ПРОЗА # 98




Андрій БУЛЬБЕНКО
Марта КАЙДАНОВСЬКА
/ Київ /

Сиди й дивись



Наш Продукт характеризовано винятковою надійність у сполученні з простою збирання, яка є доступним Вашому дитині. Не рекомендовано збирати дітей молодше 10 років! Деякі деталі можуть зіпсувати Вашого дитину, зокрема втулки та шурупи можуть випадково ковтнути. Більш молодих дітлахів рекомендовано залучити через ваші пояснення. Збирання Продукту всій родини може бути рекомендовано як доброзичлива терапія від дозвілля, що зміцнить єдність Вашої родини під головою дорослого.

(З інструкції по збиранню дитячого двох’ярусного ліжка «Гніздо Фенікса F24»)

Від соавтора


З Мартою ми бачилися в мотелі «Час Відпочити». (Вона казала не «відпочити», а «почити» – без згаслих літер.) Пам’ятаю першу появу її родини: сірій джип коло входу, торбяні гори – і оте скептичне: 

– Те-екс. Мотель «Час почити»?

Родина Кайдановських провела тут щонайменше тиждень, чекаючи на паузу в обстрілах Руби-Коня. Паузи не було, й вони спромоглися їхати. Перед виїздом Марта піднесла мені два конверти: 

– Отже. То ясно, що я вам без варіантів пишу чи там дзвоню, коли вже будемо на місці. Тобто можна не марнувати слів і не казати мені оце: «Марто… ну ти ж пиши… коли ви…»

– Гаразд, не буду.

– Не перебивайте! Отже. Я напишу… але. Коли я вам через тиждень НЕ пишу (вона скривилася на цьому «не»). Коли я НЕ дзвоню, НЕ повідомляю, що все в нормі і… То аж тоді ви відкриваєте першого конверта. Через тиждень, окей? 

– Окей. Коли ти НЕ пишеш. 

– Так. Коли я НЕ пишу.

– А коли пишеш? 

– А коли пишу? Ну-у, тоді… Тоді я скажу вам, що робити. Ну, напишу тобто. Чекайте на інструкції!

– Домовились. А другий конверт?

– А другий… (Марта чомусь озирнулася). Другий – все те ж саме. Але тільки через місяць.

– Тобто? Мені чекати цілий місяць, і якщо…

– Так.

– Все буде добре, – сказав я те, чого можна було б і не казати. – Тисячі людей спокійно виїзжають, десятки тисяч… Чи не сотні.

– Угу. Виїзжають. Це точно. Так що не дуже, не дуже у вас багато шансів дізнатися, що там, в отих моїх конвертах. 

– А що там, в отих твоїх конвертах?

Марта знов озирнулася. 

– Там я, – мовила вона. И зробила крок назад. 

– Ти? 

– Я. Ну, й не тільки. Я і все моє. І всі ми. Тож побачите. Чи не побачите. Ну... піду вже?

– Куди «піду»?

– Туди. «Піду» значить «піду». Бувайте. Ну, тобто вже час. Їхати час. Наші сидять, на мене чекають. Тож… з вами була ваша Мартишка в цьому нереальному захоплюючому інтерактивному… угу? Всьо, я пішов.

І вона пішла.


Минув тиждень, і я розкрив конверт із цифрою «1». Чи то папір був такої якості, чи як, але конверт узяв і луснув просто в мене у руках, і все розлетілося шелесливою зграйкою по підвалу. Хвилин десять я збирав м’яті листки там і тут, і ще потім знаходив їх під трубами й за плінтусом. Усього зібрав чотирнадцять штук (не знаю, чи всі відшукав). Таке було враження, що вони давно вже дерлися на волю, і конверт просто не витримав напруги. 

Це була якась кумедна китайська інструкція з кресленнями, схемами і таким іншим. Я не одразу втямив, що справа не в ній, а в кривуватих нотатках, якими були ісписані всі листки з того боку (а деякі і з цього). Марта просто користувалася ними як блокнотом. Намагаючись розкласти їх, я з’ясував, що вони не пронумеровані. Весь Мартин рукопис перетасувався як колода карт. Я спробував відновити порядок, орієнтуючись за розділами інструкції, але заплутався й плюнув на це діло. Нотатки наповзали одне на одного таким собі листовим тістечком – впереміш з орнаментами та чиїмось пиками; іноді вони безсоромно видиралися на друковані рядки, і тоді виходило щось на зразок палімпсесту. 

Крім нотаток, там іще були дві карти пам’яті. Я ледь не викинув їх разом із конвертом (вони забилися по кутках). Одну Марта, мабуть, витягла з відеорегістратора, другу зі свого телефону. 

Всю ніч я читав її нотатки, переглядав її відео та міркував, що ж із цим усім робити. 

І ще думав про тисяча й одну причину не писати мені. Наприклад, згубити телефона – це ж легко. Це ж запросто. В тисняві на кордоні, де юрби біженців. Або в машині. Або – або не згубити, а просто його вкрали. Чи забула. Тобто забула про мене в отому своєму новому житті, до якого спробуй ще й пристосуйся (не кажучи вже про «звикни»). Руби-Кінь як бомбили, так і бомблять, – але ж багатьом вдається виїхати. Тисячам, десяткам тисяч. Чи не сотням. 

Тож шанси все одно на користь сірого джипу та його пасажирки. 

І, крім того, в мене ще є другий конверт. І з ним бонусні три тижні. 

А поки що займуся першим, вирішив я. Бо люди мають знати. Оцю історію, звичайну й пересічну для тих місцин, де колись стояли затишні будинки, а тепер гуляє вітер, – її мають знати люди, що й досі живуть в затишних будинках і аж ніяк, звісно, в тому не винні. Просто вони мають знати. Гадаю, Марта й сама хотіла цього, бо навіщо б вона піднесла мені свої конверти?

Певно, змішаю її нотатки з відеороліками, приправлю китайською інструкцією (як без неї) та подам цей вінегрет від лиця самої Марти – аби саме воно було на виду, а не моя бородата фізія. Порядок візьму той, що вийшов сам собою, коли всі листки склалися у стопку. Гадаю, трьох тижнів мені якраз і вистачить. За той час Марта, мабуть, згадає й напише. 

Або не згадає й не напише. І тоді перший конверт зімкнеться із другим. 

Або так, або сяк. 

Головне – не надто сильно хотіти взнати, що ж там у другому.


А. Бульбенко

мотель «Час Відпочити»

шістдесят дев’яте лютого …2 року



ЛИСТОК ПЕРШИЙ

про банку шпротів

та як туди впихнути тріо


Для встановлення Деталі №2 потребує додатково порожнє місце. Якщо всі кріплення використовані, ви не можете установляти деталю. 

(З інструкції)


– Якого біса? От ти мені скажи, якого?

– Шо? 

– Капшо! Казали тобі як людині!


(Не казали як людині, а горлали як людині. Це коли бути точним.)


– А?

– Бе! Якого ти сюди звернув? От якого? Чому не слухаєш нікого й нікол...

– Бня-бня-бня-бня! – раптом забнякав діда. Це він бабусю так кривляє. – Бня-бня-бня! Е-те-те-те-те! От помело дурне! Так і меле, так і меле! 

– Рота свого закрий!

– Може, досить вам? – підключилися усі. – Та не чіпай ти їх… Ба, ти забула, що діда в нас глухий і недочуває? Ну скільки ж можна? Е-те-те!


Це вони одночасно (а як же ж). Мама, тато й Тонконоге. І бабуся. І дід. 


– Кукуємо тепер у пробці через тебе!

– Якби ж якось назад... 

– Е-те-те-те!

– Глухий він, еге. На голову глухий... 

– Досить! Повіситься з вами... 

– Бня-бня-бня-бня!

– Так він же ж навмисне! Йому кажеш, а він навмисне! 

– А не можна так зробити, щоб у нього теж був навігатор? 


Хочу еодору. Нормальну таку. Не як у мене, а нормальну. Справді нормальну, щоб коли показати комусь... чи ні. Еодору не показують аби кому. На те вона й еодора.

Але коли все ж показати її, як Ада мені тоді показала... хоч вона і не второпала нічогісінько. І в мене теж тупа моя еодора, просто тупа та й все...

Але ж бувають люди, в яких вона не тупа?

Чи ні? 


– …тишко! Мартишко! 


О. Починається. 


– В астралі уся?

– Татова доця! 

– Якщо Мартишка – татова доця, то тато в неї хто? Мартиш! 

– Гей, Марто, ау! Ти з нами чи ти де? 


Подивитись отако на них на всіх. 

Чи навіть отако. Аби зразу все дійшло. Хоча не знаю, що там до них дійде... 


– Тебе що, нудить? Убовтало?

– Її убовтало! 

– Дідууу! Мартиху убовтало, вона зараз навекає!

– Не чуєш, ні? Зза дурості твоєї дитині погано!

– Мартишці погано! 

– Тільки не на мене, не на мене-е-е!


От дурдом.

Що характерно, версія про «убовтало» навіть не перевіряється. Жодних сумнівів у своїй правоті, ну просто жодних.

Нехай вже мокре місце, ніж так. 


– Потерпи трохи, Мартишк. Я все розумію. (Татов ексклюзив – спроба погладити мене по голівці. Незабутні відчуття гарантовано.) Ну чого ти смикаєшся, ну чого? Ну пробка, ну так. Нервують усі. Дідусь твій знов недочув і звернув... куди звернув, туди й звернув, одним словом. Ну то й що тепер, всім лягти і самовбитися?

А це варіант, думаю. Чи навіть кажу. 


– Так вона ще й говорити вміє! – нудить Тонконоге. – Наша Мартишка говорити вміє! 


Зар-раза. І без неї здохнути тягне, а воно пельку роззяває, ходи-но сюди, нахабо, мурло мале, ходи-ходи, а ну в очі дивись мені...


– Так, заспокоїлись обидві! Марто, не соромно? Ти ж старша!

– А вам не соромно?


Ще й плямкають. Чіпси з креветками, неабищо. Хоч би пригостили.


– Так ми тобі кричимо-кричимо, а ти зависла, не чуєш... 

– Мартиха в астралі!

– На, тримай осьо і виходь до нас. Пепсі хоч?


Не треба мені їхні чіпси. І пепсі не треба... хоча пару ковточків і не завадило б. Організм потребує води.

– Е, ти так усе видудлиш! Ма, вона усе видудлить! Ба, вона усе видудлить!

– Та тихо ти, жаднюго! Сиди й... і читай свого Людвига. 

– Не тре їй читати на ходу! Убовтає дитину...


– На якому такому «на ходу»? – без посмішки мовить тато. – Ви десь помітили якийсь «хід»? От у цій пробці, де все стоїть мертвим болотом?


Цікаво, що бабуся відповість на таке.

Взагалі вона любить татові щось відповідати. Що-небудь, аби одразу було все ясно. Але виходить навпаки: всім все ясно про неї, а не про тата. 

Ти диви, нічого не відповіла. Мовчить. Тупо втомлена, може. І я втомлена. І всі втомлені, крім оцієї осьо, яка ніколи не втомлюється, геть ніколи, термоядерні батарейки бо в неї. В тому самому місці, де мізки, і це, на жаль, не голова. Ну дайте, дайте людині вже втупитися в свого Людвига, аби хоч трішечки була тиша... 

О. Нарешті. Хвала тобі, Ян Екхольм. Тупа в тебе казка про тупого Людвига[1], але на даний момент я тобі вдячна. Навіть щось тупе дає користь, коли робиться громоводом чогось іще тупішого. (Ай, Марто, ай-яй-яй, Мартишко, будеш отако про сестру – і буде тобі від внутрішнього голосу атата. Від того, який сумління.) Гаразд-гаразд: гарненьке Тонконоге, розумне, чудовісіньке й жодного разу не тупе. Галасливе трохи, але в цілому не гірший з варіантів. 

А Людвиг тупий. Отут вже ніякий внутрішній голос нічого не поробить із цим фактом. Сам Людвиг, може, й не надто тупий, але кінець у нього точно тупіше не буває: про оцю дружбу лис із курями. Від такого кінця аж за кілометр смердить ванількою для дітлашків, котрі мають вірити в світлу перемогу, блін, добра над злом. Книжковий сиропчик, якого насьорбаєшся – і потім вдвічи дужче болітиме, коли вріже тобі тим, яке воно все насправді...


– О, наче поїхали, – мурмоче ма. 

– Еге, – кажу. – «Поїхали». Це точно. 


І ржу. Про себе, звісно ж. Хоча й реально смішно: повземо наче в таймлапсі. Чи як вздрючений тарган: перебіжечками по півметри. І час теж перебіжечками: вснув, прокинувсь, рушив уперед, знову вснув, знову прокинувсь. Ще й оцей мегапакунок бавовни, що його бабуся пхнула до машини, падає в сотий раз на маму, жбурляється назад, знов падає, знов жбурляється...

Такий смугастий час. Зеброчас. Прикольний був би хештег: #зеброчас. Це коли по-тарганськи, як от зараз. А коли наглухо в пробці – тоді який час? #глухочас? #мертвочас? Чи взагалі #безчас? Таке відчуття, що його геть вимикають, коли пробка. І простір теж вимикають. 

#вакуумпробки #чорнадірапробки 


– Ну куди ти рулиш? Ну куди? 


О божечки. 


– Е-те-те-те! Оно там вже їдуть, не бачиш? В лівому ряду! А ми тута повземо!

– То що тепер, їхати туди прямо по кістах? Ну що ж ти ро...

– Просто діда схотів нас вбити, – ляпає Тонконоге, коли всі припинили гавкатися. – Щоб ми були мокре місце...


Коли стулити вуха, то бабусина лайка наче зі старих навушників. Трохи крипова, трохи смішна. Інших практично й не чути, крім, звісно ж, Тонконогого, її голосина завжди цвяшком у черепі. Довго з затуленими не посидиш, діда смикає весь час, до лівої смуги хоче, а коліна в тата наче ворота. Спробуй посидь не тримаючись на скажених воротах, які хочуть до лівої смуги. Щоправда, ворота самі тримають тебе своїми лапенціями – там, де дівчат не тримають взагалі-но. Особливо коли дівчата, скажімо так, трохи змінюються...

Все. Руки затекли. Хоч і добре зі стуленими вухами, але...


– Чого ти на мене гавкаєш? – раптом визвірився дід у вікно. – Гавкало дурне! Ти в іншому ряду, я не чіпаю те... 

– Що з тобою? – загримала на нього вся машина. – Він просто сказав «привіт»! Привітав тебе, глуху тетерю! Він сказав «привіт», альо! А ти взяв і образив людину! 

– Те-те-те-те! А можна іще голосніше? Бо я недочуваю! – з сарказмом причитав дід.

– Вибачте! – випхнулася у вікно ма. Майже подвиг: між нею та вікном цілий торбяний Азкабан. – Він недочуває! Вибачте його, будь ласка!


Е, ну дайте ж подивиться. Ма, ну дай подивиться, хто там такий привітний. Мала, бошку прийми!..


– ...везунчики! – почулося з вікна. – Бог мандрів любить вас! Щасливої дороги! 

– І вам! – крикнула ма, і ми також заверещали – «і вя-а-ам!»

Привітна машина відповзла – ми обігнали її, – але я встигла все роздивитись. У вікнах такі ж торбяні Азкабани, як і в нас, і впереміш із ними голови, дитячі та дорослі. На нас поглядають. Шкода – не розібралася, хто там за тими Азкабанами, дівчата чи пацани, і довго визирала на лобове скло з наклейкою «ДІТИ». Біля самої наклейки – кілька дірочок, і від них павутиння тріщин, наче на скло видерлися павуки-привиди. 

Попереду, певно, батьки. Не старі, як ото мої, і голови забинтовані. Аварія?..

Від якої аварії бувають дірочки на склі?


– Така ж банка шпротів, як і в нас! – хихотів діда. Це він любить: щойно лаявся, і вже хі-хі. – Битком набито! І торби там, і дітвора, і шо хоч! Я думав, тільки ви так вмієте. 

– Ти краще на дорогу дивись, а не думай! 

– Мартишк, ти скоро без ноги лишиш мене, – сказав тато, і я відлипла від маминого вікна. Бідолашний тато, котрий моє крісло-ворота. І бідолашна я. #бідолашніми

– Шпроти, – регоче мала. – Я манюсінький шпротик, ти велика жирна шпротина. (Під ніс мені совається татов кулак. Скора сімейна допомога, еге ж.) Ма, а як будуть мальки шпротів? Шпротенята? 

– Шпротюгани, – кажу сама собі. 

– То вредні підлітки шпротів! 

– Тоді шпротивні шпротивні... та-ат! Чому мені кулак, не їй? «Бо ти старша» знов?

– А в них все так само, – голосно каже ма. Тіпа на своїй хвилі. – Теж торби, теж спиногризів повне авто, теж... («ну як не соромно отак про дітей?» – «а ти мене не вчи, мам. Зосередься на баті») …теж усе отаке от… 

#отакеот


– Ціла хата в машині, – підключився тато. («Не треба мені твого хамства…» – «мам, трохи відпочинь, добре?») – Зі сходу їдуть. Щойно читав – знов не випускають, б’ють прицільно по автівках. Бачила ж? – у них на склі?

– Не треба при дітях. («А що таке? Що я, при дітях вже не можу й зауваження?..» – «Мам, та ми взагалі не про тебе…»)

#нетребапридітях


Я відвернулася до вікна. Тепер мене наче й нема, тож і не при дітях вже. (Тонконоге не рахується, воно все рівно скрізь лізе.) 

Дорослі лаялись, лаялись, а я знову стулила вуха (руки відпочили і вже можна). Вони лаялись, а я визирала у вікно. Там було узбіччя зі снігом і всяким буе. 

І ми не їхали вздовж нього, а повзли. Нас пішки обігнав якийсь дядько, от взяв і пройшов повз нас, наче ми не рухаємось, а тупо стоїмо на місці. #перегонизпішоходом Навіть принизливо якось, ну дядю, ну не можна ж так...

#нунеможнажтак


І тут я їх побачила. 

Тобто її. І вже в ній – їх. Аж ціле трійко. 

І мале так само побачило, от же ж. Вічно туди, куди й я, пнеться. Пильнує. 


– МАЦУЦИКИ!!! – встромився вереск мені у вухо. – ЦУЦИКИМА!!! Тат! Мам! Цуцики!


Бо там і справді була ціла будка із цуциками. Цілісеньке тріо цуців. Мордатих, зовсім масіх і таких, що аж прикро. Не від них прикро, а не знаю. Прикро, що отакі вони – і тут, у цьому всьому. 


– Ну чого так кричати, Тонь, ну що ти там вже знов нафантазу... уїіі! Утібозімій! – мама вийшла з астралу. – Ой, Март, Мартишк, ти бачила? Ти бачила?!

– Мартишки все бачать, – хотіла сказати я. Але не сказалося чомусь, а верескнулося, як у Тоньки, от нерви дурнуваті, хоч це й не нерви, а просто такі цуци, що тримайте мене, бо не можна, не можна ж такими бути, не винувата ж я, що вони такі. І навіть бабуся встромила своє: 

– Манюні всі гарнюні. 


І тут ми зупинились. 

І я подумала, що саме через це ми й зупинились. Бо цуцики. Аж ціле тріо. 

Просто на узбіччі. 

І почала відчиняти двері й виходити туди до них.

І мала підгледіла, що я виходжу, і теж полізла через тата. 

І саме в цей момент діда газонув.

Він не сильно газонув, так, по-тарганському, і я майже не випала – тато втримав, показав реакцію, – але все одно я верещала, і тато верещав, і всі верещали, і гучніше за всіх Тонконоге, як завжди: 

– КУДИЛІЗЕШЗГЛУЗДУЗ’ЇХАЛАЧОМУЇДЕМОЕЕЕ!!!


Чого? 

От чого в мене сім’я психів? 

Чого у всіх нормальні, а в мене отаке? Чого як подумаєш, наче вони нормальні і роблять щось нормальне – так одразу кувалдою по рогах: НІ!!! ПСИХИ!!! А ти губу розкотила, еге? Розслабилася? Повірила, що вперше в житті буде не психовано, а як у людей? Повірила, що діда зупинив, аби тобі цуцики, і прям зараз ти прям до них, і потім вони до тебе і, може... 


– ...Ну подумай, Мартишко! Ну хоч трохи, бо не можна бути такою! 

– ...І не треба до них лізти! Просто сиди й дивись. 

– ...Ну яке «зупинив»?! Не бачиш – воно сплошняком іде? Всі поїхали – і ми поїхали, всі стали – і ми стали. Як всі, так і ми. По-іншому не вийде, Мартишко, невже не...

– ...Яке «візьмемо з собою»?! Ти чим думаєш взагалі? От куди? От сюди ось, прям от сюди, ось у це усе – іще й цуценята? І так ми на голові одне в одного, плюс сто торбів на горбі – і ще тобі оці? Шоб вони тут нам оцей?

– ...Тільки про себе й думаєш! А про твариночок подумала? Як вони у тісноті, у духоті такій? 

– ...Тонько, не вий, бо матимеш у мене! 

– ...От гомонить молодняк! А ти чого мовчуна даєш, стара? Га? Давай, як ото завжди: е-те-те-те! Га? Цуцики? Які цуцики?..


Знов стоїмо. Будка вже десь там, за кілометр чи за десять. А ми тут.

Метр на метр на півтора, і в них шість осіб... тобто п’ять з половиною, бо оце горласте на особу й не тягне. І торби. Стопіцот фігліонів торбів. 

Стоїмо. І всьо чотко, еге. Все правильно й чотко виходить у них... як завжди. 

#всеякзавжди


Бо – ну так, куди б ми взяли тих цуців? 

І – так, як би ми зупинились? 

І – так, тре було думати. Не тупити тре було. 

#требуло


І стоїмо. Мовчимо. Усі задовбались гав-гав, усі мовчать. Тато у своїх новинах. Тонька друшляє. Бабуся друшляє. Час друшляє. 

#часдрушляє


Опаньки. Рушили. 

Так? 

Наче так. Знов по-тарганському, знов по півметри? 

Ні. Наче їдемо більш-менш.

Точно їдемо. Навіть прискорюємось.

Вже зовсім нормально їдемо. Не як у пробці, а нормально. 

І звідки там ті цуци?.. До найближчого житла фігдесят кілометрів, а тут будка. І цуци. Мордаті такі. Не лізте, не лізте до нас у машину, не треба, ще бабуся вас отої, і мама, і... Ну куди ви крізь скло? Ну куди? Воно тверде все ж таки, і не треба, не треба вдавати, наче ви...


От як це: зранку до цуциків їхали сто років, а тут від цуциків до вечора долетіли за одну секунду? 

Дивна штука – час. #дивнийчас То він зебра, то взагалі вщухає, то летить, наче потяг Синкансен. Чи застрягає назавжди у лютому. Яке вже сьогодні лютого? Тридцять третє?.. Чи навіть хтось вирізає з нього шматки. Хопа – і вирізав скільки-но там годин. 

От би вирізати отак оце все. Хопа – і вже нема війни, і всі живі, і ура-ура. 

Хоча ні. Хтозна, що там, у тому вирізаному. Можливі сюрпризи. Так хоча б спостерігаєш, бачиш усе і можеш щось змінити.

Чи ні?

Принаймні оцей тупий прихисток, куди ми на ніч приїхали, точно б вирізати. Знов сьогодні спати на підлозі, знов у куртці і знов з отією під боком, бо замало матраців. Знову, знову, все знову. А поки слідкуй за нею тут, на цій тупій парковці. Бо мама-тато пішли домовлятись, а діда пішов тягнути з водіїв новини, а бабуся пішла...

– Диви, Мартих, диви! Це вони! Це вони, Мартих!


Верещить й тицяє пальцем. 

Хто «вони»? Чого б оце верещати? ще й біжить світ за очі, під самісінькі машини... стій, заразо, я тобі сестра чи хто?

А там... а там оці повискують. І хлоп дверима, і голоси, і серед них привітний, отой самий:


– Драсьті! А ти хто? Кого ваш діда образив?! Мене-е?! Ну що ти таке говориш! Угу, угу, підібрали. Що ж ми їх, кинемо, чи що. Хтось вивіз отак конурою, дякувати вже – не втопив. Зараз багато хто тваринок кидає, бо... Ну, якось влізли, не знаю. Ну так, виходить, тепер наші. Й гадки не маю, пустять із ними через Руби-Кінь, не пустять... Звісно, можна погладити. Наші їх вже гладили-перегладили, геть засмикали... 

– Мартих! Давай сюди! Давай ми їх гладитимемо! Бо вони такі! Такі-і-і!


Та йди ти.

Ідіть ви всі. У сортир по гімнотрубах і ще далі. І не чіпайте мене. Верещіть, психуйте, казіться, гладьте своїх цуців чи давіть їх катком, як хочте, валяйте з них цуценячі фрикадельки, жеріть їх сирими, тільки відвалить від мене усі! Вимкніть мене, невидимою зробіть чи видаліть нафіг, бо не хочу я з вами, не можу я, коли таке, коли отак соромно і...

Чи погладити? 



ЛИСТОК ДРУГИЙ

про дівчину в білому

та про суцільний бонжур 


Маєте сенс для переконання, що парні лінії збігаються, а капелюшки з конфірмати №4 добряче сидять в собі та не псують естетики милування.

(З інструкції)


#нетуди 

Коли дід рулює не туди – чорти цокаються у пеклі.

Або ж ні, не цокаються. Не цокаються, а тупо собі нудьгують. Кивнуть одне одному – «авжеж, наша людина», ще й позіхнуть раз-другий. І тоді вже на повну врубають пробку.


– Ма-а-а! Ну ма-а-а! Мене зараз зну-удить!


Просто не туди – це ще не пекло. Ну повернули, ну покричали, ну переконали діда, що ми хоч і дурний молодняк, але простіше під нас прогнутись, – от і все. І рулюємо собі назад. 

А тут – смикайся у цьому «не туди», аж доки сам не занетудішаєш до самісіньких кісток…


– Тонь! Мене теж знудить... від тебе. Всі терплять – і ти терпи. Читай свого Людвіга.


Якщо просто пробка – це вже пекло, то пробка не туди... О-о. То вам пекло не просте, то пекло подвійне. Із хріном, імбиром та перцем чілі. І з мускусом, бо ми тхнемо усі, а відкрити вікно – то зась: дітлахи ж носа відморозять. 

Ну, тобто бабуся так подумає і заведеться. 


– Клав Семенівно, давайте все ж відкриємо, а? 

– Ну ти диви на нього! А про дітей подумав? Про дітей, не про себе, га? У Тонічки оно соплюхи були... 

– Е-те-те-те! – увімкнувся діда. – Так і меле, так і меле!

– Пельку стули! Час вже, молоді люди, знаєте, вчитися думати не тільки про себе... 

– Досить! – підскочила мама з Тонькою на руках. – Досить! Починається! 

#починається


Отак взяти просто й вийти. От просто взяти і вийти звідсіля. Смішно навіть: відкрила двері, вийшла – і все. Й без того висимо в цій пробці, наче ми глючне відео, і провисимо в ній ще фігзна скільки. І знов до когось не доїде швидка, і знов хтось не народиться, і знов, і знов...

Чи просто нас тут всіх накриє, як то казали в татових новинах. І буде велике мокре місце. Люди виходять, до речі, розминаються, весь час бачу на узбіччі когось. А нам чого не можна? 

І тут щось в мені коротнуло, і я сама не втупила, як воно сталося... але так, я вийшла. Вийшла!.. І наступна мить була вже не задушною машинною, татовоколінною, а білою й дикою від снігу, простору й повітря, яке, по-перше, просто в тебе є, по-друге, в ньому тонути можна, захлинатися, плавати в ньому як в океані...


– Куди!.. Хто дозволив?.. Ма, я теж хочу!.. А ну назад!.. Нехай і справді... У мене вона так себе не веде!.. Бня-бня-бня... – долітало звідти, з духоти. Долітало й тхнуло болотом, і я відпливла, аби мене не всмоктало назад.


Довкола були поле й небо. І пробка. Все безкінечне. Десь бакхало – ледь чути, не так, як у нас, – наче хтось з-під землі стука. Далеко й обережно. 

Промайнула остогидла фізія з бантами. Я й не думала бігти за нею (хоч коліна і смикнулися – дурний рефлекс сестри-сторожа). Нехай оці біжуть. Ті, кому воно треба. 

Згодом і інші остогидлі намалювалися десь на обрії зору (не дивитимусь на них, обійдуться). Одна («Тонь, а ну стій, кому сказала»), друга («а повітрячко нічо таке»), третя («чому це ти дозволяєш собі, моя люба»)… Коли підкульгала четверта й згрібла боляче, як завжди («свиня-атко… норови-истеньке»), я вихопилася й рушила вперед. 

Мала бігла вже геть далеко. Трохи ближче тяглася за нею мама. За поворотом, де пробку вигнуло зміюкою, був якийсь пішохідний движ: люди повиповзали, як ми, і щось робили таке, чого наче й не роблять на дорогах. 

Диверсанти? – згадалися бабусині страхи. Ходять по машинах, хапають людей?

І тато теж щось таке в своїх новинах...

Ноги стали самі. Потім самі ж пішли вперед. Згубила малу – тож давай, не очкуй. Он їх скільки: два: три, чотири... Може, за татом збігти? й за дідом? А той диверсант наче якийсь дивний: весь в білому, як наречена. Стоп, так це ж і є дівчина в білому, – не наречена, звісно, бо звідки ж тут наречені? Рояль у кущах, наречена в полі... Але коли дівчина, і коли в білому – то, може, вона нормальна, хоча саме її й могли смикнути з машини, щоб...

О. Наша мала – вже біжить назад. Боднулася в маму, щось крикнула – вітер проковтнув, – і далі жене, до мене:

– Еїа! – чую впереміш із вітром. – Ам еїа! Там весілля! – розібрала я, коли зовсім поруч вже був малиновий від бігу морденштерн та психовані очиська. – Реально! Весілля! Не віриш? – волав морденштерн, хоч я ще нічого не казала. – То ходімо, покажу! 

І хапає мене липкою лапою.

– Так, – кажу. – Нагасалася? Вітру холодного наковталася? У кого соплюхи були? Годі вже, – тримаю її наче скеля. Виходить так собі, але ж треба. – Стоїш отако, охолоджуєшся. Андерстенд?

Андерстенд їй, а як же ж. Вихопилася й погнала іще швидше. Гаразд, нехай вже мама... хоча вона з нею не впорається. На першому місці тут бабуся, на другому я, на третьому тато, і тільки на почесному передостанньому – мама. Ну, а діда – він і є діда. 

– Піду гляну, як там, – кричу двом силуетам, що йдуть за мною. Досить далеким, до речі, силуетам, навряд чи їм чути. 

Ну, то так вже й буде. Хто не чув – я не винувата. 

І рушила до того весілля, що справлялося собі у пробці серед поля. 


– Лямур мусьє монпасьє! Ля парі траляля тірірі! Впізнаєш мову, Мартишк? 

– Драсті, – кажу. Нареченій, котра зазирає в машини й щось питається, і нареченому. Він теж при параді – костюмчик, краватка з гербом.

Реально свадьба. От просто тут. 

Може, ми в дорозі трохи того? 

– Ти говориш по-французькому? – раптом тицяє в мене пальцем наречений. – Парлє ву франсе? 

– Нє, – мотиляю головою. – Не парлє.

– А ти парлє? – тицяє він у маму. (Мама у нас гарненько збереглася, тому про неї думають, наче вона щойно з випускного.)

– Га? Доброго дня, тут до вас мої доньки...

– Парлє, питаю? По-французькому вмієш? 

– Що по-французькому?!

– Е, – махнув рукою наречений і відвернувся.

– Ма! Так ти ж вчилася за французьку! – встріває мала. – І мене вчила: Тирдам Депарі – столиця французької богоматері...

– Тоню! – мама озирнулася туди-сюди. Я закотила вічі. – Тонь, давай до машини. Марто...

– Але ти ж вчилася, ма! 

– Вчила... у школі. Гадаєш, я пам’ятаю щось? Ходімо! 

– ...тоді, може, просто постійте? Для масовки? Ну блін же ж, – наречена відскочила від ближньої машини. – Ніхто не хоче, ну ніхто! Михасю, ніхто не хоче, аби їх знімали! Думають про нас, що ми цей, не знаю! І що робити?

Вона майже плакала. І вона була не сказати щоб гарна – з червоними очима, і взагалі вся червона, обвітрилась чи що. І сукня у неї з розанами, а воно, коли по-чесному, то трохи фу. Хоча діло ж взагалі не в тім... 

– А що у вас тут? Весілля в чистім полі? Тре кричать «горько»? – наздогнала нас бабуся, така вся Леді Сарказм. У п’яти метрах прибуксував тато (він не любить людей). 

– Так! – наречена підбігла до неї. – Доброго дня, і... так, треба кричать «горько», тільки можна на камеру? І французькою. Ви вмієте французькою?

– Я вмію! Я! – підстрибнула мала. – І мама! 

Бабусині очі були вже як у справжньої Королеви Сарказму. 

– Це в вас таке кіно? Я так і подума...

– Та ні, не кіно. Ну тобто так, кіно. Майже. Михасю, поясни їм! Так ви можете ж? А я піду у інших попитаюся, – наречена побігла до нашого тата, ковзнувши на снігу. – Добри-идень!..

– Карочє, треба просто в кадрі говорить по-французькому, – підійшов наречений Михась. – Ну, або я не знаю. Тіпа по-французькому. Вони все одно не понімають. 

– Хто «не понімають»? Кому треба, шановний?

– Ну, її батьки. Вона вам не казала чи шо? От! Теж мені, – Михась хитнув головою. – Ви її вибачайте, вона зараз через усю цю, карочє, ситуацію...

– Яку ситуацію?

– Ну, цей, – Михась безпорадно подивився на наречену, яка тримала за руки мого тата. – Карочє, у неї батьки. На сході. Вони й хворіють, і... там зараз самі знаєте. Карочє, не поїхали вони. От. А в нас вчора був літак на Брюссель. Понімаєте?

– Ні.

– А сьодні весілля. Вже там. А ми їм сказали, що улетіли. По Руби-Коню фігачать весь час, ви в курсі? І тута теж оця красота, – Михась кивнув на пробку. – Думали, що встигнемо, але не встигли. Не зрослося. А їм сказали, що якраз припинили обстріли, і ми улетіли. Вчора. А сьодні весілля…

– Тут таке діло: мої хворіють, – підійшла наречена. – І якщо вони взнають, що ми їх надурили, що ми тут... Вони й так у підвалі, ані вийти, анічого, вчора якраз поруч по дитсадку прильот був...

– А чому ви їх там лишили? – насупилася бабуся, і Михась з нареченою затовбичили їй про батьків, що ті хворі і можуть не доїхати. 

– І просто аби не переживали, розумієте? Тіпа ми вже в Бельгії і все тіп-топ. Але дуже треба французів. 

– Бельгійців, – виправив наречений. 

– Яка різниця?.. Треба бельгійців, бо можуть не повірити. Мої французькою все одно не цей, тож...

– Вуаля, медам, месьє, – до нас підійшов тато. – Кескесе? Женеманжпа сісьжур.

– Це якраз краще без такого, добре? – замахала руками наречена. – Таке вони знають... Михасю! От один француз в нас є. І... може, й ви теж? – зазирнула вона у бабучині очі. У королівсько-саркастичні. 

Хоча вони вже були, мабуть, просто очманілі, і все. 

– І я! І ми! І ми! – застрибало Тонконоге, схопивши мене за руку. Я висмикнула, але потім теж сказала «і ми». 

– І я, – підійшла мама. 

Всі стояли навколо бабусі і дивилися на неї.

– Ееем... а ви знімати хочете? – спитала бабуся. – На камеру?

– На телефон, – благаюче мовила наречена. – Просто щоб по вайберу...

– Салют, жевузем, мадам, – повернувся тато до бабусі, знявши уявного капелюха. – Же ес ля мурло де ля еколь…

– Ля еколь де ля уколь! – заверещало Тонконоге й стрибнуло на тата. – Жульєн буль-буль! Міау!

– Ну? – наречена глянула на Михася. 

– Не знаю, – кривився той. – Халтура. Сама вирішуй. 

Наречена видохнула й дістала телефона. 

– Готові? – спитала вона. – Чи іще репетицію?

– Ось-ось може все поїхать, – мовив Михась, кивнувши на пробку. – Тож треба швиденько.

Наречена видихнула знов і стала тицяти по екрану. Всі завмерли, наче фоткою стали.

Телефон зудів огидним вайберним бззз. Потім хрюкнув і гугняво спитав «аоівагвекваква?»

– Ма? – некрасиве обличчя нареченої кудись раптом поділося, а замість нього виросло гарне й щасливе. – Ма, тут поганий зв’язок, ма! Уявляєш? Це, певно, через наші події, ма! По всій Європі наслідки!

– Ква-ква? – спитався телефон. Зв’язок і правда був не дуже. 

– Не чую, ма! Уявляєш, ми тут у пробці, ма! Ми їдемо з Брюсселю, так, у нашу церкву, і тут пробка! Погано чути, ма! А це... це мсьє Жене! Це наш друг, ма! Він вітання тобі передає! 

– Бонжур, мадам, – тато галантно вклонився телефонові. Той відгукнувся – «ква-ква».

– Ти нас чуєш-бачиш, ма? Ми потоваришували тут з однією родиною! З однією родиною потоваришували, ма! («Ква-ква!») Це мадам Жене, вона теж вітання передає тобі (бабуся велично махнула рукою). Ми з Михасиком французькою не дуже, ти знаєш, тому більше на мигах... Ти чуєш, ма?

– Ква-ква! 

– Еее… 

(«Говоріть одне з одним! – зашипів Михась. – По-французькому! Робимо фона, фона робимо, фона…»)

– Мамуль де ля жабо, – звернувся тато до бабусі. – Емву ле шампань? 

– Ві, етплю де канкань! – відповіла мама, тому що бабуся відвернулася й полізла до ридикюля. – Шампань пармезань мерло-бухло ді п’янь!

– О, сьєст требьєн! Ві? 

– Вііііі… – мама намагалася не ржати. («Нормуль-нормуль, смійтеся, то якраз гуд» – шипів Михась.) – Нормуль жюльєн шампурель де шампіньйон…

– Ма, тобі чути, ма? Ми тут за весільний обід балакаємо! Га? Що?

– Ква!

– Поганий зв’язок, ма! У тебе все гаразд?

Тут мене щось штовхнуло до телефона. Я зиркнула туди й побачила обличчя якойсь мумії в окулярах, і позаду бомжатник: підстилки, торби, облізла стіна із трубами. Я вже в курсі була, що то укриття, а раніше не знаю, що подумала б.

Мумія сумно визирала на мене, і я посміхнулася їй на всі щоки:

– Салююююуу! (Спробувала зобразити кіношну Амелі.) 

– Це... це Марта, – відрекомендувала мене наречена. (Я роззявила рота. Потім дійшло: тато видав.) Теж з тієї сім’ї. А це сестра Марти. (Телефон розвернули не до Тонконогого, а до мами. Ги.) У вас все гаразд, питаю?

– Ква-ква-ква-ква… 

– Поїхали! – долетіло звідкись з-за повороту. – Поїхали! Народ, по місцях! 

– Все, – наречена швиденько тицьнула в «завершити». Тіпа наче обірвалося. – Велике вам превелике... – вона притулила руки до серця, як в кіно. І обличчя в неї було ще й досі «для мами». Навколо кричали: 

– Поїхали! Поїхали! Всі поїхали!

– Поїхали-и-и! – заверещало мале. – По місця-ах!

– Так, все. Давайте в темпі, – заметушився Михась. – Ми вам так... Ви нас так... – бурмотів він услід татові. – Карочє, не буду затримувати. Давай, давай, оно вже їдуть...

– Це він своїй дівчині, – пояснила мені Тонька на бігу. Наче й так не зрозуміло. 

– Тоню! Марто! Не біжіть! Дідусь вас підхопить! – волала бабуся позаду. А ми бігли, бігли, спеціально плюхаючи ногами у самий сніг, бо коли ж іще?..




[1] (повернутися) «Тутта Карлсон перша і єдина, Людвиг Чотирнадцятий та інші» – казка шведскього письменника Яна Екхольма (прим. А.Б.).




Повернутися / Назад
Содержание / Зміст
Далі / Дальше