Вільготний весняний ранок просторо заплив у привідкрите віконце моїх покоїв і від долу до стелі оповив їх ароматом чудних цвітінь каштану. Неохоче розтуливши очі, сонним зглядом я пробіг вздовж свого тіла й прокинувся – нога: відстрілявся. Вночі знову тривожив зациклений, невідступний сон – площа, тиша, дув води. Твоя тінь – струнка, трепетна і мерехтлива, неначе випірнула, заледве проявилась на мулкій воді і знов пощезла. Це ти навзнак мені мелькнула, – міркую я, і бадьоро встаю з ліжка, обпершись на милицю.

Доходжу ванни, вмиваюсь і розглядаю себе в дзеркалі довше, ніж зазвичай (спішити мені нікуди): рожеві щоки, довге чоло і душевний проникливий погляд – ніби не змінився, принаймні, на лиці, – пробую переконати самого себе, але не силюсь, бо наперед знаю, що лукавлю. Тоді шукаю іншої розради і пригадую: весна, ранок, каштани. Йду на балкон – грітись під струменями сонця і надій.

Телефон спалахнув, коли я пив каву. Трохи розлилась у моїх сполоханих руках – злиже кіт. Беру слухавку за третім дзвінком, щоб не випорскувати невдоволення безпосередньо в розмові. Чую страшне хрипіння прокуреної гортані, в дружньому тоні й у доброму гуморі з неї виверглось:

Відповів навгад:

– Не переживай, усе розрулиться, головне – що я живий.

– Ну да, ну да, – згоджувався ти і про щось окремішнє думав, а тоді несподівано додав: – Вона прийде, Діма. Точно прийде.

Твій голос обірвався мінорною струною, і його ущипливі відголоски затинялися межи веремії нерозбірливих думок, вібруючи у скроні все тихше і тихше, допоки не загускнули на штиль. Тоді я залився сміхом. Бо так і не дійняв, з ким балакав.

Все ще на кухні, я впав на стільчик і закинув голову. Мізкую: усе воно на міщанство змахує, цивілізована людина мусить снідати у власній їдальні або в кафе! А поза тим, на ум щось незбагненне навертається:

Ще досі не звикши, з цікавістю, нібито чужу, розглядаю щербату лисоню культі. Ятрить: і я шукаю в пам’яті Св. овечку, яку мав колись зобидити, бо чом інакше мені б ятрило? Хочеться згадати безтурботні роки дитинства: солодкий смак вати і солоний – крові, учнівства – протерті в колінах штани досі десь валяються, студентства – обірваного й загубленого: відключений канал пищить строкатими полосами.

Вирішую прогулятись – колись гуляв щодня. Неквапом одягаюсь, спускаюсь на перший поверх, йду на набережну, попутно цмулячи легку цигарку.

* * *

Я хотів стояти на просторій площі твого міста, де сонце бігло шугає поміж героїв і ніжно сідає за парком. Тоді звечорілий легіт тягне за собою прісний запах озера, і я дивлюся на небо, як на незміренний океан, в путівці до мрії який неодмінно перетну.

Прогулювались разом з Лілією. Ми познайомились одної чарівної ночі в Буді, коли темна смужка пірсу приховує найпалкіші поривання люблячих молодих сердець, коли карамельне сяйво мостів солодко хлюпотить в Дунаї, в очах вогнем блистить жагучим... Твоя тінь – струнка, трепетна і мерехтлива, неначе випірнула, заледве проявилась на мулкій воді і знов пощезла.

Вона ще не знала горя, чи то пак трауру (через рік помер її батько), безтурботно вона куштувала морозиво (пломбір в шоколаді, на кшталт нашого «Хрещатика»), сміялася із моїх жартів, а потім стишено, лагідним голосом розповідала про свою квітчасту Батьківщину, про Будапешт, про життя, яке воно є: складне, цікаве й непередбачуване. Останнє непокоїло її найбільше. Лілі раптом змовкла, і я поглянув їй у змокрілі вічі. Дівчина несміло запитала:

– Скільки у нас часу?

Я взяв її за руку і пообіцяв відповісти наступного дня.

– Подивись, Лілі. Подивись, моя чарівна, на цей піщаний годинник, – казав я, указуючи на Колесо часу. – Бачиш, як швидко біжить пісок, як без упину цівкою тече і никне серед безлічі піщинок? Так от, це не пісок біжить – це життя наше, розміряне по крупицям, журливим паводком знекровлюється!

Вона прижала свою чорну голівку до моїх грудей і більше не питала про час, дарований нам і нашим бистротечним стосункам.

Прощались під понурим каштаном. Жовтіла осінь, котився блакитноокий дощ. Ти пообіцяла навідатись найближчим часом в гості, і зворушений твоєю обітницею, я довірив тобі ключі від своєї квартири, ніби серце своє розчинив і пустив у сокровенне й інтимне – особисте; сподіваючись, що колись таки ти прийдеш і ми продовжимо нашу нічну розмову про Батьківщину, Місто та життя, яке воно є: складне, цікаве й непередбачуване. Іще додав на кінець: у нас каштани веселіші…

Ах, твоя тінь! Така струнка, така трепетна і мерехтлива, неначе випірнула, заледве проявилась на мулкій воді і мало не втонула.

…я знову тебе обіймав, втрачаючи життя, пізнавав наново свою любов.

* * *

Присмерк ліг на Оболонь, а маленький дощик заляпотів по іржавим козиркам, по шибкам тривожно засік. Ти зайшла в мою обшарпану оселю – зацокотів паркет (ти на підборах?); ліками війнув протяг, змішавшись з твоїми парфумами. Передусім ти набрала води в лійку й полила орхідею (ще дивувався, чому вона не цвіте), потім почула чиєсь вдоволене вурчання і заглянула на кухню. В сяєві місячного диску, на штиб прожекторного, лежав мій чотирилапий і снив солодкими котячими снами. Ти не наважилась прогнати його зі стола. Після: ти подивилась у вікно, подумала про щось, присіла і, чого ніяк не очікував, розплакалась.

На мить забувши про власну неміч, підхоплююсь із ліжка і підстрибом несусь на твоє ридання. Невже ти мене не помітила, – тривожно завважую мимохідь. Стаю перед тобою віч-на-віч, згинаюсь, заглядаю в твоє розчервоніле обличчя і беру за руку, як колись на Дунаї. Але моя рука минає повз тебе, наче не з плоті зіткана, парою розходиться, мов димок. А ти все крізь мене дивишся…

Відступаю від тебе на кілька кроків. Хочу збагнути твої теперішні думки, тому перемикаю увагу на місце, куди так зосереджено і журно ти вдивляєшся – чи не кіт, жирнючий, тобі напакостив? Тоді дивлюсь пильніше: столик, на ньому рясно пописаний хлястик, трохи заляпаний кофем. Ти впізнала мій почерк і впала у відчай, адже прочитала:

Ти ще довго вглядалась у ніч, як і ніч туманно гляділа на тебе. Журчала весна. Котився блакитноокий дощ, котився по козиркам, по шибкам.