Я навіть не помітив, що день був напрочуд сонячним, а просто мружив очі. Хоча себе я теж не усвідомлював – автоматично, без будь-яких думок, просто йшов повз будинки справа, повз дорогу зліва, а ногами ступав у середину вуличної плитки, аби не на стики. Не пригадаю навіть, що спричинило появу відстороненості, яку я відчував до всього. Нічні атаки дронів, що не давали спокійно спати? Чи відімкнення світла, коли я серед ночі на електроплитці встигав приготувати «сніданок», а як вечоріло – у темряві напружено тримав стелю кімнати своїм поглядом, аби вона встояла під черговими ракетними ударами?..

Ніби замарений Ґолем, глиняний Колос чи просто загублена на вулиці лялька я стиха рухався серед облудної тиші. З-за повороту вискочив трамвай червоного кольору, як знак небезпеки, перемкнув рейки з таким гучним клацанням, що я рефлекторно втягнув карк у плечі, а очима пробігся пообіч у пошуках будь-якої западини. Та саме поруч зі мною була зупинка цього трамваю; не роздумуючи увійшов, сів і притулився головою до вікна. З одного боку, я навіть не міг пригадати, о котрій годині вийшов із дому та з якою ціллю, а з другого – відслідковував, як ми повернули на Нижній Вал і перетнули Костянтинівську. За Житнім ринком я очікував звичного підйому Глибочицькою, але трамвай поїхав пагорбами вниз, якимось невідомим мені узвозом. Я насторожився, підвів голову й уважно став оглядати довкілля за вікном.

Навколо вже не було будинків, лише невеличкі дерева в листі, серед ще яскравої, але вже трохи пожухлої травиці. На найближчій зупинці я швидко зійшов.

* * *

– Ну, нарешті! Скільки можна тебе чекати?! – Марічка поводила бровами так рухливо, неначе це крихітна пташечка змахувала чорними крильцями біля її очей.

Я обійняв і поцілував її, радісно вдивляючись у сяючі очі. Трамвай продзенькав та й поїхав собі; проте, як і раніше, внутрішня моя відчуженість дещо лякала. Якби в мене запитали, коли ми з Марічкою познайомилися, чи як довго з нею зустрічаємось, я б не зумів відповісти.

– Ну, ти вже всі свої справи повирішував?

– Та напевно… – і не знаючи, що ще сказати, спитав: – А як ти? Чим займалася?

Марічка охопила мій лікоть своїми загорілими руками, незадоволено мовила:

– О! А ти традиційно – в куртці… Як отой циган, що й улітку кожуха не скине…

Вона повела мене вузькою стежинкою з пагорба в долину. Коли в мої очі плеснула безкінечна блакить моря з білесеньким піском, ніби краєчком глибокої тарілки, я ладен був перетворитися на камінь. Щоб споконвічно споглядати це диво. Одначе Марічка, підстрибуючи, тягла мене вперед (і це було краще, аніж бути каменем!), позирком ловила мій погляд і торохкотіла:

– На пляжі! Купалася! Пірнала! Якась риба мене за ногу вкусила, але легенько… – вона підібрала низ шортів і показала червону пляму на нозі. – А ще Антоніонас на водному скутері мене катав! Ти не ревнуєш?..

Я лише цмокнув ці щасливі очі. Антоніонас був сином Леонідаса й Текли – хазяїв міні-готелю, тож розважати гостей входило до кола його обов’язків.

Понад пляжем яскравів знайомий невеличкий будиночок, увесь розмальований трафаретними графіті, наче тут вже колись побував Бенксі.

Марічка потерла мою потилицю рукою, притиснулася міцно:

– Я все ще на дієті, ти ж поїж, що вранці приготував… А я поки перевдягнуся – вечоріє…

Тин був із майже зрілого винограду. Я сів на лавку за великим дерев’яним столом під дерев’яним же наметом, скинув куртку, ухопив декілька ягід із грона позаду себе. Прийшла згадка: дійсно, зранку я відсторонив Теклу від розпеченої печі, радісно повідомивши, що хочу приготувати власну страву. І створив своє диво: тонку білу квасолю в білому ж соусі з пахучими травами, які зумисно взяв із собою сюди. Схоже, я почав потроху опановувати реальність.

* * *

Антоніонас, вже цілком дорослий хлопець, підійшов до мене з оголеним м’язистим торсом – чи то в плавках, чи в шортах, біс його розбере!

– Що попоїсти бажаєте? – він чемно склав губи в байдужу посмішку, ніби той Ґолем, що якось примарився мені уві сні.

– Виключно білу квасолю, що спозарання власноруч приготував! Можна трохи розігріти, але не до кипіння – білий соус цього терпіти не може.

Нащадок еллінів кивнув і почимчикував до літньої кухні, де готувались усі страви. Повернувся він із величезним чавунним чаном.

– Щодо білої квасолі не знаю, але ось є залишки чудового рагу з квасолею!

Із зусиллям Геракла він обернув до мене свою металеву посудину. На її дні я розгледів тушковану капусту, картоплю, дещо пересмажену моркву, окремі фігури великої, майже круглої, рудої квасолі. Хотів було поплескати в долоні, та стримався.

– Юначе… Навіть не знаю, з чим це порівняти. От, скажімо, ви підсмажили тонкі скибки сала – до хрусту, але щоб залишились пухкенькими… туди ж розбили яйце, присолили… щойно білок спікся – перевернули яйце, а сковорідку зняли з вогню та ще декілька хвилин потримали під кришкою… це щоб жовток залишився рідким, але був гарячим… Уявили?

Рухи парубійка нібито підтверджували розуміння, тож я продовжив:

– От ви очікуєте саме на цю смакоту, а вам приносять варене круте яйце, шмат сала з холодильника й кажуть: та це те ж саме – яйце й сало, як ви і хотіли!

Антоніонас, схоже, не втямив іронії, оскільки розгублено запитав:

– Так вам що, яєчню приготувати?..

Я лише «стрихнінно» всміхнувся:

– Не треба… Мені просто цікаво: хто з’їв мою білу квасолю? Майже детективна історія: з чотирьох кімнат готелю лише три зайняті, одна – мною з Марічкою… Ще в двох – японські туристи: Масао разом із Ніоко та Райден зі своєю Чізу. Ну, і ваша родина… Отже?

Закинувши голову до виноградної стіни, я заплющив очі. Знову повернулося відчуття відстороненості.

Антоніонас потелепав мене по плечу:

– Пане Назарію, так чого ви бажаєте? Можу вас на водному скутері покатати.

Я почав потроху придрімувати, тож відштовхнув його руку, але він все тряс і тряс мене…

* * *

– Шановний! Вже кінцева, Центральний вокзал! Ви ж кудись їхати збиралися? Дивіться, щоб на потяг не запізнилися!

– Так-так, дякую… – хутко піднявся й вийшов.

Міцно зціпивши пальці рук, я вдячно помахав цим подвійним кулаком водієві трамвая. Дещо розгублено озирався навкруги. Ескалатор у переході зі Старовокзальної не працював, тож я довго підіймався ним, а потім ще довше, як риба в каламутній воді, плив скляним ледве освітленим коридором. Дійсно, вже вечоріло, хоча вокзал і не сяяв вогнями, як це бувало колись.

«Невже я примудрився заснути в трамваї?.. Раніше такого ніколи не траплялося… А Марічка має рацію – не так вже зараз і холодно, морозу нема… Це ж треба – у транспорті закуняв… І хто ж з’їв мою квасолю?..» – я ніяк не міг примоститися серед власних думок, що стрибали, ніби маленькі камінці в хвилях прибою.

Додому я поїхав на метро. Щоб раптом знову не заснути (я почав цього побоюватися), вигнав усі мислі геть і зосередив увагу не на собі, а на пасажирах. Публіка була звичайною: хтось відчужено видивлявся в чорній порожнечі вікон виключно йому зрозуміле, а більшість шукала те саме в своїх смартфонах.

…Світла в моєму будинку не було.

– Щойно вимкнули! – доповіла мені консьєржка.

Що ж, це цілком відповідало анонсованому графіку відімкнення. Крім того, я вже давно пристосувався до такого режиму: у термосі завжди гарячий чай, у холодильнику заздалегідь зварені круто яйця, різні консерви в маленьких баночках. Вирішив повечеряти, але не тому, що їсти хотілося, а виключно через розуміння неминучих потреб власного організму. При світлі потужного ліхтарика очистив яйце від шкарлупи, ба навіть не став його розігрівати у ванній кімнаті на завжди гарячій сушці для рушників – тільки час гаяти… Шматочки сала присмачив гірчицею. Запивав усе це чаєм із термоса. Втім їв якось машинально, буцімто уві сні. Все обмірковував сьогоднішню пригоду.

Коли ж я спромігся заснути? Адже я чітко відслідковував увесь рух трамвая… Схоже, що за Житнім ринком, коли на Глибочицьку ми так і не виїхали…

Зненацька мене озорила дещо чудернацька ідея. А якщо я заснув там неспроста – а, так би мовити, «просторово» потрапив у сон? Чому ні? Припустімо, саме там, у тій місцині, знаходиться «територія мого сновиддя», і коли я перетинаю певну межу, то автоматично потрапляю в сон… Ця теорія здалася мені вельми привабливою. Завтра треба буде спробувати поїхати тим самим трамвайним маршрутом і подивитися, що станеться. Якщо я знову «в’їду» в своє сновидіння, то вже там і продовжу цей експеримент: вивчу тамтешню територію з її межами.

Вже в ліжку, засинаючи, я вирішив нічого не розповідати про це Марічці, а просто сказати, що хочу дослідити навколишню місцевість.

Довго спати не довелося: о другій ночі я підскочив від повітряної тривоги, потім знову – вже о п’ятій ранку… Тому пролежав, аж поки сонце не почало гратися з довгими стрічками скочу, що навхрест були приклеєні до віконного скла.

…Вже пізнім ранком я все ж вирішив не їхати трамваєм, а піти пішки. По-перше, йти було недовго від мого дому, а по-друге, я гарантовано не заснув би «випадково», як ото сидячи і погойдуючись у такт колесам. За Житнім ринком подвоїв увагу й пильно стежив за трамвайною колією, поруч з якою рухався. І вийшов до учорашньої зупинки…

* * *

Швидко спустився з пагорба до готелю. На подвір’ї нікого не було – усі мабуть біля моря. У своїй кімнаті я вдягнув плавки і побіг на пляж. Однак він теж був порожнім, навіть Антоніонас кудись подівся, хоча зазвичай він волів більше часу проводити тут, аніж допомагати батькам. Лише на рівнісінькій поверхні моря підіймались і знову занурювались у воду загорілі руки Марічки та її світла голівка. Швидким кролем вона пливла до берега й певно нічого не помічала навкруги.

Я поплив їй назустріч, але повільно – тихим брасом. Коли Марічка вже зовсім наблизилася до мене, беззвучно пірнув та ухопив її за ногу. Вона перелякано верескнула, я ж, виринувши збоку, прокричав:

– Зараз страшна риба тебе покусає!.. – і рвучко поплив до берега, хоча й знав, що вона плаває значно краще за мене, тож неодмінно дожене: розправа буде швидкою та неминучою.

– Який же ти дурень! От стовбур-бовдур!..

Вкрай рідко вона нагороджувала мене цим прізвиськом, а мало воно свою історію. Якось із друзями ми грали у «лід». Це коли всі ставали колом і починали стрибати та метушитися, поки ведучий не вигукував: «Лід!» Тоді всі мали завмерти, а ведучий характеризував ці застиглі фігури, доки хтось не вибухав реготом – «танув», тобто програвав. Сталося так, що в момент «льоду» я підстрибнув із задертою головою та руками по швах – так і закляк. Марічка, яка тоді була ведучою, подивившись на мою постать, означила: «Стовбур-бовдур…» Після цих її слів «розтанули» усі гравці…

Наразі вона декілька разів мене притопила, а заспокоїлася лише коли ми вибігли на берег і впали на тепле покривало, розігріте піском та сонцем. Марічка гладила мою долоню:

– А я зранку тебе будити не стала, ти погано сьогодні спав – двічі серед ночі вскакував, розмахував руками…

– Та мабуть щось наснилося… – Я поспішно змінив тему: – Куди це всі поділися? Навіть Антоніонаса не видно…

Марічка неквапливо розповіла, що Леонідас із сином десь рибалять, а наші сусіди-японці сьогодні вже від’їжджають, тож зранку подалися до селища по якісь сувеніри. А перед тим Масао мене розшукував, хотів щось повідомити, мабуть ще знайде пізніше – про це вона говорила з таким виглядом, ніби знала набагато більше, але притаювала. Потім несподівано запитала:

– Ти що, відмовився від свого дослідження?..

– Тобто?

Я навіть підвівся й сів. Марічка теж піднялася:

– Учора ти ж казав, що вранці хочеш обстежити місцевість, – вона уважно й серйозно дивилася мені в очі, – повирішувати якісь свої «внутрішні справи».

Відчуття сторонності до всього знову почало накочуватися на мене. Відвів очі – не знав, що й сказати.

– Та ні… Просто прогулятися хотів… Ми ж навіть у селище ані разу не ходили!

Скоса я бачив, що Марічка не зводить із мене пильного погляду.

– Навіть дивно – я теж хотіла «дослідити місцевість», але той пружок берега, – вона вказала на протилежний від далекого «селищного» пляжу бік. – Тож давай до сніданку й проведемо свої досліди…

Сумно посміхнулася.

– Гаразд! – я швидко погодився, аби раптом не передумати. – А потім за сніданком кожен розкаже, що там надибав!

Марічка лише легенько похитувала головою. Я не знав, до чого може призвести цей мій експеримент, куди я вийду та чи зможу згодом взагалі повернутися сюди… Тому скоромовкою додав:

– Якщо зайду далеко, то назад повернусь трамваєм… Так що в будь-якому разі ти мене дочекайся!

Ми обійнялися, так і не підводячи очей, а відтак розійшлися в різні сторони.

* * *

Я почув у коридорі грюкання дверима, голоси та шурхотіння валіз. Схоже, наші японські сусіди не лише повернулись із селища, а вже встигли зібрати свої речі для від’їзду. Тож я похапцем вдягнувся, за звичкою навіть куртку натягнув, і вийшов у двір попрощатися.

Дійсно, їхня невеличка компанія стояла з валізами. Масао – доброзичливий чолов’яга з кругленьким, як повний Місяць, обличчям – про щось розмовляв із Теклою. Зведені разом долоні він свічечкою тримав біля грудей, а як говорив, то постійно нахиляв голову в шанобливих поклонах.

– Всім привіт! – вигукнув я. – Дуже радий, що ми провели цей час разом! Буду сумувати за вами, а згадувати лише з радістю!

Усі приязно заусміхалися й замахали мені руками. Усі, крім Масао. Він підбіг до мене все з тією ж «свічечкою», начебто збирався передати Благодатний вогонь, і почав нахиляти свою голову ще нижче, а залопотів із таким поспіхом, що я ледве спромігся второпати, про що йде мова:

– О мій високошановний Назарій-сама! Я вже боявся, що не зможу уклонити свою стидку голову перед вами! Бо тоді всі наступні роки намагався б спокутати свою провину! Текла-сан, – легкий уклін у бік хазяйки, – розповіла мені про це жахливе непорозуміння… Ні! Про мою фатальну помилку!

Поки він переводив дух, я запитливо поблимав повіками Теклі. Вона хутенько все пояснила:

– Вчора він зайшов до кухні, побачив страву з білої квасолі, вирішив, що від неї всі відмовились, тож і з’їв її. Сказав мені, що дуже смачно, а я сказала, що це ви для себе приготували, от він і місця собі не знаходить.

А той вже віддихався й заспівав по-новому:

– Звісно, щоб отримати ваше пробачення, великодушний Назарій-сама, я мав би віддати найдорожче – своє життя…

– Стоп-стоп, – зупинив я його, піднявши і розкривши свої долоні, – давайте без крайнощів! Ніяких образ я не маю! Все, забули!

– …Тому я хочу подарувати вам ось це… – свічечка нарешті згасла, позаяк Масао поліз до гаманця й вручив мені круглу мідну монету з квадратною діркою посередині. – Ця виняткова монета «Маннен-цухо» була відлита в четвертому році Темпьо-Ходзі…

Він знову схилив голову, схоже, навіть очі заплющив, немов очікував на вирок. Ніоко підійшла до мене й тихенько переказала все по-людському:

– Дійсно, це дуже рідкісна монета сімсот шістдесятого року за вашим календарем… І навіть не думайте відмовитися! – додала вона лякливим шепотом.

Я розумів, що відхиливши це підношення, тим самим покажу своє небажання пробачити йому, а там, із цими японцями, дивись, і до сеппуку недалеко…

– Щиро дякую вам, Масао-сама, за цей безцінний подарунок! – я теж схилив голову. – А цей квадрат із порожнечею посередині мені бачиться навіть більшим за саму монету.

– О, я чую слова сенсея!

Нарешті ми розпрощалися.

Я чортихався, бо втратив чимало дорогоцінного часу, тож побіг доріжкою, що петляла пагорбом вгору. Мене зацікавив купол, який виглядав краєчком з-поза дерев – він нагадував мечеть, а це було дивно. Звідкіля в цьому селищі взятися мечеті? І закликів мулли я ніколи тут не чув…

Доріжка потроху розширилася в ґрунтову дорогу. На черговому повороті я спіткнувся, ледве не впав і щосили врізався в кут кам’яного паркана. Навіть монета «Маннен-цухо» вилетіла з кишені, та я примудрився якимось чином зловити її на льоту. У бруківці під ногами не було одного каменю, от і перечепився. А за поворотом я дійсно побачив мечеть…

* * *

Це була соборна мечеть Ар-Рахма. Отже занесло мене аж на Татарку…

Тут усе було мені знайомим: на вулиці Лук’янівській, якою я щойно піднявся, з обох боків настовбурчувалися старі в’язи, за мечеттю сиро сірів мур мусульманського кладовища, а довкола – майже як завжди – анікогісінько. Так, я вийшов із «території сновиддя», але коли саме – визначити складно. Адже поки я купався в сновидінні, моє тіло сомнамбулою, Ґолемом без жодних думок, просто підіймалося Лук’янівською. І прокинулося воно лише тому, що спіткнулося й налетіло на паркан. «Цікаво, – подумав я, – а що б сталося, якби моє тіло спробували пробудити на території сну?» Та ця думка настільки вжахнула мене, що я миттєво відігнав її.

Але ще більше мене злякало інше: раптом я не зможу звідсіля повернутися до Марічки? Адже вийшов я з боку «території», протилежного до того, де зайшов… Може вона взагалі вже зникла, ця «територія»?..

І що тепер робити? Немовбито стовбур-бовдур я безпорадно стояв неподалік мечеті, кліпав очима, плямкав губами, потирав забите плече.

– Молодий чоловіче! – почув я зненацька стомлений голос за спиною. – Допоможіть бабусі сумку донести! Тут недалечко – онде на Олегівській цей дім!

Звісно, я підхопив сумку та рушив, а бабуся розповідала:

– В онучки день народження, подаруночки з села тягну! Зазвичай зятьок мене зустрічає, але зараз він у теробороні, тож старій самій кульгати доводиться!

Олегівська відгалужувалася від Лук’янівської кроків за двадцять попереду нас.

– Зятьок мій, хоча й не служив ніколи, а спортсмен: на лижах катався та з рушниці пуляв. Тому й узяли його знайпером!

Я сповільнив ходу: а раптом за крок буде вже територія сновидіння? І моє бездумне тіло-зомбі буде й надалі рухатися з цією сумкою, а бабуся почне галасувати, і невідомо, чим усе це скінчиться… Тож про всяк випадок я притримував сумку лише кінчиками пальців, а рухався крихітними кроками. Утім обійшлося.

Передав із бабусею привітання її онучці, повернувся на Лук’янівську, почав спускатися – і саме тоді усвідомив, наскільки реальне життя є важливішим за будь-який сон! Завтра вже понеділок, а я за всі ці вихідні навіть і не почав складати програму, яку мав написати до середи! Усе через цю «територію сну»…

А якщо в моїй програмі зробити щось схоже – умовну закриту «територію», увійти в яку можна буде лише через «блукаючий інтуїтивний оператор»? Це ж зробить її неприступною для будь-якого зламу! У голові навіть застрибали коди і схеми такого незвичного рішення. Я й сам пристрибував, навіть трохи примружив очі, аби чіткіше уявити щойно придуману структуру.

…Аж поки не почув ячання морських мартинів і далекий плескіт хвиль.

* * *

Марічка сиділа на лавці, підібгавши ніжки під себе, немов маленьке пташеня, і пальчиками дзьобала виноградини. Я всівся поруч і сам ухопив декілька ягід. Ніяк не наважувався відкрити їй ту болючу правду, що вона – лише мій сон… Тож, ніби раптово згадавши, вигукнув:

– А уявляєш, це Масао білу квасолю з’їв! І ось компенсував мою втрату цінною монетою! – я сягнув до кишені, але вона була порожньою. – Дивно… Мабуть устиг десь загубити…

Марічка лише схилилася набік, мов усе це було їй і так відомо. Знічев’я вона вхопила мою голову й притиснула до свого плеча. Заговорила тремтячим, але не тамованим голосом:

– Я маю розповісти тобі дещо… Ти тільки не лякайся, а спробуй усе ж сприйняти… – вона знов і знов гладила моє волосся, неначе цим хотіла згладити сказане потому: – Насправді ти не існуєш… Ми зараз у моєму сновидінні, а ти – лише моє марення, моя мрія!.. І я так тебе люблю!..

Майже підскочивши, я вивільнився з її обіймів і, незважаючи на щемливий сум, почав чи то не пирхати:

– Люба! Це ти у моєму сні! Я все не насмілювався сказати про це… Ти просто переносиш на себе мої думки… Адже ти – моя уява…

Брови Марічки стрибнули догори, вона підняла свою розкриту долоню, ніби мовлячи: «Одну хвилиночку!»

А далі розпочався театр абсурду. Ми переконували одне одного – кожен у «справжності» самого себе, наводили докази, навіть засперечалися, хто першим вигадав означення «територія сновидіння»… Сильним аргументом Марічки було те, що вперше (за її словами) вона потрапила на цю територію випадково, коли вчора в справах йшла з Подолу на Воздвиженку. Я ж не міг пояснити, чому опинився в трамваї й куди збирався їхати… На якусь мить навіть повірив було, що – дійсно, я просто примара… «Але хто ж тоді мою програму допише?» – промайнула думка. А ще ми зчепилися стосовно того, хто більше пам’ятає про наше спільне життя в цьому сні… Хоча тут ми, схоже, були на одному рівні.

Будь-яка вистава закінчується завісою, і такою «завісою» стала Текла. Вона якраз простувала з будинку до літньої кухні, коли Марічка покликала:

– Пані Текло, а можна вас затримати на одну хвилиночку?

Та з готовністю підійшла, сіла на лавку напроти, дивилася на нас зі щирою радістю й задоволенням, милувалася нами. Зі змовницьким виглядом Марічка майже пошепки проказала:

– А ви можете уявити, що зараз усі ми перебуваємо в сновидінні? Що все навколо – це просто сон?

Розсудлива хазяйка готелю зробила «великі очі»:

– Тобто, ми усі зараз спимо?! – і навіть пирснула.

– Ні, не всі! – я рішуче втрутився в розмову. – Спить хтось один із нас, а решта – його уява, так би мовити, «дійові особи» його сновидіння. То як ви думаєте, хто з нас той, кому це може снитися?

Мимоволі й ненавмисно я казав про все в чоловічому роді. А Текла знову подивилася на нас із задоволенням:

– Які ж ви чарівливі! Якщо все це сниться, то лише мені, але я вже прокидаюсь, бо хочу сніданок для вас приготувати!

Вона піднялась і пішла до кухні, а ми з Марічкою тихесенько розсміялися. Втім треба було завершити і нашу особисту розмову. Я притягнув Марічку до себе, тепер вже сам гладив її голівку, розуміючи, що це востаннє.

– Нема сенсу з’ясовувати, хто кому сниться… Найважливіше в іншому: якщо це мій сон, то я вирішив вийти з нього… і ніколи не повертатися…

– Так, – сумно погодилася Марічка. – Я ніби курець опіуму, який живе лише в своєму прекрасному, але хибному сновидінні, а справжнє життя минає стороною…

Одночасно ми піднялися, вийшли з двору й рушили пагорбом угору – в бік трамвайної зупинки. Марічка щохвилини дивилася на мене, а я, сам не знаю з якого дива, нібито підбадьорити хотів, бовкнув:

– Як сказав горянин Маклауд: залишиться тільки один!

Я навіть підморгнув і всміхнувся. Проте сам зрозумів, як невдало це вийшло, адже посмішка має бути в очах, а не у вигині губ.

…У морі стрімко рухався якийсь човник – мабуть Леонідас із Антоніонасом поверталися з рибної ловлі. Та за мить, за черговим зворотом стежки, він зник, як і саме море.

Вже біля зупинки я невпевнено прохрипів:

– Може попрощаємося?..

Марічка зупинилась і лише стрімко похитала головою так, що її світле волосся стало схожим на ореол:

– Ні… Це ще гірше… – вона просто довго дивилася на мене. – Я боюся тебе забути…

Я й сам із жахом подумав про те, що цей сон із часом зітреться з пам’яті, подібно всім іншим сновидінням, і я вже ніколи не пригадаю Марічку. А вона пішла вперед, майже по самих трамвайних рейках, похиливши голову та не озираючись.

Трамваї завжди з’являються зненацька. От і зараз один з них виник із нічого, почав галасливо дзвонити, гальмувати, навіть іскри з-під коліс посипалися. Я майже стрибнув, ухопив Марічку обома руками і разом із нею притиснувся до металевої сітки автомобільної стоянки.

* * *

Водій трамвая помахав нам кулаком, «одинарним» до речі, і подався своїм шляхом. Марічка випручалася з моїх ведмежих обіймів, погляд її був водночас переляканим і здивованим, немовби вона ще не усвідомила, що трапилося. Несподівано вона почала цілувати мене; майже пританцьовуючи, обертала довкола себе, а потім шепнула мені у вухо:

– Ти бачиш?!

Майже навпроти нас, на другому боці вулиці, височів Житній ринок.

Декілька хвилин ми, наче сліпі, що раптом прозріли, торкалися пальцями облич одне одного, мовби не довіряли власним очам і перевіряли все на дотик. Марічка всміхнулася й повчально промовила:

– Я ж казала, що я – справжня! – І дуже легко пояснила: – Просто ця територія сновидіння була не моя чи твоя, а наша спільна!

Перейшли вулицю. Біля Житнього ринку я купив у якоїсь тітоньки букетик перших пролісків і вручив урочисто його Марічці:

– З нашим першим побаченням!

Вона лише розсміялася:

– Дякую! – узяла квіти і з задоволенням їх понюхала. – Зате коли у нас запитуватимуть, де ми познайомилися, відповідь буде проста: «Уві сні!»

Одного я все ще не міг второпати: як так сталося, що ми зустрілися саме тут? Адже я сновидою спускався з Лук’янівської… Але Марічка й це пояснила спроста: вона, виявляється, досліджуючи берег моря, прокинулася на Глибочицькій:

– За «Флагманом», знаєш, є там такий рибний магазин? А розбудив мене великий собака – стрибнув лапами на мене, бо зі своєю хазяйкою переплутав, от ще пляма на куртці залишилася… Потім я пішла назад – ну, далі ти знаєш… Я взагалі думаю, що територія сновидіння може вже й зникла, адже ми з тобою одночасно вийшли з неї…

Я зупинився:

– Можемо повернутися й перевірити!

Марічка вдарила мене по руці своїм кулачком і вимогла з мене обіцянку, що я ніколи й близько до тих місць підходити не буду.

Ми прямували далі вже Верхнім Валом, як діти трималися за руки, постійно позирали одне на одного й усміхалися очима. Йшли собі й ішли, поки Марічка не запитала:

– А куди, власне, ми зараз ідемо?

– Звісно ж – додому!

– «Додому» до кого?

І справді, ми й уяви не мали одне про одного в реальному житті, ще не набули «спільної пам’яті» тут. З’ясувалося, що Марічка живе аж на Оленівській, біля «Розетки», тож вирішили йти до мене. Це майже поруч, та й електрику, судячи з графіку, у мене зараз мали увімкнути. Але ж… Я раптом зупинився:

– До мене?.. Розумієш, як би це пояснити… Не найкраща ідея, мені здається…

Марічка ніби відштовхнулася від мене. Сяяння її очей раптово згасло, як-от коли вимикають світло.

– Розумію… Ти забув сказати, що на тебе там чекають…

Я замахав руками, мовляв, це не те, про що ти подумала!

– З цими вимкненнями, – мені було якось ніяково, – я вже більше місяця пилососа до рук не брав… Не прибрано в мене! Руїна!..

Марічка майже захлинулася щасливим сміхом, а яскраві вогники наново наповнили її очі:

– Найшов, чим злякати! А то я не знаю, який ти нечупара! – вхопивши мене за шию, вона цьомкала й цьомкала в щоки. – От і буде тобі нагода прибрати в квартирі, поки я приготую нам обід! І не переймайся – на кухні твоїй я теж впораюся!

Я лише знизав плечима, засунув руку в кишеню – і раптом намацав кругленьку монету. На мить я злякався: адже ця монета зі сновидіння! Це що ж – територія сну розширилася, і сон триває?! Почав згадувати все, пов’язане з цією монетою. Ніби складалося так: на Татарці моє реальне тіло й тіло сновидіння одночасно спіткнулися. Монету почав ловити той я, уві сні, а перехопив я теперішній, реальний. Тому й не було її в кишені – там, за дерев’яним столом біля виноградної стіни, уві сні… Звісно, усе це було дещо дивним.

Та я примружив праве око, а до лівого приклав монету й зазирнув у квадратну прорізь. І побачив оте справжнє диво, яке рухалося поруч зі мною. Страшним голосом я запитав:

– І що ж ти нам приготуєш?!

Марічка лише глянула на моє самотнє око, на монету, розсміялась і повідомила:

– Не одному ж Масао їсти смачненьке! На обід у нас буде біла квасоля в білому соусі!