ПРОЗА | # 98 |
Від соавтора
З Мартою ми бачилися в мотелі «Час Відпочити». (Вона казала не «відпочити», а «почити» – без згаслих літер.) Пам’ятаю першу появу її родини: сірій джип коло входу, торбяні гори – і оте скептичне:
– Те-екс. Мотель «Час почити»?
Родина Кайдановських провела тут щонайменше тиждень, чекаючи на паузу в обстрілах Руби-Коня. Паузи не було, й вони спромоглися їхати. Перед виїздом Марта піднесла мені два конверти:
– Отже. То ясно, що я вам без варіантів пишу чи там дзвоню, коли вже будемо на місці. Тобто можна не марнувати слів і не казати мені оце: «Марто… ну ти ж пиши… коли ви…»
– Гаразд, не буду.
– Не перебивайте! Отже. Я напишу… але. Коли я вам через тиждень НЕ пишу (вона скривилася на цьому «не»). Коли я НЕ дзвоню, НЕ повідомляю, що все в нормі і… То аж тоді ви відкриваєте першого конверта. Через тиждень, окей?
– Окей. Коли ти НЕ пишеш.
– Так. Коли я НЕ пишу.
– А коли пишеш?
– А коли пишу? Ну-у, тоді… Тоді я скажу вам, що робити. Ну, напишу тобто. Чекайте на інструкції!
– Домовились. А другий конверт?
– А другий… (Марта чомусь озирнулася). Другий – все те ж саме. Але тільки через місяць.
– Тобто? Мені чекати цілий місяць, і якщо…
– Так.
– Все буде добре, – сказав я те, чого можна було б і не казати. – Тисячі людей спокійно виїзжають, десятки тисяч… Чи не сотні.
– Угу. Виїзжають. Це точно. Так що не дуже, не дуже у вас багато шансів дізнатися, що там, в отих моїх конвертах.
– А що там, в отих твоїх конвертах?
Марта знов озирнулася.
– Там я, – мовила вона. И зробила крок назад.
– Ти?
– Я. Ну, й не тільки. Я і все моє. І всі ми. Тож побачите. Чи не побачите. Ну... піду вже?
– Куди «піду»?
– Туди. «Піду» значить «піду». Бувайте. Ну, тобто вже час. Їхати час. Наші сидять, на мене чекають. Тож… з вами була ваша Мартишка в цьому нереальному захоплюючому інтерактивному… угу? Всьо, я пішов.
І вона пішла.
Минув тиждень, і я розкрив конверт із цифрою «1». Чи то папір був такої якості, чи як, але конверт узяв і луснув просто в мене у руках, і все розлетілося шелесливою зграйкою по підвалу. Хвилин десять я збирав м’яті листки там і тут, і ще потім знаходив їх під трубами й за плінтусом. Усього зібрав чотирнадцять штук (не знаю, чи всі відшукав). Таке було враження, що вони давно вже дерлися на волю, і конверт просто не витримав напруги.
Це була якась кумедна китайська інструкція з кресленнями, схемами і таким іншим. Я не одразу втямив, що справа не в ній, а в кривуватих нотатках, якими були ісписані всі листки з того боку (а деякі і з цього). Марта просто користувалася ними як блокнотом. Намагаючись розкласти їх, я з’ясував, що вони не пронумеровані. Весь Мартин рукопис перетасувався як колода карт. Я спробував відновити порядок, орієнтуючись за розділами інструкції, але заплутався й плюнув на це діло. Нотатки наповзали одне на одного таким собі листовим тістечком – впереміш з орнаментами та чиїмось пиками; іноді вони безсоромно видиралися на друковані рядки, і тоді виходило щось на зразок палімпсесту.
Крім нотаток, там іще були дві карти пам’яті. Я ледь не викинув їх разом із конвертом (вони забилися по кутках). Одну Марта, мабуть, витягла з відеорегістратора, другу зі свого телефону.
Всю ніч я читав її нотатки, переглядав її відео та міркував, що ж із цим усім робити.
І ще думав про тисяча й одну причину не писати мені. Наприклад, згубити телефона – це ж легко. Це ж запросто. В тисняві на кордоні, де юрби біженців. Або в машині. Або – або не згубити, а просто його вкрали. Чи забула. Тобто забула про мене в отому своєму новому житті, до якого спробуй ще й пристосуйся (не кажучи вже про «звикни»). Руби-Кінь як бомбили, так і бомблять, – але ж багатьом вдається виїхати. Тисячам, десяткам тисяч. Чи не сотням.
Тож шанси все одно на користь сірого джипу та його пасажирки.
І, крім того, в мене ще є другий конверт. І з ним бонусні три тижні.
А поки що займуся першим, вирішив я. Бо люди мають знати. Оцю історію, звичайну й пересічну для тих місцин, де колись стояли затишні будинки, а тепер гуляє вітер, – її мають знати люди, що й досі живуть в затишних будинках і аж ніяк, звісно, в тому не винні. Просто вони мають знати. Гадаю, Марта й сама хотіла цього, бо навіщо б вона піднесла мені свої конверти?
Певно, змішаю її нотатки з відеороліками, приправлю китайською інструкцією (як без неї) та подам цей вінегрет від лиця самої Марти – аби саме воно було на виду, а не моя бородата фізія. Порядок візьму той, що вийшов сам собою, коли всі листки склалися у стопку. Гадаю, трьох тижнів мені якраз і вистачить. За той час Марта, мабуть, згадає й напише.
Або не згадає й не напише. І тоді перший конверт зімкнеться із другим.
Або так, або сяк.
Головне – не надто сильно хотіти взнати, що ж там у другому.
А. Бульбенко
мотель «Час Відпочити»
шістдесят дев’яте лютого …2 року
ЛИСТОК ПЕРШИЙ
про банку шпротів
та як туди впихнути тріо
Для встановлення Деталі №2 потребує додатково порожнє місце. Якщо всі кріплення використовані, ви не можете установляти деталю.
(З інструкції)
– Якого біса? От ти мені скажи, якого?
– Шо?
– Капшо! Казали тобі як людині!
(Не казали як людині, а горлали як людині. Це коли бути точним.)
– А?
– Бе! Якого ти сюди звернув? От якого? Чому не слухаєш нікого й нікол...
– Бня-бня-бня-бня! – раптом забнякав діда. Це він бабусю так кривляє. – Бня-бня-бня! Е-те-те-те-те! От помело дурне! Так і меле, так і меле!
– Рота свого закрий!
– Може, досить вам? – підключилися усі. – Та не чіпай ти їх… Ба, ти забула, що діда в нас глухий і недочуває? Ну скільки ж можна? Е-те-те!
Це вони одночасно (а як же ж). Мама, тато й Тонконоге. І бабуся. І дід.
– Кукуємо тепер у пробці через тебе!
– Якби ж якось назад...
– Е-те-те-те!
– Глухий він, еге. На голову глухий...
– Досить! Повіситься з вами...
– Бня-бня-бня-бня!
– Так він же ж навмисне! Йому кажеш, а він навмисне!
– А не можна так зробити, щоб у нього теж був навігатор?
Хочу еодору. Нормальну таку. Не як у мене, а нормальну. Справді нормальну, щоб коли показати комусь... чи ні. Еодору не показують аби кому. На те вона й еодора.
Але коли все ж показати її, як Ада мені тоді показала... хоч вона і не второпала нічогісінько. І в мене теж тупа моя еодора, просто тупа та й все...
Але ж бувають люди, в яких вона не тупа?
Чи ні?
– …тишко! Мартишко!
О. Починається.
– В астралі уся?
– Татова доця!
– Якщо Мартишка – татова доця, то тато в неї хто? Мартиш!
– Гей, Марто, ау! Ти з нами чи ти де?
Подивитись отако на них на всіх.
Чи навіть отако. Аби зразу все дійшло. Хоча не знаю, що там до них дійде...
– Тебе що, нудить? Убовтало?
– Її убовтало!
– Дідууу! Мартиху убовтало, вона зараз навекає!
– Не чуєш, ні? Зза дурості твоєї дитині погано!
– Мартишці погано!
– Тільки не на мене, не на мене-е-е!
От дурдом.
Що характерно, версія про «убовтало» навіть не перевіряється. Жодних сумнівів у своїй правоті, ну просто жодних.
Нехай вже мокре місце, ніж так.
– Потерпи трохи, Мартишк. Я все розумію. (Татов ексклюзив – спроба погладити мене по голівці. Незабутні відчуття гарантовано.) Ну чого ти смикаєшся, ну чого? Ну пробка, ну так. Нервують усі. Дідусь твій знов недочув і звернув... куди звернув, туди й звернув, одним словом. Ну то й що тепер, всім лягти і самовбитися?
А це варіант, думаю. Чи навіть кажу.
– Так вона ще й говорити вміє! – нудить Тонконоге. – Наша Мартишка говорити вміє!
Зар-раза. І без неї здохнути тягне, а воно пельку роззяває, ходи-но сюди, нахабо, мурло мале, ходи-ходи, а ну в очі дивись мені...
– Так, заспокоїлись обидві! Марто, не соромно? Ти ж старша!
– А вам не соромно?
Ще й плямкають. Чіпси з креветками, неабищо. Хоч би пригостили.
– Так ми тобі кричимо-кричимо, а ти зависла, не чуєш...
– Мартиха в астралі!
– На, тримай осьо і виходь до нас. Пепсі хоч?
Не треба мені їхні чіпси. І пепсі не треба... хоча пару ковточків і не завадило б. Організм потребує води.
– Е, ти так усе видудлиш! Ма, вона усе видудлить! Ба, вона усе видудлить!
– Та тихо ти, жаднюго! Сиди й... і читай свого Людвига.
– Не тре їй читати на ходу! Убовтає дитину...
– На якому такому «на ходу»? – без посмішки мовить тато. – Ви десь помітили якийсь «хід»? От у цій пробці, де все стоїть мертвим болотом?
Цікаво, що бабуся відповість на таке.
Взагалі вона любить татові щось відповідати. Що-небудь, аби одразу було все ясно. Але виходить навпаки: всім все ясно про неї, а не про тата.
Ти диви, нічого не відповіла. Мовчить. Тупо втомлена, може. І я втомлена. І всі втомлені, крім оцієї осьо, яка ніколи не втомлюється, геть ніколи, термоядерні батарейки бо в неї. В тому самому місці, де мізки, і це, на жаль, не голова. Ну дайте, дайте людині вже втупитися в свого Людвига, аби хоч трішечки була тиша...
О. Нарешті. Хвала тобі, Ян Екхольм. Тупа в тебе казка про тупого Людвига[1], але на даний момент я тобі вдячна. Навіть щось тупе дає користь, коли робиться громоводом чогось іще тупішого. (Ай, Марто, ай-яй-яй, Мартишко, будеш отако про сестру – і буде тобі від внутрішнього голосу атата. Від того, який сумління.) Гаразд-гаразд: гарненьке Тонконоге, розумне, чудовісіньке й жодного разу не тупе. Галасливе трохи, але в цілому не гірший з варіантів.
А Людвиг тупий. Отут вже ніякий внутрішній голос нічого не поробить із цим фактом. Сам Людвиг, може, й не надто тупий, але кінець у нього точно тупіше не буває: про оцю дружбу лис із курями. Від такого кінця аж за кілометр смердить ванількою для дітлашків, котрі мають вірити в світлу перемогу, блін, добра над злом. Книжковий сиропчик, якого насьорбаєшся – і потім вдвічи дужче болітиме, коли вріже тобі тим, яке воно все насправді...
– О, наче поїхали, – мурмоче ма.
– Еге, – кажу. – «Поїхали». Це точно.
І ржу. Про себе, звісно ж. Хоча й реально смішно: повземо наче в таймлапсі. Чи як вздрючений тарган: перебіжечками по півметри. І час теж перебіжечками: вснув, прокинувсь, рушив уперед, знову вснув, знову прокинувсь. Ще й оцей мегапакунок бавовни, що його бабуся пхнула до машини, падає в сотий раз на маму, жбурляється назад, знов падає, знов жбурляється...
Такий смугастий час. Зеброчас. Прикольний був би хештег: #зеброчас. Це коли по-тарганськи, як от зараз. А коли наглухо в пробці – тоді який час? #глухочас? #мертвочас? Чи взагалі #безчас? Таке відчуття, що його геть вимикають, коли пробка. І простір теж вимикають.
#вакуумпробки #чорнадірапробки
– Ну куди ти рулиш? Ну куди?
О божечки.
– Е-те-те-те! Оно там вже їдуть, не бачиш? В лівому ряду! А ми тута повземо!
– То що тепер, їхати туди прямо по кістах? Ну що ж ти ро...
– Просто діда схотів нас вбити, – ляпає Тонконоге, коли всі припинили гавкатися. – Щоб ми були мокре місце...
Коли стулити вуха, то бабусина лайка наче зі старих навушників. Трохи крипова, трохи смішна. Інших практично й не чути, крім, звісно ж, Тонконогого, її голосина завжди цвяшком у черепі. Довго з затуленими не посидиш, діда смикає весь час, до лівої смуги хоче, а коліна в тата наче ворота. Спробуй посидь не тримаючись на скажених воротах, які хочуть до лівої смуги. Щоправда, ворота самі тримають тебе своїми лапенціями – там, де дівчат не тримають взагалі-но. Особливо коли дівчата, скажімо так, трохи змінюються...
Все. Руки затекли. Хоч і добре зі стуленими вухами, але...
– Чого ти на мене гавкаєш? – раптом визвірився дід у вікно. – Гавкало дурне! Ти в іншому ряду, я не чіпаю те...
– Що з тобою? – загримала на нього вся машина. – Він просто сказав «привіт»! Привітав тебе, глуху тетерю! Він сказав «привіт», альо! А ти взяв і образив людину!
– Те-те-те-те! А можна іще голосніше? Бо я недочуваю! – з сарказмом причитав дід.
– Вибачте! – випхнулася у вікно ма. Майже подвиг: між нею та вікном цілий торбяний Азкабан. – Він недочуває! Вибачте його, будь ласка!
Е, ну дайте ж подивиться. Ма, ну дай подивиться, хто там такий привітний. Мала, бошку прийми!..
– ...везунчики! – почулося з вікна. – Бог мандрів любить вас! Щасливої дороги!
– І вам! – крикнула ма, і ми також заверещали – «і вя-а-ам!»
Привітна машина відповзла – ми обігнали її, – але я встигла все роздивитись. У вікнах такі ж торбяні Азкабани, як і в нас, і впереміш із ними голови, дитячі та дорослі. На нас поглядають. Шкода – не розібралася, хто там за тими Азкабанами, дівчата чи пацани, і довго визирала на лобове скло з наклейкою «ДІТИ». Біля самої наклейки – кілька дірочок, і від них павутиння тріщин, наче на скло видерлися павуки-привиди.
Попереду, певно, батьки. Не старі, як ото мої, і голови забинтовані. Аварія?..
Від якої аварії бувають дірочки на склі?
– Така ж банка шпротів, як і в нас! – хихотів діда. Це він любить: щойно лаявся, і вже хі-хі. – Битком набито! І торби там, і дітвора, і шо хоч! Я думав, тільки ви так вмієте.
– Ти краще на дорогу дивись, а не думай!
– Мартишк, ти скоро без ноги лишиш мене, – сказав тато, і я відлипла від маминого вікна. Бідолашний тато, котрий моє крісло-ворота. І бідолашна я. #бідолашніми
– Шпроти, – регоче мала. – Я манюсінький шпротик, ти велика жирна шпротина. (Під ніс мені совається татов кулак. Скора сімейна допомога, еге ж.) Ма, а як будуть мальки шпротів? Шпротенята?
– Шпротюгани, – кажу сама собі.
– То вредні підлітки шпротів!
– Тоді шпротивні шпротивні... та-ат! Чому мені кулак, не їй? «Бо ти старша» знов?
– А в них все так само, – голосно каже ма. Тіпа на своїй хвилі. – Теж торби, теж спиногризів повне авто, теж... («ну як не соромно отак про дітей?» – «а ти мене не вчи, мам. Зосередься на баті») …теж усе отаке от…
#отакеот
– Ціла хата в машині, – підключився тато. («Не треба мені твого хамства…» – «мам, трохи відпочинь, добре?») – Зі сходу їдуть. Щойно читав – знов не випускають, б’ють прицільно по автівках. Бачила ж? – у них на склі?
– Не треба при дітях. («А що таке? Що я, при дітях вже не можу й зауваження?..» – «Мам, та ми взагалі не про тебе…»)
#нетребапридітях
Я відвернулася до вікна. Тепер мене наче й нема, тож і не при дітях вже. (Тонконоге не рахується, воно все рівно скрізь лізе.)
Дорослі лаялись, лаялись, а я знову стулила вуха (руки відпочили і вже можна). Вони лаялись, а я визирала у вікно. Там було узбіччя зі снігом і всяким буе.
І ми не їхали вздовж нього, а повзли. Нас пішки обігнав якийсь дядько, от взяв і пройшов повз нас, наче ми не рухаємось, а тупо стоїмо на місці. #перегонизпішоходом Навіть принизливо якось, ну дядю, ну не можна ж так...
#нунеможнажтак
І тут я їх побачила.
Тобто її. І вже в ній – їх. Аж ціле трійко.
І мале так само побачило, от же ж. Вічно туди, куди й я, пнеться. Пильнує.
– МАЦУЦИКИ!!! – встромився вереск мені у вухо. – ЦУЦИКИМА!!! Тат! Мам! Цуцики!
Бо там і справді була ціла будка із цуциками. Цілісеньке тріо цуців. Мордатих, зовсім масіх і таких, що аж прикро. Не від них прикро, а не знаю. Прикро, що отакі вони – і тут, у цьому всьому.
– Ну чого так кричати, Тонь, ну що ти там вже знов нафантазу... уїіі! Утібозімій! – мама вийшла з астралу. – Ой, Март, Мартишк, ти бачила? Ти бачила?!
– Мартишки все бачать, – хотіла сказати я. Але не сказалося чомусь, а верескнулося, як у Тоньки, от нерви дурнуваті, хоч це й не нерви, а просто такі цуци, що тримайте мене, бо не можна, не можна ж такими бути, не винувата ж я, що вони такі. І навіть бабуся встромила своє:
– Манюні всі гарнюні.
І тут ми зупинились.
І я подумала, що саме через це ми й зупинились. Бо цуцики. Аж ціле тріо.
Просто на узбіччі.
І почала відчиняти двері й виходити туди до них.
І мала підгледіла, що я виходжу, і теж полізла через тата.
І саме в цей момент діда газонув.
Він не сильно газонув, так, по-тарганському, і я майже не випала – тато втримав, показав реакцію, – але все одно я верещала, і тато верещав, і всі верещали, і гучніше за всіх Тонконоге, як завжди:
– КУДИЛІЗЕШЗГЛУЗДУЗ’ЇХАЛАЧОМУЇДЕМОЕЕЕ!!!
Чого?
От чого в мене сім’я психів?
Чого у всіх нормальні, а в мене отаке? Чого як подумаєш, наче вони нормальні і роблять щось нормальне – так одразу кувалдою по рогах: НІ!!! ПСИХИ!!! А ти губу розкотила, еге? Розслабилася? Повірила, що вперше в житті буде не психовано, а як у людей? Повірила, що діда зупинив, аби тобі цуцики, і прям зараз ти прям до них, і потім вони до тебе і, може...
– ...Ну подумай, Мартишко! Ну хоч трохи, бо не можна бути такою!
– ...І не треба до них лізти! Просто сиди й дивись.
– ...Ну яке «зупинив»?! Не бачиш – воно сплошняком іде? Всі поїхали – і ми поїхали, всі стали – і ми стали. Як всі, так і ми. По-іншому не вийде, Мартишко, невже не...
– ...Яке «візьмемо з собою»?! Ти чим думаєш взагалі? От куди? От сюди ось, прям от сюди, ось у це усе – іще й цуценята? І так ми на голові одне в одного, плюс сто торбів на горбі – і ще тобі оці? Шоб вони тут нам оцей?
– ...Тільки про себе й думаєш! А про твариночок подумала? Як вони у тісноті, у духоті такій?
– ...Тонько, не вий, бо матимеш у мене!
– ...От гомонить молодняк! А ти чого мовчуна даєш, стара? Га? Давай, як ото завжди: е-те-те-те! Га? Цуцики? Які цуцики?..
Знов стоїмо. Будка вже десь там, за кілометр чи за десять. А ми тут.
Метр на метр на півтора, і в них шість осіб... тобто п’ять з половиною, бо оце горласте на особу й не тягне. І торби. Стопіцот фігліонів торбів.
Стоїмо. І всьо чотко, еге. Все правильно й чотко виходить у них... як завжди.
#всеякзавжди
Бо – ну так, куди б ми взяли тих цуців?
І – так, як би ми зупинились?
І – так, тре було думати. Не тупити тре було.
#требуло
І стоїмо. Мовчимо. Усі задовбались гав-гав, усі мовчать. Тато у своїх новинах. Тонька друшляє. Бабуся друшляє. Час друшляє.
#часдрушляє
Опаньки. Рушили.
Так?
Наче так. Знов по-тарганському, знов по півметри?
Ні. Наче їдемо більш-менш.
Точно їдемо. Навіть прискорюємось.
Вже зовсім нормально їдемо. Не як у пробці, а нормально.
І звідки там ті цуци?.. До найближчого житла фігдесят кілометрів, а тут будка. І цуци. Мордаті такі. Не лізте, не лізте до нас у машину, не треба, ще бабуся вас отої, і мама, і... Ну куди ви крізь скло? Ну куди? Воно тверде все ж таки, і не треба, не треба вдавати, наче ви...
От як це: зранку до цуциків їхали сто років, а тут від цуциків до вечора долетіли за одну секунду?
Дивна штука – час. #дивнийчас То він зебра, то взагалі вщухає, то летить, наче потяг Синкансен. Чи застрягає назавжди у лютому. Яке вже сьогодні лютого? Тридцять третє?.. Чи навіть хтось вирізає з нього шматки. Хопа – і вирізав скільки-но там годин.
От би вирізати отак оце все. Хопа – і вже нема війни, і всі живі, і ура-ура.
Хоча ні. Хтозна, що там, у тому вирізаному. Можливі сюрпризи. Так хоча б спостерігаєш, бачиш усе і можеш щось змінити.
Чи ні?
Принаймні оцей тупий прихисток, куди ми на ніч приїхали, точно б вирізати. Знов сьогодні спати на підлозі, знов у куртці і знов з отією під боком, бо замало матраців. Знову, знову, все знову. А поки слідкуй за нею тут, на цій тупій парковці. Бо мама-тато пішли домовлятись, а діда пішов тягнути з водіїв новини, а бабуся пішла...
– Диви, Мартих, диви! Це вони! Це вони, Мартих!
Верещить й тицяє пальцем.
Хто «вони»? Чого б оце верещати? ще й біжить світ за очі, під самісінькі машини... стій, заразо, я тобі сестра чи хто?
А там... а там оці повискують. І хлоп дверима, і голоси, і серед них привітний, отой самий:
– Драсьті! А ти хто? Кого ваш діда образив?! Мене-е?! Ну що ти таке говориш! Угу, угу, підібрали. Що ж ми їх, кинемо, чи що. Хтось вивіз отак конурою, дякувати вже – не втопив. Зараз багато хто тваринок кидає, бо... Ну, якось влізли, не знаю. Ну так, виходить, тепер наші. Й гадки не маю, пустять із ними через Руби-Кінь, не пустять... Звісно, можна погладити. Наші їх вже гладили-перегладили, геть засмикали...
– Мартих! Давай сюди! Давай ми їх гладитимемо! Бо вони такі! Такі-і-і!
Та йди ти.
Ідіть ви всі. У сортир по гімнотрубах і ще далі. І не чіпайте мене. Верещіть, психуйте, казіться, гладьте своїх цуців чи давіть їх катком, як хочте, валяйте з них цуценячі фрикадельки, жеріть їх сирими, тільки відвалить від мене усі! Вимкніть мене, невидимою зробіть чи видаліть нафіг, бо не хочу я з вами, не можу я, коли таке, коли отак соромно і...
Чи погладити?
ЛИСТОК ДРУГИЙ
про дівчину в білому
та про суцільний бонжур
Маєте сенс для переконання, що парні лінії збігаються, а капелюшки з конфірмати №4 добряче сидять в собі та не псують естетики милування.
(З інструкції)
#нетуди
Коли дід рулює не туди – чорти цокаються у пеклі.
Або ж ні, не цокаються. Не цокаються, а тупо собі нудьгують. Кивнуть одне одному – «авжеж, наша людина», ще й позіхнуть раз-другий. І тоді вже на повну врубають пробку.
– Ма-а-а! Ну ма-а-а! Мене зараз зну-удить!
Просто не туди – це ще не пекло. Ну повернули, ну покричали, ну переконали діда, що ми хоч і дурний молодняк, але простіше під нас прогнутись, – от і все. І рулюємо собі назад.
А тут – смикайся у цьому «не туди», аж доки сам не занетудішаєш до самісіньких кісток…
– Тонь! Мене теж знудить... від тебе. Всі терплять – і ти терпи. Читай свого Людвіга.
Якщо просто пробка – це вже пекло, то пробка не туди... О-о. То вам пекло не просте, то пекло подвійне. Із хріном, імбиром та перцем чілі. І з мускусом, бо ми тхнемо усі, а відкрити вікно – то зась: дітлахи ж носа відморозять.
Ну, тобто бабуся так подумає і заведеться.
– Клав Семенівно, давайте все ж відкриємо, а?
– Ну ти диви на нього! А про дітей подумав? Про дітей, не про себе, га? У Тонічки оно соплюхи були...
– Е-те-те-те! – увімкнувся діда. – Так і меле, так і меле!
– Пельку стули! Час вже, молоді люди, знаєте, вчитися думати не тільки про себе...
– Досить! – підскочила мама з Тонькою на руках. – Досить! Починається!
#починається
Отак взяти просто й вийти. От просто взяти і вийти звідсіля. Смішно навіть: відкрила двері, вийшла – і все. Й без того висимо в цій пробці, наче ми глючне відео, і провисимо в ній ще фігзна скільки. І знов до когось не доїде швидка, і знов хтось не народиться, і знов, і знов...
Чи просто нас тут всіх накриє, як то казали в татових новинах. І буде велике мокре місце. Люди виходять, до речі, розминаються, весь час бачу на узбіччі когось. А нам чого не можна?
І тут щось в мені коротнуло, і я сама не втупила, як воно сталося... але так, я вийшла. Вийшла!.. І наступна мить була вже не задушною машинною, татовоколінною, а білою й дикою від снігу, простору й повітря, яке, по-перше, просто в тебе є, по-друге, в ньому тонути можна, захлинатися, плавати в ньому як в океані...
– Куди!.. Хто дозволив?.. Ма, я теж хочу!.. А ну назад!.. Нехай і справді... У мене вона так себе не веде!.. Бня-бня-бня... – долітало звідти, з духоти. Долітало й тхнуло болотом, і я відпливла, аби мене не всмоктало назад.
Довкола були поле й небо. І пробка. Все безкінечне. Десь бакхало – ледь чути, не так, як у нас, – наче хтось з-під землі стука. Далеко й обережно.
Промайнула остогидла фізія з бантами. Я й не думала бігти за нею (хоч коліна і смикнулися – дурний рефлекс сестри-сторожа). Нехай оці біжуть. Ті, кому воно треба.
Згодом і інші остогидлі намалювалися десь на обрії зору (не дивитимусь на них, обійдуться). Одна («Тонь, а ну стій, кому сказала»), друга («а повітрячко нічо таке»), третя («чому це ти дозволяєш собі, моя люба»)… Коли підкульгала четверта й згрібла боляче, як завжди («свиня-атко… норови-истеньке»), я вихопилася й рушила вперед.
Мала бігла вже геть далеко. Трохи ближче тяглася за нею мама. За поворотом, де пробку вигнуло зміюкою, був якийсь пішохідний движ: люди повиповзали, як ми, і щось робили таке, чого наче й не роблять на дорогах.
Диверсанти? – згадалися бабусині страхи. Ходять по машинах, хапають людей?
І тато теж щось таке в своїх новинах...
Ноги стали самі. Потім самі ж пішли вперед. Згубила малу – тож давай, не очкуй. Он їх скільки: два: три, чотири... Може, за татом збігти? й за дідом? А той диверсант наче якийсь дивний: весь в білому, як наречена. Стоп, так це ж і є дівчина в білому, – не наречена, звісно, бо звідки ж тут наречені? Рояль у кущах, наречена в полі... Але коли дівчина, і коли в білому – то, може, вона нормальна, хоча саме її й могли смикнути з машини, щоб...
О. Наша мала – вже біжить назад. Боднулася в маму, щось крикнула – вітер проковтнув, – і далі жене, до мене:
– Еїа! – чую впереміш із вітром. – Ам еїа! Там весілля! – розібрала я, коли зовсім поруч вже був малиновий від бігу морденштерн та психовані очиська. – Реально! Весілля! Не віриш? – волав морденштерн, хоч я ще нічого не казала. – То ходімо, покажу!
І хапає мене липкою лапою.
– Так, – кажу. – Нагасалася? Вітру холодного наковталася? У кого соплюхи були? Годі вже, – тримаю її наче скеля. Виходить так собі, але ж треба. – Стоїш отако, охолоджуєшся. Андерстенд?
Андерстенд їй, а як же ж. Вихопилася й погнала іще швидше. Гаразд, нехай вже мама... хоча вона з нею не впорається. На першому місці тут бабуся, на другому я, на третьому тато, і тільки на почесному передостанньому – мама. Ну, а діда – він і є діда.
– Піду гляну, як там, – кричу двом силуетам, що йдуть за мною. Досить далеким, до речі, силуетам, навряд чи їм чути.
Ну, то так вже й буде. Хто не чув – я не винувата.
І рушила до того весілля, що справлялося собі у пробці серед поля.
– Лямур мусьє монпасьє! Ля парі траляля тірірі! Впізнаєш мову, Мартишк?
– Драсті, – кажу. Нареченій, котра зазирає в машини й щось питається, і нареченому. Він теж при параді – костюмчик, краватка з гербом.
Реально свадьба. От просто тут.
Може, ми в дорозі трохи того?
– Ти говориш по-французькому? – раптом тицяє в мене пальцем наречений. – Парлє ву франсе?
– Нє, – мотиляю головою. – Не парлє.
– А ти парлє? – тицяє він у маму. (Мама у нас гарненько збереглася, тому про неї думають, наче вона щойно з випускного.)
– Га? Доброго дня, тут до вас мої доньки...
– Парлє, питаю? По-французькому вмієш?
– Що по-французькому?!
– Е, – махнув рукою наречений і відвернувся.
– Ма! Так ти ж вчилася за французьку! – встріває мала. – І мене вчила: Тирдам Депарі – столиця французької богоматері...
– Тоню! – мама озирнулася туди-сюди. Я закотила вічі. – Тонь, давай до машини. Марто...
– Але ти ж вчилася, ма!
– Вчила... у школі. Гадаєш, я пам’ятаю щось? Ходімо!
– ...тоді, може, просто постійте? Для масовки? Ну блін же ж, – наречена відскочила від ближньої машини. – Ніхто не хоче, ну ніхто! Михасю, ніхто не хоче, аби їх знімали! Думають про нас, що ми цей, не знаю! І що робити?
Вона майже плакала. І вона була не сказати щоб гарна – з червоними очима, і взагалі вся червона, обвітрилась чи що. І сукня у неї з розанами, а воно, коли по-чесному, то трохи фу. Хоча діло ж взагалі не в тім...
– А що у вас тут? Весілля в чистім полі? Тре кричать «горько»? – наздогнала нас бабуся, така вся Леді Сарказм. У п’яти метрах прибуксував тато (він не любить людей).
– Так! – наречена підбігла до неї. – Доброго дня, і... так, треба кричать «горько», тільки можна на камеру? І французькою. Ви вмієте французькою?
– Я вмію! Я! – підстрибнула мала. – І мама!
Бабусині очі були вже як у справжньої Королеви Сарказму.
– Це в вас таке кіно? Я так і подума...
– Та ні, не кіно. Ну тобто так, кіно. Майже. Михасю, поясни їм! Так ви можете ж? А я піду у інших попитаюся, – наречена побігла до нашого тата, ковзнувши на снігу. – Добри-идень!..
– Карочє, треба просто в кадрі говорить по-французькому, – підійшов наречений Михась. – Ну, або я не знаю. Тіпа по-французькому. Вони все одно не понімають.
– Хто «не понімають»? Кому треба, шановний?
– Ну, її батьки. Вона вам не казала чи шо? От! Теж мені, – Михась хитнув головою. – Ви її вибачайте, вона зараз через усю цю, карочє, ситуацію...
– Яку ситуацію?
– Ну, цей, – Михась безпорадно подивився на наречену, яка тримала за руки мого тата. – Карочє, у неї батьки. На сході. Вони й хворіють, і... там зараз самі знаєте. Карочє, не поїхали вони. От. А в нас вчора був літак на Брюссель. Понімаєте?
– Ні.
– А сьодні весілля. Вже там. А ми їм сказали, що улетіли. По Руби-Коню фігачать весь час, ви в курсі? І тута теж оця красота, – Михась кивнув на пробку. – Думали, що встигнемо, але не встигли. Не зрослося. А їм сказали, що якраз припинили обстріли, і ми улетіли. Вчора. А сьодні весілля…
– Тут таке діло: мої хворіють, – підійшла наречена. – І якщо вони взнають, що ми їх надурили, що ми тут... Вони й так у підвалі, ані вийти, анічого, вчора якраз поруч по дитсадку прильот був...
– А чому ви їх там лишили? – насупилася бабуся, і Михась з нареченою затовбичили їй про батьків, що ті хворі і можуть не доїхати.
– І просто аби не переживали, розумієте? Тіпа ми вже в Бельгії і все тіп-топ. Але дуже треба французів.
– Бельгійців, – виправив наречений.
– Яка різниця?.. Треба бельгійців, бо можуть не повірити. Мої французькою все одно не цей, тож...
– Вуаля, медам, месьє, – до нас підійшов тато. – Кескесе? Женеманжпа сісьжур.
– Це якраз краще без такого, добре? – замахала руками наречена. – Таке вони знають... Михасю! От один француз в нас є. І... може, й ви теж? – зазирнула вона у бабучині очі. У королівсько-саркастичні.
Хоча вони вже були, мабуть, просто очманілі, і все.
– І я! І ми! І ми! – застрибало Тонконоге, схопивши мене за руку. Я висмикнула, але потім теж сказала «і ми».
– І я, – підійшла мама.
Всі стояли навколо бабусі і дивилися на неї.
– Ееем... а ви знімати хочете? – спитала бабуся. – На камеру?
– На телефон, – благаюче мовила наречена. – Просто щоб по вайберу...
– Салют, жевузем, мадам, – повернувся тато до бабусі, знявши уявного капелюха. – Же ес ля мурло де ля еколь…
– Ля еколь де ля уколь! – заверещало Тонконоге й стрибнуло на тата. – Жульєн буль-буль! Міау!
– Ну? – наречена глянула на Михася.
– Не знаю, – кривився той. – Халтура. Сама вирішуй.
Наречена видохнула й дістала телефона.
– Готові? – спитала вона. – Чи іще репетицію?
– Ось-ось може все поїхать, – мовив Михась, кивнувши на пробку. – Тож треба швиденько.
Наречена видихнула знов і стала тицяти по екрану. Всі завмерли, наче фоткою стали.
Телефон зудів огидним вайберним бззз. Потім хрюкнув і гугняво спитав «аоівагвекваква?»
– Ма? – некрасиве обличчя нареченої кудись раптом поділося, а замість нього виросло гарне й щасливе. – Ма, тут поганий зв’язок, ма! Уявляєш? Це, певно, через наші події, ма! По всій Європі наслідки!
– Ква-ква? – спитався телефон. Зв’язок і правда був не дуже.
– Не чую, ма! Уявляєш, ми тут у пробці, ма! Ми їдемо з Брюсселю, так, у нашу церкву, і тут пробка! Погано чути, ма! А це... це мсьє Жене! Це наш друг, ма! Він вітання тобі передає!
– Бонжур, мадам, – тато галантно вклонився телефонові. Той відгукнувся – «ква-ква».
– Ти нас чуєш-бачиш, ма? Ми потоваришували тут з однією родиною! З однією родиною потоваришували, ма! («Ква-ква!») Це мадам Жене, вона теж вітання передає тобі (бабуся велично махнула рукою). Ми з Михасиком французькою не дуже, ти знаєш, тому більше на мигах... Ти чуєш, ма?
– Ква-ква!
– Еее…
(«Говоріть одне з одним! – зашипів Михась. – По-французькому! Робимо фона, фона робимо, фона…»)
– Мамуль де ля жабо, – звернувся тато до бабусі. – Емву ле шампань?
– Ві, етплю де канкань! – відповіла мама, тому що бабуся відвернулася й полізла до ридикюля. – Шампань пармезань мерло-бухло ді п’янь!
– О, сьєст требьєн! Ві?
– Вііііі… – мама намагалася не ржати. («Нормуль-нормуль, смійтеся, то якраз гуд» – шипів Михась.) – Нормуль жюльєн шампурель де шампіньйон…
– Ма, тобі чути, ма? Ми тут за весільний обід балакаємо! Га? Що?
– Ква!
– Поганий зв’язок, ма! У тебе все гаразд?
Тут мене щось штовхнуло до телефона. Я зиркнула туди й побачила обличчя якойсь мумії в окулярах, і позаду бомжатник: підстилки, торби, облізла стіна із трубами. Я вже в курсі була, що то укриття, а раніше не знаю, що подумала б.
Мумія сумно визирала на мене, і я посміхнулася їй на всі щоки:
– Салююююуу! (Спробувала зобразити кіношну Амелі.)
– Це... це Марта, – відрекомендувала мене наречена. (Я роззявила рота. Потім дійшло: тато видав.) Теж з тієї сім’ї. А це сестра Марти. (Телефон розвернули не до Тонконогого, а до мами. Ги.) У вас все гаразд, питаю?
– Ква-ква-ква-ква…
– Поїхали! – долетіло звідкись з-за повороту. – Поїхали! Народ, по місцях!
– Все, – наречена швиденько тицьнула в «завершити». Тіпа наче обірвалося. – Велике вам превелике... – вона притулила руки до серця, як в кіно. І обличчя в неї було ще й досі «для мами». Навколо кричали:
– Поїхали! Поїхали! Всі поїхали!
– Поїхали-и-и! – заверещало мале. – По місця-ах!
– Так, все. Давайте в темпі, – заметушився Михась. – Ми вам так... Ви нас так... – бурмотів він услід татові. – Карочє, не буду затримувати. Давай, давай, оно вже їдуть...
– Це він своїй дівчині, – пояснила мені Тонька на бігу. Наче й так не зрозуміло.
– Тоню! Марто! Не біжіть! Дідусь вас підхопить! – волала бабуся позаду. А ми бігли, бігли, спеціально плюхаючи ногами у самий сніг, бо коли ж іще?..
[1] (повернутися) «Тутта Карлсон перша і єдина, Людвиг Чотирнадцятий та інші» – казка шведскього письменника Яна Екхольма (прим. А.Б.).
|
|
|