ППЕРЕКЛАДИ # 98




Максиміліан ВОЛОШИН
/ 1877–1932 /

Ангел покарання



АНГЕЛ ПОКАРАННЯ

Народ Росії, я твій Ангел Покарання!
Я в чорні рани – вікові розори знов
Насіння кидаю. Відлинули страждання.
Мій голос – сполох. А хоругва – наче кров.
На буйних скопищах народного витійства,
Примари-квіти насаджу, всіх багряній.
Я в серце дівчини вкладу наснагу вбивства,
І в душу дитинчат – кривавих мрій.
І дух полюбить смерть, солодку крові алість.
Про щастя мрії я сльозами всі заллю.
Із серця жінки я святу дістану жалість,
П’янкою люттю очі жінці заліплю.
Бруківки камені, яких одного разу
Торкнулась кров! І це від мене не втече.
Закляттям спраги закляну каміння зразу ж,
І кров за кров тоді без міри потече.
Скажи повсталому: «Я злючу їдкість сталі
В твоїх руках надам картонному мечу!»
На стогнах міст, там де жіноцтво катували,
Я «знаки Риб» на стінах швидко насічу.
Я синім полум’ям пройду в душі народу,
Червоним полум’ям пройдусь і по містам.
Устами кожного я прокричу: «Свобода!»,
Та різний сенс при цьому кожному надам.
Я напишу: «Завжди за Справедливість!»
Побачить ворог, що «Пощади більш нема»...
Я вбивство вдіну у принадливу красивість,
І душу месника хай мара підніма.
Меч справедливості – караючий, помститись, –
Віддам у натовп... І тоді в руках сліпця
Він стрімко блисне, наче громовиця, –
Ним стратить матір син, а дочка вб’є отця.
Скажу я кожному: «Тобі ключі єдині.
Ти бачиш світло, а для інших вогник згас».
Він буде скиглити, розірве одежину,
І звати інших... Та оглухнуть всі в той час.
Не збереже сівак колючий колос сіву,
Меч, хто прийняв, то той і випустить свій дух.
Хто пригубив хоч раз хмільну отруту гніву,
Той стане катом, чи то жертвою катюг.

1906 р.


МИР

Росію знищено… вона вже пшик,
Її всі прогалділи, протринділи,
Пролузгали, пропили, харкотіли,
Замизкали на площах ми брудних,

Розпродали на вулицях. В новинах:
Кому землі, республік, і свобод,
Цивільних прав? Їх неньку сам народ
На гноїще закинув, як трупнину.

О, Господи, розверзни, розточи,
Направ на нас вогнь, виразки, бичі,
Педантів німців та орди приблуду,
Віддай назавжди в рабство, не допоки,
Щоб відмолить смиренно і глибоко
Іудин гріх нам до Страшного Суду!

1917 р.


НЕОПАЛИМА КУПИНА

Хто ти, Росіє? Міраж? Чи наслання?
Ти ж бо була? Чи дурня?
Омут… стремена… та втрата сприймання…
Прірва… та шал… маячня…

Все нерозумно в тобі, аж надміру:
Помах звитяг та розрух…
Думка холоне в пророчому вирі,
Стрімко жахається дух.

Той, хто зухвало торкнувся рукою,
Свій заслужив Вавілон:
Карл під Полтавою, битий Москвою
Падає Наполеон.

В пам’яті спини солдат чоловічі,
Німців дебелих. Хоч плач!
Рік... і російське в Німеччині віче:
Дах розриває кумач.

Хто там? Французи? Не сунься, товариш,
В руську страшну водоверть!
Ти не торкайся до орковських згарищ!
Дотик – не рана, а смерть.

В ріках вирують нечувані води,
Виє й реве заметіль:
Бродить у жорнах, хитає народи
Орківський хміль.

Совість токсична сидить в них, наснага:
В Стєнці – святий Серафим,
Віддані тим же похміллям і спрагам,
Волею завше нудим.

Гинемо ми, але не помираєм,
Дух роздираєм до дна.
Дивні дива, бо горить не згоряє,
Неопалима Купина!

1919 р.


БУДИНОК ПОЕТА
(Уривок)

Відчинено. Переступи поріг.
Розкрив я дiм назустріч всіх доріг.
В холодних кельях, мазаних вапном,
Зітхає вітр, i рокiт гуркотить
Хвиль, що пласуются на береги верхом.
I трiск цикад полинно дух щемить.

А за вікном розплавленеє море
Горить парчею, як блакить просторо.
Навколо пагорби плюндрує
Й коле сонце. Срібний блиск полину
Пустельно й шиферно окалиною плине.
Стирчить вихром кудлато, як сивини.

Земля молитвенна могил i медитацій –
Біля будинку віддала мені
Скупий посів айлантiв i акацій
У тамарисків стражi. В глибині

За їх листом, роздертим вщент вітрами,
Скелястих гір зубчастий виднокрай
Замкнув затоку, як Алкея віршi,
Асиметрично-твердими рядками.

Тут стик хребтів Кавказу і Балкан,
І узбережжям цих країн мізерних
Великий пафос лірики з печерних
Тих початкових днів, коли вулкан
Жбурляв вогонь iз надр глибинних ран.

І димним факелом у небі тряс усе,
Ось там – де профіль прибережних скель,
Відобразили хоч якусь подобу
(Мій лоб, мій ніс, щоку і навіть лоба), –

Немов готичний завалившийся собор,
Оскалом непокірним зуби скалить,
Неначе з казки, як базальтом спалить
Широко вип’ячений полум’я узор.

Iз сизої імли, над морем дальнiм
Встає стіна... Як в Карадазі складно
Не вицвітати пензлем на папері,
Чи висловитись хоч би у мізері.

Багато бачив. Дівам макромиру
Вiддячив словом та картинами я щиро...

1926 р.


Переклад Володимира Туленка



Повернутися / Назад
Содержание / Зміст
Далі / Дальше