| ПОЭЗИЯ / ПОЕЗІЯ | # 97 |
|
* * * запам’ятай місто таким як бачиш його поки вона завертає за ріг у твоїй уяві – й навіть у ній – не озирається поки час не розколовся немов горіх розлітаючись навколо шматками безчасся (ти у мене врослася!) поки буття тримає в собі небуття не скасовуючи не відпускаючи мовби спиляне дерево що від кореня пагони викидає щосили витягуйся вгору до безмежного почуття поки в почекальні серця достатньо місць для птахів що летять і закоханих що йдуть через міст іншому берегу весни настачити поки вони дивляться одне на одного і не бачать як їхні поєднані руки відчайдушно повторюють його міцні й водночас вразливі опори поки фарбовані в колір міських дощів ґрати парканів брук хідників Сковорода суворий і водночас сумний очі містян що чекають війни безхатченків рам’я заклопотані голуби карбуються в пам’яті додавай до них ясні барви квітів що розквітають в тобі невчасно а отже вчасно * * * він дивиться у амбразуру – йде дощ – на дорозі майже нікого село далеке тож на блокпосту спокійно але всередині нього по зіщуленим вуличкам її міста гатять гради і буки і частіше думається що смерть це просто довга розлука що вічність неподільна поки ходять поїзди і електрички що дедалі важче зрозуміти спав ти чи ні що в одночассі зливаються ночі й дні а нову добу позначає ще одна перекличка: – ти як? – виснажена – прошу приїжджай до мене тут тихо лише зрідка виє сирена тут весна – невчасна мовби на поминках наречена а потім із нею раптово зникає зв’язок і лишається лише дивитися як прокльовуються проліски летять птахи сохнуть калюжі брунькує бузок вслухатися в тишу котра звучить надто голосно відчуваючи як стрімко згортається безмежний світ до зелених вогників месенджера: жива живий живі ЗВ’ЯЗОК вже тиждень для нього щодня – перший день війни і прокидаючись після перерв на короткі сни він пише їй «як ти?» сподіваючись що ще є покриття що вона вчасно почула сирену й добігла до укриття і в серці його важко лунає пустка неначе хтось відчинив двері й кинув туди гранату й вона ось-ось вибухне але хвилина за хвилиною не вибухає так минають години й нарешті вона відповідає: неподалік три ракети люблю тебе пам’ятай про це хочеться дотягнутися до тебе через вороже кільце обійняти зігріти направити додати сил хочеться щоб ти мене про щось буденне й просте попросив буде важко – знай що ти не один – просто поглянь угору на небо в яке дивлюся і я а отже я – поруч вона стримується й пише: «я у метро небезпеки немає лови фото люблю і якнайміцніше тебе обіймаю» і її любов освітлює темряву крізь товстий бетон крізь погрози бомбами у скількись там кілотон долітає співом птахів котрі вже тиждень мовчать знаходить його не знаючи навіть приблизних координат він хоче спитати: чи не плачеш занадто часто – очі на фото сумні чи достатньо скочу наклеєно на твоєму вікні чи побачимось ще допоки черговий приліт як тонку новорічну кульку не розіб’є на друзки світ чи згадуєш нашу першу зустріч коли все навколо дрижить він бере себе в руки й пише: «ти прегарна люблю тримаємось» а про інше мовчить ПЕРЕДЧУТТЯ ПЕРЕМОГИ хлопці на блокпосту ретельно дивляться паспорти перевіряють речі запитують нас щодо мети розумієте – кажемо – нехай це нині звучить смішно але нам потрібно якусь часину з того берега подивитись на наше місто бо поки ми можемо пронести туди свою любов і хліб для дніпровських качок – поки ми дивитимемося углиб ріки і очей одне одного – доти буде наша свобода тривати і те чому ймення немає ми продовжимо називати: бути разом навіть коли окремо – бути одне одному і країні й світові – всім – одночасно непомітно але незникомо наслухати в ударах наших сердець звучання вічності немовби грім обляжної грози у якому немає нічого від вибухів а є сотворення і пробудження й ніжність з якої усе живиться так говоримо ми посеред війни в самому її центрі і слова лунають гучно й лагідно моби дзвін у церкві коли ми вкотре уперше переходимо Пішохідний міст сьогодні загороджений протитанковими їжаками і якщо у книзі яку ми по перемозі напишемо потрібен зміст то він буде двома мовами – однаковими словами: люблю – люблю – і на жодній сторінці – навіть поміж рядками не буде страху ненависті смерті горя – лише у пам’яті авторів але й там вони залишаться самотнім чорним серед безлічі кольорів ДОРОГА ДОДОМУ в тамбурі хмариться – курять чоловіки одну за одною нервово останні гіркі цигарки у вагоні діти граються в хованки у лабіринтах валіз жінки раптово неговіркі заплющують очі соромлячись сліз суне потяг – за вікнами небо суне наввипередки – і як завше заввиграшки обганяє люди мацають кишені – документи перевіряють все на місці – паспорти порожні домівки квіти на підвіконнях тягнуть листочки до залатаного скочем сонця лиш моя душа не на місці – з тобою лишилась закриваю очі – бачу як виціловую крила з твоїх лопаток – неначе дощ із зернини колос вони підіймають нас і дім і садок і ліси довкола до зір що як і раніше рухаються по колу але нині це коло наше – поміж двома фронтами над містом котре цієї весни не вмикає фонтани над вибухами що панахають тишу дворів збиваючи щільніше докупи сонні гурти голубів на бантинах у затонких і надто лунких піддашшях коли прийде світанок їхні крила навпереміш із нашими врятують світ здійнявши любов вище ешелонів ракет і винищувачів – туди де хвости комет креслять вказівники якими не скористається ворог до майбутнього – навперекір історії – неповторного |
|
|
|