| ПЕРЕВОДЫ / ПЕРЕКЛАДИ | # 97 |
|
(з німецької) Фрідріх Ніцше ОСІНЬ Осінь це: вона розіб’є твоє серце! Так тікай же від неї геть! Прокрадається сонце крайнебом, Тихим кроком веде круговерть, Спочиває, як смерть. Все навколо засохле і стихле. На натягнутих нитках надій Вітер пісню співає, І знає – Не змінити цього, що не вдій. Осінь це: вона розіб’є твоє серце! Так тікай же від неї геть! Падає з дерева плід навсібіч, Чим навчився ти, Врешті-решт? Ніч Шепоче про щоки Фіолетові, Серед сталих облич. …Хто шепоче ще й досі? Вам не чути, авжеж. Осінь це: вона розіб’є твоє серце! Так тікай же від неї геть! «Ні, я поза краси, – Мовить айстра, – Та люблю я людей, Може лик мій і буде – одне, Що залишиться згадкою. Ой! Ви зламали мене… Нахиліться і вірте в прекрасне. Я вмираю. Та що таке – “смерть”?..» Осінь це: вона розіб’є твоє серце! Так тікай же від неї геть! (1877) (з грузинської) Галактіон Табідзе БУРЕВІЙ (Карі кріс) Буревій, буревій, буревій. Блякле листя у вирі веде, Бо дерева програли двобій. Де ж ти, мила моя, де ж ти, де?.. Тужна мжичка, і сніг мерехтить. Пам’ятаю тебе кожну мить, Та боюсь, що у вирі життя Не здолає ніхто забуття. Зникне слід мій, так само, як твій. Буревій, буревій, буревій... (1924) (з іспанської) Невідомий іспанський автор XVI ст. СОНЕТ ДО РОЗІП’ЯТОГО ХРИСТА Мене Ти любиш, Боже, не з-за тих Моїх літаній щирих без упину, І не тому, що у лиху годину Боюсь я пекла за таємний гріх. Наблизь же до Себе! Аби я зміг Хребтиною відчути хрестовину, Цвяхи в долонях, біль не за провину, Щоб я збагнув Твою любов до всіх. Така любов не потребує ждати Ні нагород, ні визнання, ні страти, Бо все земне – минуще. І мине. Така любов не має огорожі, Тож до Себе наблизь мене, мій Боже, Щоб я любив Тебе, як Ти – мене. (з російської) Інокентій Анненський * * * Серед зірок, в космічній колії Одну зорю я згадую, як долю. І не тому, що я люблю її, Але тому, що я без неї в болю. Серед буденних і безглуздих дій Кричу я їй, коли буття вже зблідло. І не тому, що бачу світло в ній, Але тому, що з нею зайве світло. (1909) Сергій Єсенін ЧОРНИЙ ЧОЛОВІК Друже, друже! Я дуже і дуже нездужав. Не второпаю сам – чи то біль від знедоль? Чи то вітер осінній лани безпорадні паплюжить, чи, як гай в листопаді, завалює тям алкоголь. Голова моя вухами-крилами має, їй на шиї ногами вже манячити – пріч! Чорний чоловік, чорний чоловік, чорний чоловік на ліжко моє сідає, чорний чоловік спати не дає всю ніч. Чорний чоловік суне пальцем по книзі ницій, бурмотить наді мною, як над мерлим чернець, читає життя невдахи й п’яниці, і душу охоплює жах і грець. Чорний чоловік Чорний, чорний… «Слухай, слухай!.. – бурмоче у млі – В книзі є безліч невтілених планів. Наш персонаж проживав на землі покидьків і шарлатанів. Сніг у грудні в краях тих до біса ясний, і вітри там відспівують в такт завірюхам. Був чоловік той доволі міцний, ще й вважався у світі зухвалим зухом. Був елегантний, до того ж поет, хоч з незначним, та яскравим блиском, і літню кралю у кожний мет називав кепським і милим дівчиськом. «Щастя, – казав він, – це спритність рук й розуму. А невдахи просто живуть у будні. І що до того, що стільки мук жести несуть облудні. У бурях щоденних, що віють, як дим, де втрати, коли на межі ти, вдаватись усмішливим і простим – найвище мистецтво, щоб жити». «Чорний чоловік! Ти дурна прикмета! Чи ти не із пекла Вийшов у вогні? Що мені ці примхи скандального поета? Розкажи комусь бо, тільки не мені!» Чорний чоловік дивиться впритул і блакитні очі сповнює блювота. Ніби сповідає, що я – просто нуль, обікрав когось я, й взагалі – голота… . . . . . . . . . . . . . . . Друже, друже! Я дуже і дуже нездужав. Не второпаю сам – чи то біль від знедоль? Чи то вітер осінній лани безпорадні паплюжить, чи, як гай в листопаді, завалює тям алкоголь. Ніч дзвінка. Перехрестя не взріти. Сам-один у віконця посеред безпорад. Аж до обрію все білим пилом покрите. І дерева, як вершники, оточили наш сад. Желіпає у ночі пташина зловісна, дерев’яні кіннотники, задубілих копит перестук. Знов цей чорний сідає в обсиджене крісло – у циліндрі, як пава, й оправляє сюртук. «Слухай, слухай! – бубоче впритул на позір, наїжджає на очі пустими зіницями. – Я ще зроду не бачив, щоб якийсь бузувір так безглуздо і тупо страждав нічницями! Помилився! – у повені Місяць сповна! Чи чекати чогось ще до останнього вироку? Може, з пухлими сиднями прийде “вона”, і ти будеш читати суху свою лірику? Як люблю ж я поетів! Громада ще та. Бачу давню історію – звичну, коротку: так прищавій курсистці довговолоса біда про туманності мовить, у мріях про потку. Вже й не пам’ятаю (бо сам не застав), в Рязані, Калузі, чи вдалечінь трошки, в родині селянській хлопчина зростав – золотоволосий, а очі – волошки. І от став дорослим, до того ж – поет, хоч з незначним, та яскравим блиском, і літню кралю у кожний мет називав кепським і милим дівчиськом». «Чорний чоловік! Ти – не гість, а вовк! Сором про тебе вже давно рознісся!» Я розлючений геть, і летить мій ціпок просто в пику його, в перенісся… . . . . . . . . . . . . . . Ранок синьо здуває зоряний пил. Місяць згаснув, та темінь не прощена. Я в циліндрі стою. Ані кого довкіл. Я один… І верцадло розтрощене… (1923) |
|
|
|