| ПОЭЗИЯ / ПОЕЗІЯ | # 97 |
…Поет із власною манерою ословлювати свої думки і почуття, стани і рефлексії – образно, але без ретуші, лакування і фальші та будь якої імітації. Присутня прихована сентиментальність. Відсутнє приховане самозамилування. Присутня самобезжальність – риса рідкісна. Справді рідкісна, якщо ненарочита. Бо допускає можливість прозріння. Навіть гіркого. Поетична мова лапідарна, алегорична, багатозначна. Драматизм висловленого незаперечний. Автор одразу знайшов свій стильовий лад…
Василь Герасим’юк
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
|
* * * Німий крик спогадів до сивої землі примерз не вилюбити вже того чого колись недолюбив живу як день котрий прийшов і відійшов і дякую душі за те що всіх образ не пам’ятає * * * Мить незбагненна у летючості своїй в ній повнота безмежна й невичерпність світу скоряє Часу атоми хоч і без виміру вони а люд як сточений в потугах перед нею * * * Не хочу гулити минуле роки здиміють в забуття якби мене не розпинали не став би вільним я * * * Чи довго ще отак стриміти нам в розчепіреному світі чи десь на сьомім небі ще почує нас Всесильний бідочимось в непрогляді якої вже аж надмір бо все не дійдуть розуму загумінкові патріоти * * * Розлоге поле як акорд мінорної сонати дерева струхують вчорашній снігопад сидить на гілочці пташина крильця вичищає мабуть що вписана й вона в лічильну книгу Господа * * * Не треба слів лестивих на порозі чолобитнім коли підступно поглинає вже знемога і ти обтяжений докорами стоїш мов злидар в ошуканстві настирно Господу ув очі зазираєш бо знаєш що спокути коло ще не завершилось для тебе * * * Ідуть на спадень дні і вік мій одлітає збуденнів я обтяжуючи всіх дивлюсь що навіть смерть уже не так вражає бо ця земля для нас лиш вигнання куди себе вписати зі своїм мовчанням * * * І де той час коли я ще стояв у світа на порозі коли мені на все отворювались очі я ніби й знав свій шлях лише не знав чи ним піду тому і закрути життєві перевідували часто і хто тепер мене осудить за ту симфонію кипіння все залишилось за розлогим галицьким горбом * * * Відринув дощ замерехтіли зорі листок з накрапами важкими впав безпорадно на дорогу жаль чотарю небесному дрібку зеленої душі розтопчуть її люди в сточищі ранковім але й по них зостанеться лише дорога що від хати * * * Вчепилась нота в голові засіла немов жива вода у вуха наливалась у тайнодійстві мелосу набрала висоту і стала моїм «вірую» аж до основи серця * * * Коли життям володарює розум світ отвором стає перед очима можливо камінь об який спіткнувся я то галактичний посланець Великим Всесвітом уякорений тут обличчя карбами пошрамлене під землю не ховає мов стражник ревно береже рахманів віковічні первні в них посилання рятівне людському роду на дозріння вдихніть у себе Слово осягніте Небо щоб бути зрячими в задушші осуду сліпих * * * Краще забутим бути ніж розтанути в брехливім поголоску чи у обрамленні неслави * * * Нема питань у мене до майбутнього піде на розствір все що так життя труїло папір пожовкне не пожовкнуть лиш слова що слугували мені в чистості а не у густості привабній * * * Холодні тумани на лавищах чорних ронили важку сльозу * * * Кровавий московите нащо стверджуєш мені що навіть сонце в твоїм небі пахне а чи розкаєшся колись в своїх діяннях понад міру чи так і мовчкуватимеш по світу лихо несучи та сколихнуть й тебе колись ієрихонські труби * * * Що уявляють собі люди коли говорять ми зустрінемося Там * * * Коли з природою говориш то й мова ще ріднішою стає скільки тих русел пересохло щоби велике у малім узріти отавами росистими пройтися босоніж пожадливо нарвати смаковитих морвів дослухатись як шепелявить дощ і у калюжі інколи побачити зорю * * * В мені уже попоралась кровавомутна гіркість але розсудкові покірний шукаю крихту мудроти бо в пристрастях земних затаєна догідлива двоїстість продажність кучерявого Іуди і торжествуючий абсурд * * * Тому пошле Всевишній світло хто вміє посміхатися пітьмі бо кожна жертва то до сходження щабель * * * Немов поліно білий день в каміні заходу згорів і вечір влігся біля ніг як пес улесливо-покірний якась утаємниченість запанувала над свідомістю мабуть щось заховалось поза межами словес * * * Гірчить так давко у душі наше взаємне уникання але ж було збезумнення без дна і без країв та хтось порізав долю на маленькі дольки і подалися у світи наші несправджені надії * * * Човен не хвилі мов колиска побіля берега гойдається тремтлива тиша бабиного літа обряджена в посріблену вуаль роззолотило сонце день і я в замріянні увесь милуюся як дрібушить пообіч шукаючи харчунку їжачок * * * Гвалтує тишу ночі сович-витріщак кричить так моторошно аж млоїть під серцем чи не мені його наслання скоряє в думці острах і лиш тихцем собі шепочу miserere[1] * * * Як спутаний на самопасі кінь басаманований дощами трусивсь від холоду не я трусилась моя пам’ять а осінь зграї листя гнала дорогою у смерклий вечір де той кінець дороги навіть птах не знав * * * Наповнив погар п’ю вино кров ягід виноградних якась таємна неочищеність хапається з-підтиха а ніч вся чорна мов вдова в жалобі з ікони дивиться на мене старовинний Бог поволі каламутніє свідомість в густому унісоні тиші вже не змагаюся зі світом який у тому глузд * * * В безодні хаотичних вирів усе святе пішло на псярство немає радування тихого в душі замало навіть ревного моління розпочалася ера згуболюдства вселенське нищення Основ такого я собі не забагав і не такою була воля Божа * * * Який це втомний шлях коли самонаповнення нема дожився я до світа що на крові ще один день прискіпався як цуценячий підкидьок і ні піщинки новизни аж до задухи в грудях * * * Курились димниці туманів загарбали пів-світа фантасмагорія небесна допікала до живого як той гриб з моху визирав я на світ Божий де рать заблудлих байстрюків на землю сипала прокльони а у соборах хрест Спасителя немов набуток власний продавали та Бог не месник воплотить прихід оновчий на то і випада роса щоби зів’ялі квіти оживити * * * Волокна нервів переплетені і скручені у вузол холодні леза протиріч схрестились ненависно здригаюся в тривозі самосудними ночами невже в бедламі світовому нікому буде і скорбіти * * * Колись гріхи століть дійдуть своєї згуби діра у Вічності обернеться на ніч і ми причалимо до пристані безмов’я де стануть праведні по праву по ліву руку стануть грішні * * * Цей прамагічний світ немов вистава уві сні з драбини неба місяць зліз купає голову в ріці і кінь на пагорбі високому цілується з вечірньою зорею сам Бог спустивсь на землю щоб її благословити та як укласти все в слова нема в безмежності межі |
[1] (повернутися) Помилуй.
|
|
|