| ПОЕЗІЯ | # 100 |
|
ШІББОЛЕТ Жовтень зайняв рубіж і накрив дощем, Ріки по вінця, і місто повільно тоне, Через Йордан мости розбомбили вщент, Поруч нашвидкоруч наводять понтони. З правого берега на протилежний бік Баржами, пароплавами і човнами Сунеться військо. Хто не втопився – втік, Вибір за ними, а правда таки за нами. Правда завжди за нами, та менше з тим. Із позитивного: вчора мені дістали Сотню аптечок і сто п’ятдесят пластин З правильного четвертого рівня сталі, Глечик олії, що вісім зимових діб Зможе горіти, як буде така потреба В разі відключень світла та інших дій Ворога. Отже бачиш – чорніє небо, Чуєш – віконним склом пробігає дріж? Годі перевіряти чужі новини І сперечатися щодо різниці між Відповідальністю і почуттям провини – Хай розбираються і обирають свій Шлях до Едему через голкове вухо, То ж відчиняй ковчег, розгортай сувій – Я почитаю, ти ж-но посидь, послухай. Он через річку видно в монокуляр Єфраїмлян коричневі однострої, Смерті ж плювати і на єфраїмлян, І на героїв, а надто на негероів. Кров і водиця всотаються в пісок, Казка усоте збудеться, і насниться Цей шібболет (єврейською – колосок, Той що із нього спечена паляниця). Річка Йордан розділить Захід і Схід, Мокрі долини й дикі пусті недеї. Я же Старий читатиму Заповіт, Про кобзаря Давида, царя Юдеї. ДОВГИЙ ВІРШ ПРО ЛЮБОВ Пів земного терміну промайнуло, Далі тільки хащі та вітровал, Данте не збрехав... А між тим, минуле Крізь бетон пробилось, немов трава. Власне, я поскаржитися не проти, Роз’ятрити пам’ять старих подій, Як усі – нормальний міський невротик – То герой, то жертва Пі Ті Ес Ді. Але пам’ять – будем відверті й щирі – Має дивний устрій, і штиб, і кшталт: Там гуляє протяг, мов по квартирі, Коли двері навстіж, як той гештальт, Там декор такий, як замовив власник, Щоб задовільнити бюджет і смак: Радісний, убогий, сумний, прекрасний – В кого як. Скажімо, буває так: Клишоногий стіл, скатертина мокра – Це вікно розбив тогорічний шторм, На полицях – книги та різний мотлох, Піраміди скриньок, валіз і торб, Холодидьник «ЗИЛ» (млєко, яйка, шинка), Під диваном – мешти ТМ «Прогрес», На столі – стара друкарська машинка (Западають літери «ер» і «ес»), На підлозі жменя барвистих гранул – Хтось розсипав бісер... В кутку – сувій Чи шпалер, чи мап – от і весь бекґраунд – А бекґраунд в кожного суто свій. Із вікна поглянеш – впадає в око Що кому: Катедра, чи Цитадель, Чи фасад у стилі необароко (У тридцятих, кажуть, там був бордель), Кожен з нас пригадує, що захоче, Що для нього істинне і значне: Мідний листопад, темно-сірі очі, Незнайоме місто – пусте, нічне, Хтось згадає парк і черешню дику, Написи ножем на її корі, Універ, гуртожиток, пиятику І на ранок – скельця розбитих мрій, Пригадає хтось, як його до крові Били у чотири міцні руки У під’їзді десь на Новому Львові, Що і дотепер дається взнаки. Я також вплітався у зайвий дискурс – Щось там про валізу і про вокзал, Але «нас гартує, що б’є по писку Але не вбиває», як той казав. Мокрі кам’яниці й відсутність моря, Нетривалість зим і осінній щем – Необхідний мінімум мініморум В мене був, без сумніву був... А ще – Ще була гітара «Урал», а в друга – Піаніно – коцане і старе. Ми лабали блюзи, аж в’яли вуха (Западали клавіші «до» і «ре»). Я не знаю, що там беруть з собою Інші – їм властива своя стезя, Але я майбутнє своє знеболю Тим минулим, що я з собою взяв. Я узяв з собою кавалок тиші, Що існує поруч з нічним дощем, І свою гітару, й чернетки віршів, І, звичайно ж, музику теж, а ще Я узяв дерева – каштани й липи, Контур башт, дзвіниць, водогінних веж, Навіть напис крейдою «Не палити» На воротах нашоі школи – теж, Я узяв з собою нечутні кроки По бруківці, лагідно-голубе Небо, листопад, і фасад бароко, І себе – тодішнього. І тебе. |
ЛЮТИЙ 2021 РОКУ
– ...А що війна?
– Війна, my lord, іде. Вона ніде не ділася, триває. Оце я щойно їхав у трамваї – хотів побути посеред людей, послухати, що гомонять у масах – до речі, більшість їхали без масок – my lord, це до добра не доведе, дограються – от би рука тверда за них взялась! А так – що їм Гекуба – аж доки вже самі не вріжуть дуба, усе їм, бач, мов з гусака вода. Сидять собі, й чекають, аби зникла ця паморозь, що заліпила вікна і окуляри... Отака біда.
– А що ж війна?
– А, так, війна, авжеж! Я запитався у людей в трамваї – в трамваї про війну ніхто не знає, в таксі і у метро, доречі, теж. Таке саме у храмах і трактирах, маєтках шляхти, у міських квартирах – вино, розмови та безглуздий треш. Говорять про врожай і про оброк, воли ревуть, що в них не повні ясла, що з нами їм, my lord, уже все ясно, і для волів це є гіркий урок. І навіть сиві лучники на стінах втомилися і скаржаться постійно, що дембель ніби й службі вийшов строк. Між тим в обозі твориться страшне – гнилий фураж, розбіглись маркітантки, невинних коней запрягли у танки, аби не витрачатись на пальне, на лицарях дешеві мідні лати, ландскнехти – й ті не хочуть воювати в кредит, і вітер в полі верби гне... Лише одна передова чота, засівши понад хмарами на вежі, іще обороняє наші межі – сади, городи, селища й міста – але уже немов святою стала, і ні для нас, ані для супостата це майже недосяжна висота. А ще, my lord, народ таке верзе! Про вас, my lord, про свій порожній шлунок, що світовий таємний залаштунок наслав, мовляв, смертельне ГРЗ, що сніг іде і танути не хоче, лютує інквізиція і ночі все довшають, а лютий ледь повзе...
– Ну так, повзе, але ж весна гряде! І не буває березня, якому не передує лютий – он додому летять птахи... Хіба ж не так?
– Та де! Окрім весни є ж речі важливіші, my lord – наприклад, гроші, смерть та інше...
– ...А що ж війна?
– А що війна? Іде...
|
КЛЮЧ Виходячи із дому, не забудь Узяти ключ на випадок, якщо Повернешся, а там уже нікого – Таке буває. Отже, вимкни газ, Залиш котові їдло, і про квіти Подбай – полий, розсунь усі фіранки – Хай дивляться у світ. На підвіконня Постав один з вазонків – це сигнал, Який залишиш для самого себе: Одного дня, дорогою назад, З аеропорту, порту, чи зупинки Тролейбуса, вертаючись із мандрів, Які тривали не один десяток Років, чи місяців, чи просто кілька тижнів – Хтозна – та хоч би навіть і годин, Отож, коли ти будеш крокувати Через подвір’я до дверей знайомих, Пригадуючи, як і через що Пройшов ти сам – і що пройшло крізь тебе Або повз тебе; як тебе любили, Як зневажали, як не помогли, Як врятували – втім, ти ні на кого Образи не тримаєш, тільки вдячність І спогади про всі оті місця – Міста, райцентри, ферми, лісопарки, Зимові пляжі, приміські городи; Грозу у травні, або шторм на морі, Що мало не розбив твій корабель, Чи дощ, який так гучно у вікно Тролейбуса гамселив (підтікало З-під рами на підлогу); як хворів І думав, що кінець, але на диво, Наперекір усім своїм прогнозам Оклигав, от хіба що трохи схуд І зачіска змістилася у спектрі З рудого до латунного. Так от – Тепер, своїм крокуючи подвір’ям Коли ти очі догори піднімеш І у своєму власному вікні Побачиш, що рослина у вазонку Зів’яла, висохла, розсипалась і впала – Отут тобі і знадобиться ключ Що ти узяв, коли виходив з дому. ...Якщо замок не поміняли, звісно. |
|
|
|