| ПОЭЗИЯ / ПОЕЗІЯ | # 97 |
|
* Людина яка зреклася Батьківщини висаджує дерева з засохлим корінням насолоджується ароматом паперових квітів милується з того як по небу з якого зникли зорі шарпають лапами безкрилі птахи Їй затишно бо в чужому світі всім байдуже до того що у тебе немає обличчя * Ще ніколи спів пташок не був таким недоречним як тепер під час хвилини мовчання по назавжди втраченим крилам які обпалив перегороджуючи шлях оскаженілій блискавиці що цілилась у спину моєму знесиленому янголу * Безжально розтрощив на шмаття філософський камінь тепер з його уламків намагаюсь побудувати храм для шукачів істини не даремно ж мене вчили що головне – це віра * Непомітно перетнув межу дозволеного інтуїтивно відчуваю – щастя вже поряд лишилось ще трохи – самотужки подолати кордон неможливого Запитання без відповіді про які глибини мріють створіння що мешкають на дні Маріанської западини чи сниться Небо птахам народженим в інкубаторі куди приведе стежка що починає свій шлях від стічної канави чи впаде в море ріка яка ховається під землею чого бояться безликі люди викриття своєї нікчемності чи розуміння того ким вони є * Якщо мрієш лише про щось таке що можна просто купити то напевно з легкістю зможеш продати те чого не можна втрачати за будь-яких обставин * Намагаючись наздогнати майбутнє навіть не помітив як від мене пішло минуле * Самотність – це коли щодня надсилаєш листи без зворотньої адреси адресатам яких не існує * Душа – це звивина мозку що потерпає від вірусу емоцій і перебуває на самоізоляції аби запобігти пандемії розуму * У кожного свій дороговказ пліч о пліч з натовпом йдуть лише ті що стидаються дивитись в очі власним зорям * Не обов’язково бути стрімкою рікою аби якнайшвидше дістатися моря першою домчить пересохла ріка бо вона довірилась Небу * Із року в рік зводив храм любові у своєму серці та кохання обрало іншу віру перетворивши душу на Мекку для сталкерів * На блошиному ринку я придбав твій портрет що його написав невідомий художник викраденим з Неба восьмим кольором веселки тепер аби знайти тебе я маю подолати бурхливі течії шостого океану і зійти на рятівний берег який ти лагідно тримаєш на своїх долонях * Подолав пустелю самотності видерся з болота байдужості та попереду з’явилися непрохідні хащі безликого натовпу стомився від відчаю аж так що відважився на самогубство і не роздумуючи стрибнув у омут твоїх очей |
|
|
|