…ранком підскочив бадьорим й не те щоб паскудному настрої, і зробив ще до того, коли неподалік проноситься якийсь нестримний до жаху потяг, скоріше пасажирський, ба навіть міжнародний; їх стало останнім часом таки помітно менше, напруженість в стосунках з сусідніми країнами, війна, провисла далі вже нікуди економіка – ні кінця цьому, ні краю… можливо й будуть живі заздрити померлим – тут складно щось зрозуміти, тільки от поки що всім хочеться жити… єдине, що прямо лізе от в очі зі Святого Письма, так це те, що останні посіли місця перших, але й тут в мене є деякі сумніви, ага, дивлячись кого вважати першими… в моєму номері є всі зручності, вистачає засобів особистої гігієни, з цим вони поступають розважливо, а то еліта розведе такий тілесний сморід, що від нього перед ложкою несила буде відкрити рот, і з їжі в холодильнику, як я вже вам говорив, необхідний мінімум… до речі, і як це таке трапилось зі мною, не менш ніж випадково згадав, що маю щось на кшталт відповідальних обов‘язків з барахлом, от тільки не впевнений, що бачив бібліотеку з творами для театрального вжитку, могло й з навіювання таке найти, але ж це б і не було протиріччям відносно логічного перебігу в житті закладу, потрібно ж якось бавити публіку з відбитими півкулями, а то, вони такі, почнуть писати та скаржитись куди й кому завгодно…

правда до нас немає ні в кого, що також вся правда, ну от зовсім ніякої справи, бо всі живуть в даному провидінням над завданні, але, погодьтесь, й хорошого от також мало… та що там – ну зовсім нічого… після того як привів себе в невідворотно привабливий стан, артист же, – чи вам тут всім повилазило? – пішов подихати свіжим повітрям, скоріше створеного лише для того, щоб чимось бавити відморожених замість подій… а вони привели його в першокласний стан: вичистили всі до одного чагарники таволги, підрізали дерева, рясно насадили молодняк, наставили зручні лавочки й скрізь виложили по стежках приємну на колір плитку; та й паркан, що оточував наші володіння для тих, хто вже не має наміру справлятися самотужки зі своєю довбаною кармою наприкінці всього, виглядав біль цивілізованим, а вірніше, не нагадував такий, яким обносять закриті установи для інших, які за своєю ціллю бачення всього навкруг, багато з чим не можуть, або не бажають, примиритися… про нас мова не йде – нагодували, нагадали про таблетки, поміряли артеріальний тиск, подивились щоб якось було тепло, от і все… ну, може, ще щось, але без нього можна ж і обійтись… чванливу публіку, не без зусиль, від кого скривати, вдавалось таки не інакше як за участі провидіння навчити багато чому, та воно й зрозуміло, – скільки часу! – крім не кидати сміття собі під ноги будь де, ніяким чином от було неможливо, хто тільки й стільки за часом не намагався, до цих пір ще позитивні результати ніде не були зафіксовані, та й що там в тому такого, якби вони мали місце, приховувати, або, наприклад, випадково десь про прогрес ніби чомусь не згадати, що також би вистачило… за нами тут у дворі, й туди далі парком аж до лісу, але в межах все ж таки огорожі, прибирав, при тому не добираючи слів у вигляді епітетів один соціалізований щойно ось зовсім недавно представник якоїсь хитрої благодійної організації з іноземним капіталом за просто так, якщо не вважати платнею та не брати до уваги нами наступне: той припудрений бур‘яном, і не одним лише ним, телепень не далі як цієї ночі під її екватор мав допотопну пані, яка прославилась тим, що до божевілля вдавала з себе на сцені примару вічної тілесної цноти, а тепер ось так невибагливо, та й з чого б це, при тому без очікуваної ентузіастом панорами сексуальних фантазій, точніше він мав у звичайний спосіб, до того ж без ревнощів, до кого там, сильно потаскану громадянку, яка ще, хай воно й інколи, це також правда, нагадувала товариству про те, що мала славу, безліч нагород, була в неї страшенна кількість фанатів і всього такого іншого, але…

все-все, будемо робити вигляд і далі, що ніхто нічого не чув і не бачив, та й на який чорт вони мені впали, та й здались якби… я, це справді чесно, також не те щоб не перебірливий, ще та худоба, правда мало залишилося тих, кому було б дуже приємно про щось таке підтвердити, але ж не до такої вже граничної міри… відверто кажучи, мені, та і то правда, поки ще нічого такого нікому і в голову не приходило пропонувати – а раптом… ні, ну ні, обіцяю себе вести належним чином… не напився ж поки що, так якого ще чорта їм ще потрібно, а то, знаєте, якби потім не пожалкувати… та нікого я не лякаю, я не в тому, твою матір, тут становищі, щоб ось влаштовувати драйв, а то ще не приведи й заступи викинуть за паркан і собаками вилякають… ну й, хіба забули, маю певну відповідальність стосовно реквізиту поки ще лише примарної театральної бібліотеки, тобто зібрання за тематикою, так би мовити, – вже завтра все передивлюсь, а то сьогодні нас всіх мають намір перезнайомити за вечерею, де планували зібрати наявних представників вже не пануючого над смаками класу за одним столом з винною картою, кавою та десертом, переважно у вигляді фруктів… так робили всякий раз, коли вже були звезені, а потім живо й розміщені не без гнилих претензій, всі уславлені в їх баченні особи, а в нашому випадку, здається, вже нікого не чекали, що й приємно і не дуже, бо ж інколи так хочеться побачити когось із раніше невідомих тобі ще… врешті-решт, після перших непорозумінь, уже після них та всього з цим пов‘язаного, бо ж воно ніби як ми маємо справу з незвичайними людьми, тим більше далеко вже не молодими, обтяженими спогадами, але коли, в кінці кінців, все ніби налагодилось й навіть думати про протиріччя потроху всі почали забувати, можна було попробувати збагнути й тобі, до якої міри все склалося, чи навпаки, й у тебе, так як все ж існування натикається на спогади, хай і не на далекі, наприклад все це одного разу не дуже добре закінчилось торік, коли всі пережили такий стрес, навіть шок, й коли вже більше нічого не залишалось, крім сліз, та й то таких собі з огляду на вік… згодом, звичайно, з тих, кому поталанило виплутатись та десь переждати, вже ніхто й ні про що не згадував, як там та з ким, коли? я й сих пір не знаю, в кого запитати про кого б то не було з попереднього, так би мовити, набору, так як майже нікого не міг зразу так пригадати, та й кого, хто мені й тоді був близькою віддушеною, тобто ніяк не можу відродити в пам‘яті те й з тими, щоб мало місце ніби продовження в часі, як одному із варіантів вже аж ніяк не можливого… безумовно так воно і є, але мені ще й дотепер не просто, – та що там! – дуже тяжко говорити про це, думати, надіятись…

зараз я не маю що добавити до своїх слів, до того ж в закладах, подібних до нашого, у вас відбирають всі на світі можливості для більш-менш пристойного перебування в соціумі за стінами, вірніше вся решта як остаток чогось твого раптом стикається з на рідкість неприємною стороною точно непрохідних для самоусвідомлення обмежень… чи мав я хоч би з ким із них до зустрічі в цій не без комфорту, до речі, божевільні які-небудь контакти? відповім вам наступним чином: маючи ідіотичні побажання якнайдалі триматись від обтяжливої, як і для багато кого із нас, подивіться на них, самотності й чимось себе насправді зайняти, мене б влаштовувало більше за усе коли б мені тут менше хоч би хто попадався на очі… тому й запрошую їх до можливості при нагоді навіть зі мною якось розминатись, бо ж чим вони будуть в моїй самотності… а поки що, якщо я де й можу почуватись більш-менш терпимо, так це в своєму номері, й насправді затишному та привабливому, може ще мені би було нічого так там в складській комірчині з лахміттям, але в ній я ще поки ні разу не з‘являвся, то ж і не можу нічого стверджувати напевно… відверто кажучи, щоб я легко якось сходився з людьми – так цього за собою чесно не пригадую, а що стосується цих…

ну і не знаю вже, при першому, й за ним більш прискіпливими наступними оглядами, щось ніхто не впав в око, та й з чого б це… старі люблять потеревенити, досить таки скоро знайомляться, уже в першому спілкуванні розповідають про себе й всіх винних в їх долі все на світі, хизуються своїм розкішним минулим, якого насправді навіть у снах не було таким, яке називають заліковим, але… мене це ніяк не торкає, воно мені просто ні до чого, правда самоізолюватись тут також не вийде, бо ми ж не можемо не перетинатись де б то воно в режимах не співпадало… – ні ж? ось, до речі, для мене виявилось досить таки неприємним сюрпризом узнати, що пов‘язане з минулорічною пожежею слідство, ще далеко не закінчилось, особливо звертали увагу на те, чому це мене не було в розташуванні установи, воно ж дивно, то сидів сиднем днями біля вікна, а то раптом поперся до ятки й нализався з якимись там безпритульними виродками… щось тут не все зрозуміло… якось воно не дуже в‘яжеться з логікою, хіба не так? не так, я вже давав покази й вони не викликали питань… не дякуйте, нема за що, мало що може та хоч би хто забути – нічого дивного… все б воно і нічого, але мій спокій намагалася дуже вперто порушити якась намазана фарбами й обсипана пудрою потвора, про те в що вона вдяглася й говорити нічого!? їй, як вона мені сповістила, між іншими залишалось таке стійке враження, ніби як представниця нашої дефективної з розприсканими гормонами спільноти, неважно чула, тобто була глухою, бо ж в мене вирвалось неоднозначне визначення її з усім разом взятим в цьому від чого тільки не токсичного світу, а вона не звернула хоч би найменшої уваги на сказане мною… та пішла ти, якого приперлась, та якось і сам розберусь як накинути на шию петлю та де себе почепити без сторонніх зауважень та порад?! які на фіг карти? я й без гри в дурня з тобою від тебе ось прямо тепер збожеволію! йшла б ти звідси, суко, хіба кому мною було обіцяно розважати з підсохлими півкулями жирних хвойд? ні ж? ладно… добре… на роздягання і в сауні… підходить? їй підходило, але можна було й у мене розкидати, або скидати до купи на підлозі одежу… схоже – я невдало пожартував… ну нарешті, звідкись приплівся трохи на підпитку санітар, схопив блудницю за вухо й притиснув його так сильно, що стерво аж заволало, й без очікуваних, як він гадав, пояснень, кудись потяг… маю надію, що вона не мешкає поруч, бо ж воно, бачите, перед вами поважна людина і все таке інше… а щоб його, ніби аж в горлянці посохло! звичайно це ще ні про що не говорить, та й де його взяти, щоб тихо накотити для заспокоєння нервів, ну просто в них не реально поки ще… ну залишався варіант з відвідинами тієї з шостого номера пані двірником пізніше вночі, але він вже буде готовим, та й як я йому стану пропонувати підвечеряти вмісті, коли в нього трохи з моїми не співпадають плани, а дати гроші на ніч глядячи такому типу міг тільки дурень… та й то правда, він не довго її того разу куйовдив, ну це ж ще ні про що не говорить, воно вставлене на повну ріпу, які ще вам в чорта потрібні пояснення? та й здати може, ще й як, тоді вже прощавай миле серцю становище обраного, добре що ще не запроторять в карцер, бо тієї каденції такий вид виправного драйву практикувався аж бігом: запруть, чомусь не згадають, що ти там наче якийсь дефективний вентилюєшся, і тобі нічого іншого не залишиться, як прямо там собі під ноги й почнеш дзюрити, якщо не ще щось біль радикальне, а так як вони знали, що я несамовито боюсь мишок, то ще впустять, суки, потайки звіря… та ні, ви не так мене зрозуміли, на сьогодні вже це не так актуально і я на них насправді не ображаюсь – все, проїхали, тільки от не бажав би моєму найзавзятішому ворогові мишці такого з собою поводження… смердючі щурі, ще й ладанку з шиї зірвали, де вони її прилаштували – можна лише гадати? тут не довго засиджуються, виганяють за що завгодно, – це так вони хіба можуть вести себе неналежним чином…

спіймав себе на тому, що прислухаюсь, не швендяє хто по коридору, або не зупиняється підслухати під дверима, а то вони це люблять, тільки що на їх розсуд не так, або щось викликає суперечливе бачення того, що за твоєї участі здійснюється, зразу доповідають… ну а потім вся ця гидота з образами та погрозами вивезти в ліс вже коли вдарять морози, мовляв, недогледіли, людина похилого віку, десь знайшла випити, от і маємо… ми швидко кинулись та найшли також зразу, ще був теплий, вірите, але що не робили, ніщо не пособило, звичайно жаль, ще й як, така чудова людина і чому це такими людьми ось так завжди трапляється? ми відійти вже з півроку всі не можемо… поховати, воно таки наш обов‘язок, ну й все з цим пов‘язане також є нашим обов‘язком, а хіба по-іншому якось буває, ні ж? обіцяли зняти всім до одного якби надбавки, але вини нашої в цьому жахливому випадку, вірите, зовсім мало? його речі, а вони в наших підопічних є в кожного, ми здали на благодійний аукціон, вони добре збереглись і мали товарний вигляд… з решти грошей поставили типовий пам‘ятник, при нагоді вам його залюбки продемонструємо, він є в моєму пристрої, і ви тоді самі на ньому прочитаєте, хто він був та скільки прожив, а тепер вибачте, не до вас, це тільки здається, що ми нічим в закладі не займаємось, а насправді – в гору ніколи глянути… та й чого його і задля чого заглядати хоч би трохи, тим більше наперед? мій світ вибудований зразу й на засадах все охопити упродовж десь поточної доби і він ярко окрилений дивовижними фантазіями якомога найскоріше отримати неправомірні вигоди, не виключаючи навіть крихкі миті наземного існування в межах біблійних перерахунків, а то я замітив як ви страшенно здивувались, коли почули мої справжні цифри поки ще необмеженого окремого життя… щось я вже впав у сумніви, можливо б, і не слід мені було так себе вести із заведеною картяркою, звичайно, хто сперечається, – у випадку чого виявилась би потрібною оспівана диваками та поведених на збоченнях мужність, – але мали, це тільки припущення, раптом десь взятись і приємні речі… ну, ви здогадуєтесь про що тут йдеться, вони, гадюки, дуже в таких речах натаскані, та й хто б подумав про таке? тобто в неї можливо десь завалялося декілька краплин для підняття й життєвого тонусу також… мабуть, проґавив, але ще не все втрачено, це ж не я ту навіжену тяг за вухо в її номер, так чому б і не приколотись за сніданком з натяками на те, що вже більше нікуди, до того жалкую про досадне непорозуміння… та хвате вже тобі, а то ще, чого доброго, терміново переведуть в божевільню, що не бажано би – та що там, то вже насправді кінець?!

краще зразу собі щось непоправне, чи як там воно ще, заподіяти: колись провідував там на підгірку в паркові, що заледве не ліс за площею, одного барана з біполярними розладами, правда тоді справді воно якось називалось по-іншому, які подарували йому голосами нав‘язливу ідею бухати кожну мить свого земного потерпання від свого тіла та природних явищ – він це й робив, поринаючи час від часу в алкогольні психози та інші форми знетямлення… вже перед зачиненими на спеціальні замки дверима його відділення справа від входу, де я мав би подзвонити в спеціально для цього дійства устаткований дзвінок, я побачив двох божевільних голих дівок, що гатили в решітки і які ну просто не своїм голосом волали про те, що тільки мені, й більше нікому, ось тут зараз хочуть дати туди, куди мені захочеться… єдине, на чому б я наполягав як достовірності в ті наповнені жахіттям секунди, так це те, що вони мали зайву вагу, погані зуби й нездорову шкіру… отже я не хочу попасти назавжди аж туди до закритого закладу, до того ж, це прогнозовано, та хто тільки не розповідав, їжу там дають до того гидку, що навіть ті, що не можуть впоратись з патологічною жадобою до неї, не завжди доїдають все з неї в алюмінієві мисці… ще пам‘ятаю там старі забудови, чи й не двохсотлітні та старовинну церкву, але я бачив їх похапцем, бо тільки-но передав щось там з одежі, дешеві цигарки, та фрукти чимдуж чкурнув звідси наспіх протоптаною кимось стежкою аж до яру, до речі майже заблукав… а жити одинаком, що як спроба було не один раз, також важко, і не тому, ніби з тобою має бути поруч ще хтось так просто… – ні, треба щось собі готувати, прати, сплачувати шалені рахунки за спожите й не те щоб відверто точно так… в тому, що віроломна громадянка дому для старих вела тверезий спосіб життя, ніхто мене не переконає, а раз так, то чого б його відмовитись від дбайливої опіки лікарняного режиму в ньому, закладі, та не випити за будь що з тим поведеним на своїй значущості психом? а він так нічого… спокійніше, ми ще побачимо… о, боязко навіть в загальних рисах починати перелік… ближче до кінця дня завтра наші мають намір влаштувати щось схоже на концерт, не полінувались навіть скласти програму на цілих майже три години, є і я там за лаштунками в якості прими під кінець, – та який там вже в біса голос, але й вони, що зрозуміло, всі вже не ті… не думаю, щоб він не з‘явився: здалеку привітаюсь, покажу де йому сісти, бо ж прийшла раніше і його зайняла, а то не так вже й щоб багато місць, та воно так, всім вистачить, але ж мають бути й кращі, натякну на нерішучість, а то, бачу, мені не здається, з ним ще можна… до чого ж відбитий псих, впустив би зразу тихенько й ніхто б не побачив, а то той дурень ледь вухо не відірвав, що не завадило йому помацати поверхню моїх сідниць… ніхто тут й не сперечається, їм приємніші молоді жінки за так, юнки повії за хоч би що, але краще з приплатою до тарифу, нерідко маразматиків тягне до своєї статі з орієнтацією на хлопчиків… ну це вже зовсім десь за моїм уявленням добро та зло… так йому й ляпну з ходу: може б, ми там пізніше сьогодні чогось потроху випили, до речі, в мене є пляшка хорошої горілки, колумбійська кава, якась закуска, то ж може… та що ви! з чого б це! ніхто й не збирається з ним няньчитись, просто інколи одній сумно – більше такого нічого…

мене дивує більш за усе ось що, чому я його ніде раніше не зустрічала, ба навіть не чула про його, а мала б, так як місто в нас хоч і величезне, а театри на пальцях однієї руки перерахуєш, я маю на увазі старі й розкручені ще в ті часи з акторами звідусіль у світі, площадки, та байдуже, тут вам такого зуміють намолоти, що ваш власний дах вам скаже першим до побачення… тільки-но починались холоди, починались заметілі й мороз та нещадна сирість не давали нам життя, а насправді так воно й спостерігалось в минулі зими, нас розбирали по домівках, звичайно, в кого було кому й куди, тим же, хто не мав жодної живої душі з рідні, або тих, хто був небайдужим до ось такого перебігу подій, залишались на місці, їм вистачало площі для декількох ліжок навіть не в самій великій кімнаті, й тоді вже ніхто й не думав звертати уваги ні на вік, ні на заслуги, ні на огидну з усіх сторін життєдіяльності фізіологію – товклись та сварились всі вмісті, без кінця скаржились особам з персоналу, якому платили за те, що вони за нами доглядали, давали потрібні ліки, розбороняли, якщо раптом виникала бійка, не дозволяли спати по двоє й примарні репетиції якихось п‘єс, бо це вже було за межею не тільки здорового глузду, а й взагалі чогось реального… тобто узимку справи були не те щоб трохи кепські, а такі, що ні одна жива душа з більш реалістичним баченням всього навкруг просто-напросто не витримає, але в нас виходило: кажу в нас тому, що я залишався й все сам бачив на власні очі…