між ними відбулася якась незрозуміла розмова, після чого моєму коханому треба було дещо прояснити. Колись давно, в день чергової прем’єри або, скажімо, гастролей МХАТу, вдягнувшись у свій кращий костюм, Богдан підходив до театру Франка і, помітивши відповідну пані у призивній стійці, поетичну і стомлену самотністю, тривожно так запитував, чи немає в неї зайвого квиточка. Вона, начебто, чекала на подругу, котра, звичайно ж, не приходила. Студент галантно демонстрував пані свій гаманець, під приводом того, щоб заплатити за квиток. Пані неодмінно відмовлялася, в театрі він пригощав її шампанським і бутербродом із червоною ікрою, після чого вона, зазвичай, запрошувала його зайти на філіжанку кави. Він, природно, затримувався у неї на нічку, другу, і так до тих пір, поки вона, нарешті, не давала йому грошей на таксі…

Вечорами всі «театрали» збиралися в «Ребеці», туди ж підтягувалися і дешеві повії, доступні навіть студентам, при цьому страшні всі інтелектуалки й сперечальниці. З типовим зразком такої я познайомилася першого ж дня, як ми заїхали туди, до Хамеля, забрати стакан плану. Хамель працював тут барменом і одночасно наглядав за повіями, а біля входу в «Ребеку» завжди чергував таксист. Щойно ми спустилися, як на нас накинувся слинявий радісний Джой – хамелевський боксер – красень і симпатяга на зразок самого Хамеля, тільки напрочуд щирий, чого не можна було сказати про його хазяїна. Поки Богдан розмовляв за стійкою з Хамелем, до мене підсіла вона і, кутаючись у шаль, почала мене розхвалювати і запитувати, ким я доводжуся Бодику. Потім вона плакалася мені на свою долю, розповідала, що ось вже п’ятий рік вступатиме до театрального, що зараз вона готується і підбирає уривок з французької літератури.

– Ось послухай… Так, мене, хто так полюбляв сидіти на берегах Тибра в Римі, а в Барселоні сотні разів прогулюватись туди й сюди бульваром Рамблас, – вона читала уривок з Сартра, – ...тепер існую в тому ж часі, що й оці гравці в манілью, і слухаю...

– Жанка, лярво, стрибай у машину, зараз виїжджаємо, – покликали її з вулиці.

– Ви їх пробачте, вони такі грубіяни. До зустрічі!

Я посміхнулася їй, намагаючись, щоб у моїй посмішці не прослизнуло співчуття – мені було дуже шкода її. Тональний крем, котрим вона замастила кола під очима, контрастною плямою розтікся по вилицях, – і вона була схожа на стару ляльку з пап’є-маше, від якої відклеюються клапті паперу.

Серед них усіх мені найбільше подобалася Дама з камеліями: вона була тут кожного вечору, і завжди на її столику лежала пачка легкого «Мальборо». І тільки у дні звичайного жіночого нездужання вона курила з червоної пачки, і всі знали, що до неї підсаджуватися не варто – в ці дні вона замислювалася над життям, але ніколи не траплялося так, щоб вона не прийшла взагалі.

Дама з камеліями завжди замовляла один і той самий коктейль – коньяк із вишневим соком. Темно-бордова рідина повільно піднімалася по соломинці, мов кров по скляному капіляру в медкабінеті.

Не знаю, навіщо він так часто брав мене в «Ребеку». Можливо, йому було нудно без мене, або він сподівався, що я відчеплюся від нього і закохаюся в когось іншого. Тут це траплялося часто, але мені не хотілося дивитися на інших. У його зовнішності було щось жіночне, не педерастичне, хай бог милує, а як у молодому Марселі Марсо, щось невловиме, як молочний відтінок нічного моря в місячну ніч. Коли я дивилася на нього – мене пронизували електричні спалахи, і він це відчував. Ми йшли у далекий коридор цілуватися. Електричні спалахи, електричне безумство... Я перетворювалася на скляну кулю, підключену до електрогенератора. Реально я відчувала тільки його руку на спині, що зминає мою легку сукню, пірнає в джинси, проникаючи під майку, розстібає ліфчик.

Він поселився у мене в казармі взимку, на день мого народження. Перелазив через паркан за гаражами.

Того дня він подарував мені цілу коробку відеокасет – декілька фільмів Куросави, «Голий острів» Кането Сіндо та «Лілі Марлен».

Ми почали з Фасбіндера. Завжди, коли я дивлюся фільм, то відчуваю певний присмак або запах, наприклад, «Лілі Марлен» викликає запах мускатного горіха.

Потім ми пішли прогулятися, накурилися десь на Пейзажці, у під’їзді.

Це було не дуже приємно. Здавалося, всі, з ким ми курили, рахували кинуті мною погляди і не давали злетіти, а якась щербата матуся встромляла сигарету в мої замерзлі пальці. Потім ми йшли Десятинним провулком, і мені чомусь здавалося, що ми йдемо крізь якесь прибережне нігерійське містечко, віддаляючись від звуку барабанів. Я намагалася розмовляти – тротуар розколювався від моїх слів, а він усе продовжував рахувати стріли, що розсипалися навколо. Він рахував пропуски в моїй пантомімі, вбивав фразу, що корчилася в судомах, вбивав навіть втрачену надію видертися звідси. Я навіщось згадала, що тільки маріонетка на тростині може здійснювати різкі рухи, хотіла сказати йому про це, але фраза тонула безнадійно. Коли йдеш зимовим нігерійським містечком, віддаляючись від узбережжя, звуку барабанів – йдеш до наступних, і до наступних – це подорож. А якщо залипаєш на своєму барабанному бої – то це вже смерть, полум’я тебе поглинає, як чудовисько, і навіть неважливо, що це – танець дикунів або фестиваль. Треба йти і йти, Татхагата, що крокує вічно, крокує повз, Форест Гамп – ось справжня свобода.

Потім я вже йшла одна, у напрямку Бруклінського моста. Робітники, що мостили тротуар у світлі будівельних ліхтарів, озиралися на мене, і мені здавалося, що вони кажуть: «What a horse!» чи «What a whore!». Підбори моїх чобіт цокали ритмічно, і мені дійсно здавалося, ніби я була якоюсь конячкою, поряд клубочилася пара, покрилися памороззю ніздрі. Раптом шлагбаум, що виринув із клубів пари, трохи не розрубав мені грудну клітку. Я шарахнулася з переляку, але, виявилося, що це не шлагбаум, а дві довгі тіні якихось пройдисвітів, що крокували з підворіття.

Мені здавалося, що я пройшла вже далеко, але, обернувшись, побачила мигаючий неоновий напис – синій/червоний – ОЛЬСЕН/ХУТРА – я все йшла і йшла, і знов, обернувшись, побачила ОЛЬСЕН, я так і не могла дістатися до площі, продертися крізь усі ці засклені полиці з туфлями, ртутними манекенами в костюмах, ідіотськими конструкторами в зморшках гардин, повз гарцюючих безголових велосипедисток з піднятими догори гумовими задками, огрядних механічних Санта-Клаусів з олов’яними гусарами в поштовій сумці, безрідних мумій у перуках, коробок з парфумами, сумочок, бюстгальтерів, кубинських сигар та фарфорових гусятниць – крізь увесь цей щасливий різдвяний світ. Я задихалася, неначе за мною гналася зграя хортів.

Потім ми зазвичай курили вдома. Він розповідав, що коли накуриться, завжди потрапляє в який-небудь фільм. Одного разу він валявся в ліжку і казав, що він – Георг Рівз із простріляною головою. Іноді у своїх фільмах він боявся торкнутися мене навіть кінчиками пальців, як борець сумо боїться торкнутися підлоги.

А потім він відлетів.

Кожного ранку я прокидалася через те, що солдат скріб лопатою сніг під вікном. Але сон нібито тривав – мені бачилися обличчя, які перетікали одне в інше, які ставали чіткішими, тільки-но увага загострювалася на якомусь з них. Ці обличчя можна було перетасовувати нескінченно – живий ртутний «Натовп» Ренато Гуттузо, кожне обличчя, кожна фігура в цьому натовпі могла почати рухатися, тільки схопивши текучу вологу моєї уваги. Змінюються епохи та касти, я обираю обличчя, як у «Мортал Комбаті», воно рухається, і я поступово зливаюся з цією фігурою.

Люди здавалися примарними створіннями, в’ялими рибами безодні, що видають незв’язні звуки, ніби випливають із кінофільму Люка Бессона.

Я ледве могла ходити на лекції.

Навесні мені наснилося, що я приїхала до нього в Анкару.

Ми сидимо на терасі його великого будинку втрьох – я, він та його дружина. Вітер колише штори, видно зігріті сонцем пагорби, декілька будинків на схилі одного з них. Стіл накритий білою скатертиною, на ньому безліч красивих чашок, невеличких глечиків, келихів, візерунчастих, з кістяними ручками, ножів та виделок. Ми чекаємо, коли підсмажаться наші курчата – видно, як за склом жарової шафи вони перевертаються на рожні. Його дружина вся у захопленні, щось щебече і вихваляє свою курячу шафку. «Всього п’ять хвилин – і готово. Не вірите? Я виймаю свого!» Вона відкриває шафу і знімає з рожна за допомогою довгої виделки коричневе соковите курча, кладе його на блюдо і потім щось верзе, верзе. «А тепер треба полити його молоком». Вона бере глек із молоком і ллє на тушку. Молоко тече по тушці, по блюду, по скатертині, ллється їй на сукню – і вона вся така задоволена, радісна: «Ви пригощайтеся, пригощайтеся!» Ми їмо цих курчат, але не можемо насититися. Тим часом зі скатертини цівками стікає молоко.

Свого часу він навчав мене французької мови, часто примушував нескінченно повторювати «Ранковий сніданок» Жака Преве. Втім, він стверджував, що «Ранковий сніданок» – це не французька, це – мудрість розлучення. «Мистецтво бути жінкою, – казав він, обмотуючи шарф навколо шиї, як це, ймовірно, робив сам Жак Преве, – полягає в умінні розлучатися з чоловіком».

3

Різко похолодало, видали по другій ковдрі. В коридорі гримлять відрами та сваряться.

У мешканців нашого відділення улюблена розвага – ходити з відрами за сніданками та обідами, виносити бікси або здавати білизну в пральню. За це до вечері дають додаткову котлету, або зварене вкруту яєчко до сніданку.

Новеньку звати Настею. Сьогодні вона не могла увійти до їдальні – боялася кішки. Санітарки втягнули її під лікті та всадили за загальний стіл. Їсти не хоче – годують примусово. Дивитися на це неприємно. Нічого, потім її переведуть на безприв’язне утримання, за спиною перестануть громадитися санітарки – стане легше. Пам’ятається, мене теж годували після тієї ночі в гамівній сорочці.

Худеньке, маленьке.

Nec femina, nec puer, як то кажуть.

Знов по палатах. У вазах із квітами дівчата замінюють воду. Упаковка «Сібазону» (його мені вколюють на ніч) напрочуд схожа на пачку «Житана» (блонд). Сидячи за столом, бачу стіну іншого крила будівлі. Папір невблаганно закінчується, залишилося тільки декілька листів, хоча я й намагаюся писати найдрібнішим своїм почерком. Сподіваюся, в аспіранта буде з собою ще.

Сьогодні зранку пацієнти чоловічого відділення палили гілки і сміття, дим курився лікарняним двором і заходив крізь відкриті вікна, запах і досі жахливий.

Штуцер хрускотить ранішньою порцією пігулок.

– Так ти тут через пісні?

– Я тут через зірки.

Коли ми помремо, хочу я сказати, то полетимо до зірок – кожен до своєї зірки – як крізь падаючий сніг. Та ми вже летимо, і кожен до своєї зірки. Мені так хотілося, щоб ми з ним летіли до однієї зірки, але летимо до різних. Але це неважливо, головне, що летимо! Інакше бути не може, ніяк не може бути інакше! Навіщо тоді були Азімов, Стругацькі або Станіслав Лем, навіщо ми взагалі їх читали в дитинстві? Адже не може ж бути так, аби бог виявився безглуздіший за Станіслава Лема?

– Дехто казав, що в мене очі, як два Соляріси, – кажу я замість цього.

– Соляріс – це планета.

– Я в курсі.

З Енді ми познайомилися на Замковій горі, він підійшов з-поза спини і зазирнув до мого блокноту. Нічого особливого, золотий осінній пагорб із кривою булижною вуличкою, білою церквою з зеленими куполами та рожевим готелем, схожим на бутафорський замок, та жовте небо в патлатих хмарах.

Я малювала гелевими ручками – чорною і золотою, та слухала «Кренберіз».

– Золотий колір – символ сьомого неба у Лаврських живописців. Ви знали про це?

– Чесно кажучи, навіть не здогадувалася.

Ми побалакали, а потім він запросив мене спуститися вниз і підійти з ним на «Рулетку» – там у нього була зустріч із марокканцями. Спочатку ми забили десь у дворах Малопідвальної.

Справжній марокканський гашиш, як запевняє Енді.

Світ стає чарівним. Новий друг довго вдивляється в моє обличчя:

– В тебе очі, як два Соляріси.

Я зникаю, вже потім знову намагаючись зрозуміти, де знаходжуся. Суцільна зелена стіна, і в ній чотири криво вбудованих гака з білими плямами фарфорових ізоляторів. Енді посміхається, переглядаючись зі смуглявими хлопцями. Одного звуть Мунір (приємний тип із борідкою, котрий швидше нагадує доктора наук), іншого – Мухаммед (з породи мерзотників, із плоским, висмоктаним гашишем обличчям) – вони їдуть до Німеччини, кажуть, що льотчики. «О, мій тато льотчик!» – я сміюся, бо знаю, що несу чергову нісенітницю.

Вечір закінчується в готелі «Москва», в номері, схожому на контейнер для радіоактивних відходів, саме так його обізвав Енді. Говоримо про іслам, авіацію і піднебесного мрійника Віллі Мессершмітта.

Я, нічого не тямлячи, ставлю в плеєр іншу касету. «Не плачь, Маша, я здесь, не плачь, солнце взойдет, не прячь от бога глаза, а то как он найдет нас? Небесный град Иерусалим…».

Виходячи з готелю, я помалу тверезію, Енді проводить мене до зупинки.

– А може, й через пісні.

– П’ята палата, на огляд!

Неохайний доктор у пом’ятому халаті з плямами лускає фісташки, розвалившись у кріслі.

– Ну що, дівчатка, все гаразд, нічого не болить? – доктор із розумінням підморгнув і розлускав фісташку, потім, очистивши горішок, кинув шкаралупу в кошик для паперів, – менструації вчасно?

Ми синхронно киваємо.

– Тоді, дівчатка, – він солодко посміхається, – вільні!

Знову виходимо в коридор. Штуцер із полегшенням зітхає й обертається до мене, наче ніщо не переривало нашої розмови:

– Виходить, через пісні.