1

– Почалося! – сказала «доярка Зоська» до «конюха Вєніка», коли крутливий вітер-«чорт» підняв дві її курки над трубою шкільної котельні разом із капітальними, чорними дверми від неї, потримав у димові – і відпустив. Двері гепнули на землю, як небо зі снігом.

Вєнік перехрестився.

З котельні вискочив завгосп Книрик:

– Ого.

– Угу, – відповів Степан Лось, якого в селі назвали Вєніком, бо як з армії прийшов ще в молодості, то по-російськи, значиться, на віник казав вєнік. То так і пішло.

– Почалося… – вже до себе підсумувала Зоська, яку ні з того ні з сього любили називати «пані Зося».

А насправді «почалося» в Гамаліївці від того, що до хати, яка була, немов росла, біля лісу, приїхав дивний чоловік. «Що ж ти така худа – тільки зуби й борода», – сказав він якось при зустрічі Зосьці, і та по-жіночому образилась. Інший би остерігався, бо ж відомо було, що Зоська «щось знає», але поселенець тільки усміхався: «Ти що тут, не маєш почуття гумору, без іронії живеш?» – ніби промовляли його зіниці, і два перехресні шрами на щоці його розмовляли один з одним.

– Варвара, Варвара Костьова повісилась! – сама до себе промовляла ідучи Попкова Стефка, завжди обмотана теплими хустками в попереку, бо «слаба».

– То недурно так крутило сьогодні зранку – аж лід над озером літав, – хрестила себе й світ Лідія Ромашкевич, яку за сильну побожність люди називали Богородицею. Духовним наставником її був двоюрідний брат Маклуха Маклай.

Вона сушила на весняному сонечкові подушки, через кожні півгодини закриваючись для молитви. Мала алергію на пір’я.

Зимові дні, які ще вчора були подібні один до одного, як цукор до солі, ставали болючоочищувальними, метеликовими.

Сльоза – сива краплина чоловічої крові – потекла від Костьового серця уверх – всупереч всім законам фізики – до єдиного ока (праве забрала афганська війна) і там стала всесвітом, росинкою.

Варвара хворіла. Її психічний розлад був затамовано тихий, спадковий: у п’ятдесятип’ятирічному (клімактеричному) віці вскочила в колодязь і її баба. Про це в єврейсько-польсько-українській родині старалися не згадувати, але закони природи, відшліфовані мільйоноліттями, обманути, здається, неможливо.

Висіла у білих панчохах над вівцями у хліві – помилка у щедрій грі буття.

З нагоди такого факту на багатьох столах села з’явилися запітнілі пляшки самогону, які були чимось більшим, ніж здавалися, – рятували чоловічі душі від самих себе, від богів, які пекли в кожному й мерзли взимку, піт лили на жнивах. Воістину: бережи себе – й ти збережеш Бога.

Повний Місяць тягнув на себе сиву ковдру озера із тоненькою пішвою льоду на ній. Тягнув і Варварину кров, яка текла з носа, хоч тіло покійниці, зняте із собачого ланцюга чоловіками й обмите жінками, лежало на прадідівській «софці», як торішній листок Дерева пізнання добра й зла.

Куди піде її втомлена від самої себе душа, напевно не знав ніхто.

Зрозуміло, що душа ця прагнула волі… А християнський рай – це ж також неволя: у пекло на екскурсію, напевно, не відпускають.

На похоронах Костьової Варвари гамаліївцям хотілося сховатися від часу, хоча дехто був занадто дурний, щоби боятися його.

Місцевий ієромонах Ніфонт відмовився ховати Варвару на цвинтарі. Він голосно гупнув дверми свого шестисотого мерседеса і сказав як відрізав: «Шукайте собі священика іншої конфесії. Я самовбивцю хоронити на цвинтарі не збираюся». І поїхав.

– Нічого-нічого, – сумно сказала солдатська вдова – Баба Журиха, – я знаю батюшку, я домовлюся з ним. Поговорю з доглядальницею – вона вплине на отця Ніфонта. Все буде по-божому й по-людськи.

– Як то тяжко пройти між Богом і людьми, не образивши жодної зі сторін, – майже прошепотів хтось із темноодягнених людей, що прийшли на похорон жінки, яка вже лежала в чорно пропахлій лаком труні.

Завішані рушниками дзеркала й картини, мальовані покійницею, контрастували з весною за рамками вікон: вода не встигала побіліти від снігу, а сніг потемніти від води. Спішив біологічний годинник. За фасадом весняної сили накопичувався соціальний страх невідомості.

Коли отець Ніфонт все-таки прийшов у супроводі баби Журихи (Жур – прізвище її чоловіка) і виголосив промову про покійницю – всі плакали. Не плакали тільки діти.

– Я на вас, отче, не тримаю зла, – сказав Кость.

– Тримайте на мене хоча б щось, – по-філософськи усміхнувся ієромонах. – Похвала от людєй лішаєт нас похвали от Господа. – І пішов – високий, чорний, бородатий, приговорюючи: – Єжелі допустім даже…

П’яна й заплакана Зоська прийшла на похорон просто з поля, яке вона орала у дрімучого москаля – свого душевного друга. В нього часто й на ніч зоставалася. Діти її плакали. Чоловік терпів. Кажуть, чоловіків шліфує терпіння, а жінок доганяння. Зоська любила чоловічу роботу, запоєм читала книжки про любов.

Місцева «мафія» – Шило, Книрик і Виварка – стояли разом, трішки осторонь, старанно хрестилися. Лише коли Попкова Стефка підійшла до Шила спитати, як там з обіцяними два роки тому грішми за молоко, яке збирав його наймит, трійця зробила ще боголіпніші обличчя, а Книрик сказав: «Бачите, що в світі робиться…»

Стефка змовкла, як свічка. Шило завжди здавався їй добрим, але нервовим. Прощала йому свій біль, хоча одного разу запропонувала Шилові підтертися гривнею, яку він їй простягнув після чергових діставань: «Де подів людське коров’яче молоко?». Виходило на те, що нема у світі однозначно правильного виходу – є лише кращий.

І все-таки Варвара – православний мрець, – не змовляючись, погодилися всі односельці Варвари: слова на похоронах стають пластмасовими. Розмовляти з луною смішно цікаво.

– Слава Україні! – з майже невловною іронією привітався з тіткою Стефкою племінник, знаючи її патріотичні «зальоти», від яких найбільше страждав її чоловік – спитий пасічник Юзьо, який, «набравшись», бив зятеву куртку, пускав рахівницю по підлозі й кричав до неї: «Іди сюди, зараза, сказав!». На що Стефка жалісливо стогнала: «Ой де ж вона піде?! Де ж вона піде?..». Юзьо Попко тоді повз до дубової рахівниці, бив і її, упавши врешті-решт на неї мордою, спав.

Виварка розказував Книрикові анекдот про найдорожчий у світі (бо невикористовуваний) український мозок, про абортованість семимісячної української демократії тощо.

Про небіжчицю не говорили поганого не з морально-психологічних, а з причин інстинктно-соціальних: була потреба виговоритись ні про що.

Виразну міміку Місяця почав розмивати брудний пісок вечірнього часу. Труну з Варварою понесли на кладовище повз «регулювальника» (пам’ятник Ленінові, який рукою показував куди йти, щоби було тепло й сито).

Щиро валялася скрізь невидима весняна вода, і смаркаті свічі плакали у неї воском. Завуч школи філософствував із українською мовницею про фатальну українськість раю: кому ж там бути, як не нам, страдникам-посникам? Вона ж розповідала йому сон, «після якого вічним стає життя». Зійшлися вони на діалектичній єдності протилежностей слів-понять: з(мки і замк(, Р(мбо і Ремб(, Фр(нко і Франк(, ненза і нінзя, безгрішність (в сенсі безгрошів’я) і безгрішність (яко безгріховність)…

– Ох-ох-ох! Я так хочу, щоби щось відбулося таке! – обійняла мовниця уявний яйцевидний глобус. – А то…

– Лише Чорнобиль вибухнув, а дух… До колін. Як і спідниці… Ха-хм, – погодився завуч.

Мовниця поправила комірець на його легковицвілій сорочці.

Варвара лежала подібна до білої прілої морквинки.

– Але панікувати не варто, не варто: найгірше або ще попереду, або вже позаду, – лунко прошепотів хтось перед самим входом на цвинтар, новизна якого асоціювалася зі старизною ще невпалої зорі.

– О, я добре вас розумію, – ще хтось.

– Не треба так добре мене розуміти, – закінчив перший.

Ранній вечір зовсім юної весни стогнав, як високовольтний провід, він оземлював Місяць і Сонце, які однаково красиво сходили й заходили.

На кладовищі мертві лежали як мертві. Монахиня-діва (посланець найближчого монастиря) уже чекала на покійницю Варвару біля глиняної ями. Мала бути посередником процесу примирення того і цього світів. Її довга чорна одіж воронячо зливалася з голими, мов залізними, деревами, на яких мокріли покинуті восени гнізда, що нагадували пастки для ангелів, які спускаються на землю, чортенят, які тягнуться до високого. Минуло. Річний золотий дощ ледь-ледь сумно усміхався з-під уже жовтіючого снігу.

Дерева ще скинуть весняну вечірню інійність, а от черниця вже ні… Як не скинуть свою чорноту ворони, які, каркаючи, здавалося, сміялися зі святих речей, любили літати над крематорієм, коли з труби йшов справді людяний дим.

…Але Варвару не палили.

Слов’янське християнство, можливо, найбільше вплинуло на долю тіл мертвих, аніж живих: спалювання давно було немодним, бо мала «глина ставати глиною», як минулорічна трава, що біліла не від снігу, а від часу.

Хресна дорога Варвари закінчувалась.

Вєнік поставив на землю, сперши на дерево, хрест, який ніс, і мужики взялися здіймати труну з тілом із машини, щоби вже на руках донести покійницю до місця вічного сну, яке визначилося в просторі – як осторонь від інших – саме собою: цвинтар новий, отож кожне свіже поховання – осторонь.

– Холодно, – з притиском сказав Шило.

– В гробу колись нагрієшся, – відповів йому Виварка. – Щось ти став нервово-паралітичним останнім часом.

– Смерті боїться, – докинув Книрик.

Біля цвинтаря загула чорна машина отця Ніфонта.

2

Дивний чоловік, котрий поселився в занедбаній, крайній хаті Гамаліївки, якраз записував на диктофон гавкіт свого собаки, коли почув похоронні дзвони церкви. Він швидко поголився, одягнув темний блискучий костюм за «сто тисяч доларів» – і пішки подався доганяти похоронну процесію.

На війні метафор, яка шуміла в ньому ось уже тридцять років, настало тривожне перемир’я. Він надто багато думав душею, тому думання головою було відпочинком для нього. Вічні образи – Фауста, Каїна, Змія, Дон Жуана, Дон Кіхота, Гамлета… електричними тінями топталися по змієвидних звивинах мозку і просили втілення.

А коли ще півроку тому з’явилося два розп’яття – Христос і Спартак – він вирішив зоставити наймогутнішу державу світу, в яку емігрував двадцятип’ятирічним, і повернутися на землю своїх предків, щоби очиститися, звільнитися від тих образів, втіливши їх. Чи зуміє – він – режисер Голівуду, мільйонер, псевдо якого (Калинюк) стало синонімом блиску, результату, блискучого результату? Особливо після його фільму «Соломонові острови», якого, на жаль, не дивилися в Гамаліївці, бо тут уже рік не було електрики.

Тому й ніхто не здогадався, що дивний чоловік, який купив лісникову стару хату, – колишній хлопець-сирота, батька якого забрала остання війна, а його самого – доля. Спочатку хтось ніби казав, що Віктор виїхав, що він тепер багатий, живе у замку, але то вже сприймалося, як легенди й міфи древньої пам’яті роду.

Тепер Чухрай приїхав до себе, видумавши для односельців історію свого походження – мовляв: довший час жив за Уралом, потім в Криму… щось таке. Казав, що любить свободу, тому не до сім’ї було, хоча насправді за океаном зосталися дві доньки і вже один онук. Свята брехня, грішна правда…

Вікторові хотілося допомогти колишнім своїм односельцям, деяких він іще пам’ятав. Але вони його ні – після пластичної операції, яку мусив зробити, бо автомобільна аварія зробила його схожим на птаха. Тепер він мав багато грошей і оті кляті вічні образи-образи-образи, що мучили його вдень і вночі. «Продам (брази за свої ж гроші, – вирішив Калинюк. – За великі гроші зніму фільм «Євангеліє від народу» у своєму селищі. Дійовими особами будуть мої односельці, частина з яких – мої родичі, рідна кров. Масовці платитиму великі гроші. Я очищу совість і кишені, а вони… теж, зможуть творити, летіти, піднятися. Я покажу їх світові, а світ – їм. Через великі екрани. Я відкрию кожному рахунок, адже фільм мусить стати знаменитим. А потім… потім… масовкою стане вся моя країна… Земна куля… От», – смішно усміхнувся Віктор Чухрай, не огледівшись, коли підійшов до цвинтаря, де творити паралельний гармонійний (бо, мов позичений сон, просто досконалість – однобічна) світ було значно легше: він сам чекав на свого власника – Режисера. Бери – і отілеснюй, навіть через біль – зло, бо ж біль очищає.

При західному сонці тала вода здавалася сивим вогнем, а свічкові вогники – червоними крапельками, ніжними-ніжними, аж лоскотними.

Здивував пам’ятник відомому поетові, який теж народився у цих краях і став знаменитим, чисто, по-справжньому знаменитим. Крилатий хлопець із білого мармуру не манив, а просто тягнув за собою: будь Людиною перед Богом і трішечки Богом між людьми. Кришталево-сонячна беззахисність його очищала. Так мовчить найславніше й найпрацьовитіше творіння – Сонце. Ще – зорі… вітер, вода люблять стихійно нагадувати про славність діянь своїх. Похоронили Поета, як він і просив колись десь, між іншим, вдома – біля дідів-прадідів, мами…

Чухрай попробував пам’ятник на дотик. Здалося, що обпік, чи то порізав пальця. «Я умєр би сєйчас от счастья, сподоблєнний такой судьбє», – згадалося єсєнінське.

Юне деревце махало старим впертим листком – і, здавалося, підлітало своїм довгим серцем. Молоде кладовище – як виставка розп’ять. Дзвонили дзвони. Хотілося пожаліти їх, але обіймати було не можна – навіть по-святому…

Ввечері тінь від Сонця і тінь від Місяця сперечалися – хто із них довший. Найдовшим був хрест. Вечірній всесвіт крутився, немов гончарний круг, немов зіниці сліпого.

Замуляв хрест, розп’ятий на грудях Чухрая.

Під невидиму музику в небі танцювала перша вечірня зоря-планета – Марс. Біля неї з’явилася ще одна, ще… вогонь горів у вогні – і було добре. Затонулим склом було небо в калюжах. Краплі з льодяних смоктульок писали на них ім’я нового, ще не знаного ніким, бога.

Люди дерев’яніли, тому з’ява серед них дивного чоловіка зосталася майже непоміченою. Лише Зоська сказала до Вєніка: «О! Прийшов той…», і піп Ніфонт невловимо підозріло подивився на нього.

Калинюку ж зробилося встидно за свою доглянутість серед цих беззубих селян, які жили повільно і неправильно. Вроджене почуття вини смоктало під ребрами. Захотілося дати гніздо із сидячою зозулькою в ліву руку поета-пам’ятника.

Коли Чухрай підійшов до місця поховання, люди вже кидали грудки в яму. Він також узяв жменю землі, щоб кинути її в землю. Люди зашепотіли.

– А бачиш, ба… як вирядився, – кехекнув Шило до Виварки.

– Має за шо… – із затаєною заздрістю генетичного куркуля сказав собі Виварка.

– А де ж він такий шикарний узявся? – спитала у Вєніка Зоська.

– То треба в голови сільради спитати, чи в голови колгоспу… Та й піп знає, напевно, – відповів Степан Лось.

Голова сільради – Пилип Пилипович – та начальник колгоспу – Данило Данилович – стояли собі поряд із лісником – старшим сином Виварки – і «обсуждали» план побудови нової «Лісової корчми» для районного та й вищого начальства, бо стара компартійка згоріла в останній оргії, яку затіяв молодий завгосп крейдяного комбінату, що був на краю Гамаліївки, і від якого її крайні хати були білими, як мерці. Тепер комбінат стояв пусткою, бо влада не дозволила французам відкрити на його базі спільне підприємство – «Пудрову фірму», зоставшись голодною собакою на торішньому сіні.

Віктор Чухрай знав те все. Знав більше того, адже міг дивитися на батьківщину предків своїх зі сторони, свято оберігаючи від земляків свою біографію, нитка якої туго переплелася ще з такими ж, утворюючи косу – долю народну, всепланетну, спільногалактичну…

Професійна увага виловлювала серед людей типи, кристалізувала дрібні деталі, які в мистецтві творення Світу ілюзій – боги. Пізньосиве волосся Калинюка сміливо заламувало місячні промені, його жовто-сиве сіно колисало тихі зоренята.

Він шукав між односельцями акторів своєї майбутньої великої Містерії, або містерії Великих, у якій Спартак не мав би бути переможений, Христос – розп’ятий, Прометей – прикутий, Сізіф – дурноробом, а Ікар – дурнолетом. Народ, вихідцем з якого він був, – вічним рабом, котрий так швидко втомлюється від свободи! Йому хотілося почути діалог Спартака з Христом – коли вони ще не висіли на хресті… На тому самому. Існує ж легенда, що хрест, на якому зі своїми рабами висів, мов летів, той, хто хотів за рік поміняти місцями те, що природа робила мільйони років – сортувала насіннєво-генетичний матеріал, створювала те, що називаємо Породою.

Христос силою духу зробив те, що Спартак не зміг мечем.

Здавалося, що народові Калинюка теж був потрібен месія, адже всі матеріально-державницькі потуги знову, як і десятки історичних разів, закінчувались ніяк. Правда, спочатку мав би бути Спартак. Він має зняти нового українського Спартака, який би передав хреста Христу, Перуну… Це вже інша розмова.

А поки що химерно й липко танцювали зіниці його таких різних, і таких бідових навіть найбагатших земляків-землян, що згадувався хрестоматійний Тарас Григорович.

* * *

…Горіла в хлібові воскова свічка. Вогонь боявся її, бо бачив у ній свою кінечність. Вінки пахли лаком. Хотілося напитися до горла. Дорогою, що відома лише птицям, пливли невидимі вночі хмари, а може, й Варварина безтолкова душа.

– Не люблю надриву, – сказав Валерій Дух, – і вийшов з Костьової хати, коли баби завили за упокій – нетутешньо, як сирени.

Дух тільки-но прийшов із тюрми, де щомісяця тепер були амністії, бо нічим було годувати зеків, і був «тонкострадатєльний», а також «піськострадатєльний».

«Варвара. Віз аут проблєм!» – записав у свій блокнотик Чухрай. І ця його необережність, звичайно ж, не зосталася непоміченою. Сумніву не було: раз записує – значить кегебіст. А оскільки кегебізм, абевегедизм, авангардизм... набули тепер містично-іронічного відтінку сприйняття, то від нового поселенця неіскушонним гамаліївцям запахло нечистим. Хтось бачив його копита, хтось хвіст, хтось – що він чорним козлом прикидався, а то й вітром. Дійшло до того, що й Варвара через нього повісилась!

А Калинюк тим часом справді ходив вечорами по слідах свого дитинства, знаходячи себе, хотів знайти найвиразніші образи, засоби, щоби, як лінза, стиснути цей світ реалій до світу ілюзій – і привести його до реалій нових: здоровіших, щасливіших, багатших. Знімав же колись Довженко геніальні кіна про ці краї. Світові показував. І розумів їх світ. «Дуже шкода: моя вітчизна – не вітчизна моїх дітей», – знову подумалося серцем.

Особливо боялася нового поселенця Попкова Стефка, яка й розширювала по Гамаліївці чутки про його копита, роги та хвіст. На що баба Журиха лише усміхалася, як риба.

– Та в нього ж хрестик на шиї, – казав Кость. – Сам бачив, коли він в нашому озері купався.

– Хрестик… Такі Христа й на власній шиї розіпнуть, – додавав Шило.

– Хреста без петлі на шию теж не повісиш, – ні з того ні з сього – Вєнік, який, може, найменше боявся чоловіка, який поселився біля лісу. Його так і назвали гамаліївці – Чоловік.

Вєніка недавно попросили бути дяком-сторожем церкви, то він і погодився: в колгоспі все ‘дно роботи не було, та й не платили. Поля лежали не засіяні, не запліднені. А поряд із попом, який мав гарну машину, хату й модернізовані погляди на «гріх», хотілося жити. Довгий, вайлуватий, прокурений Степан Лось поволі-поволі ставав якимось благочестивим, світлішим, непоказно, невиклично віруючим. Сестра, з якою він жив, аж перестала його пиляти – як з тихого переляку.

«Ти вже набрид Богові своїми молитвами», – по-доброму сміялась вона. Незважаючи на свою віру, лікувався Вєнік горілкою з перцем. «Ілля Пророк», – занотував собі Чухрай, поспостерігавши за Степаном Лосем… І тут же: «Не все від нервів, але віра в Бога точно від них».

Скоро-скоро до Чоловіка, перемагаючи себе в собі, потягнулися найбідніші з Гамаліївки. Казав же хтось: Христос діяв через жебраків, бо їх легше було підкупити… давши на дзбан вина. Зашепотіли, що в Чоловіка є грошики, хоча жив він не багатше за середніх гамаліївців: купував у них картоплю, капусту, любив їсти сало з калиною. Платив на базарі добре, не торгуючись. Де брав гроші – не знав ніхто.

Кажуть, навіть рекет до нього приїжджав, то такий переляканий утікав, що тепер думка про наїзд на Чоловіка не хотіла матеріалізуватися в жодної з мафій: ні Шило-Виварка-Книриківська, ні Лісник-Пилип Пилипович-Данило Данилович.

Піп Ніфонт метався між цими двома владними кланами Гамаліївки, мов хрестився обома руками.

Найчисельніша «мафія» селища – плебс – теж ділився на прихильників Виварки та Пилипа Пилиповича. Незалежними, здавалося, були тільки «кончені алкоголіки», пані Зося, баба Журиха та Лідія Ромашкевич – Богородиця.

Селищні професійні пліткарі на чолі з Попковою Стефкою аж захлиналися від навалу роботи: то, мовляв, бачили презервативи біля Ніфонтової хати, а Вітька Гуляйполе сушить презервативи і ще раз використовує, то що мафія Пилипа Пилиповича вже має рахунок у швейцарському банку, бо продала японцям ліс, а французам бичків… Що зводять вони в лісі великий Публічний Будинок на місці колишньої начальницької «Лісової корчми». А мафія Виварки (колишнього майора) зв’язалася з одним нардепом, і вони продають зброю й наркотики чеченцям.

Чоловік, який жив біля лісу, не зараховувався до мафій. Він був над… Він не від світу цього… І поки що ніхто із сильних світу в Гамаліївці не наважився запропонувати йому співпрацю, бо ж співіснування визначила доля з випадком.

А коли Книрик наважився таки «по-п’яні» заїхати до Чоловіка, щоби делікатно посвятити його в «тонкі діла» з «пользою взаємною», то вже Чухрая вдома не застав.

3

Чухрай сидів уже вдома у Президента і пив чай із трав, бо ні кави, ні спиртного з тих пір, як приїхав на батьківщину, не вживав: акліматизовувався, зростався із землею, причащався, очищався.

– Ви, пробачте, назовсім до нас… до себе тобто? – запитала донька Президента.

– Навічно, – багатозначно, щирообіцяюче усміхнувся той, а про себе подумав: «Даремно я порушив кров’ю предків скріплений договір перед собою: не мати жодних стосунків з політичною владою».

Це було інше: і Президент, і «доярка Зоська», і Виварка були вже акторами його задуманого вічного Свята, його Революції. Він вивчав їх, йому не потрібно було від них ні грошей, ні почестей, ні слави. Він мав це все, але не від них. Вони йому не допомагали нічим, хоча молодий, наївний, він звертався не раз до мерів і президентів, просив проспонсорувати його перші вистави, фільми. Він пам’ятає їхні обіцянки, їхні посмішки. Зневажав їх. Це минуло швидко. Потім була порожнеча. Тепер – вони його ляльки, він експериментує, він пробачає їм людські слабкості. Він – Віктор Чухрай – випередив сам себе. І лише його серце знає, чого це йому вартувало…

Храм мусить стояти й на початку дороги. Щоби побачити абсолютне, треба щоби воно саме на тебе звернуло увагу, а щоби велике – ти мусиш випробувати дух свій ним. Спочатку для хлопця без батьків і з глухого лісового поселення великий світ ілюзій та реалій здавався правдивим абсурдом. Але ж без певної частки абсурду, можливо, не виникло б саме життя. І якщо б не він (такий глобальний) – воно б іще довго зоставалося у звичних нам формах-берегах.

Донька Президента – підозріло красива жінка – дуже зацікавилася Режисером. Її великі грішні очі… В них тихо опадали ружі і дуріли від власних пісень солов’ї. Вона зрозуміла його глибоко, як він своє мистецтво, в якому жив, як хотів, бо любив це діло, як і любов, зі своїми уявленнями про чесність і порядність. Донька Президента писала Режисерові листи. Так вкінці XX століття уже не епістолярував ніхто. Називала його генієм, писала, що фільми його – молитви для неї. Режисер замислено усміхався, уявляючи пергаментно-випадкове лице Президента, якого явно нервувала запопадлива тяга доньки до митця. Але у святковій святості свого захоплення вона сама вже була владною художницею. Вона хитро шукала зустрічі з Чухраєм, бо їй уже мало було лише чистих, як дитяча молитва, плодів його душі…

Режисерові ж ліньки було, ні, не ліньки… просто, як і мистецтву, жінкам треба віддаватися повністю. А він уже був зайнятий, відчував, що не так багато повноцінного часу має для постановки того, без чого Велика Пустота забере його суть після фізичної смерті. Місію мають не тільки ж месії. Вчився радіти приємним дрібницям, а горювати від неприємного Великого: потопів, ураганів, воєн. І то сприймати їх – як у сні, як на фініші, від якого не варто чекати ілюзій, хоча сам Фініш – майже завжди ілюзія.

Митець завжди спокушує світ-акулу власною кров’ю, щоби віддати йому-їй м’ясо видуманих світів, критерієм якості яких є здатність до репродуктивності, стихійності.

Чухрай не відповідав на листи доньки Президента. Писав сценарій Дня Столиці, який сам і повинен був через місяць втілити. Актори самі приходили до Майстра в готельний номер, поспілкуватися, таємно сподіваючись на роль, бо бажання – це прохання до інтуїції. А він вечорами ходив на вистави столичних театрів, приглядався до них, вибирав. Актор – древня професія, як і повія, як і режисура…

Місто не боялося всесвітньо відомого режисера, навпаки – знало хто є хто. Так звана богема старалася зробити з нього кумира. Він із відразою дивився на свій бронзовий бюст, але це було теж своєрідне поклоніння. Іноді йому здавалося, що він подавав вказівний палець тому, хто вже останній раз піднявся з дна, щоби побачити сонце й набрати повітря.

Беззоряними, як віко труни, ночами прислухався до скрипу земної осі й думав над долею народу, через який варяги ходили в греки, монголи – до Папи, російський цар прорубувався до Європи, єврейський червоний комунізм – до світового панування. Чому інші народи рано чи пізно заявляли про себе, а він коли ж? Такий добрий шанс тепер. Або через «око за око», або через «підставлення іншої щоки», тобто: або садизм, або мазохізм. Садомазохізм – неконкретна сила державотворення, самоіндентифікації.

Коли на Дніпро йшов дощ (мов росло сиве волосся), рослинне самовідчуття не покидало Калинюка. Він тоді заходив в гості до художника Оперного театру, і вони разом мовчали, їли бринзу, привезену художником від батьків – з гірського села. Іноді впускали до себе балерину-поетесу, і та читала свої зовсім непогані вірші. Вчора, правда, полоснула себе ножиком по зап’ястку, запропонувавши Режисерові зробити індіанське кровозлиття. Зблідлий Режисер притулив свою темночервону руку до руки балерини. Художник знепритомнів. Чухрай і балерина смикнули руки, які вже зрослися, – кинулися відливати присолодженою водою господаря майстерні, який потім признався Режисерові, що ще такої любові не бачив.

«Дурне то все…» – махнув рукою Чухрай. – Він сам неабияк злякався брати на себе відповідальність у цій правдивій грі природи. Благо, що через кілька днів балерина поїхала жити в Югославію і з тих пір він її не бачив. Ще раз зрадив даному собі слову не мати справи з жінками, але ж достатньо іскорки, щоби спалахнула, як солома, ціла планета, не те що копиця дядькового сіна. В житті від життя не вбережешся, як і від смерті. Лесбіянки – правда й брехня – святкували весілля своїх дітей – мистецьких шедеврів, створених людьми для людей.

За старим (XVIII століття) вікном готелю «Адам» ходили з розтягнутою в часі й просторі амплітудою туди-сюди демонстрації-маніфестації шахтарів, комуністів, націоналістів, прихованих фашистів… голубих, жовтих і жовто-голубих, голосами людських предків кричали описані поетами, а тому вічно відлітаючі, журавлі. Режисер не читав газет, але ходив до церков та на театральні вистави, де зі знанням діла, тобто тіла й душі, підбирав собі акторів для майбутнього фільму про Христа й Спартака, про людей, до яких він повернувся, про себе.

Масовка в нього буде своя – селищна, сільська, а от хто зіграє Христа, Пілата, маму Христа? А ще ж є Марія Магдалина, Клавдія Прокула – спокусниця. Він не брав із собою «своїх» зірок з-за океану, бо хотів пережити зародження християнства тут, у себе, побачити, наскільки природне, наскільки лицемірне воно тут. Воно, меч князя Володимира, каламутна річка Почайна. Саме тут Христос розіп’яв Перуна, і Симаргла, і Мокошу, й Марія Магдалина Ладу не полюбила. Тут, у провінції. Хоча нема провінційної культури. Культура або є, або її немає. Провінційною може бути лише політична влада. Знімати фільм у цих середньовічних у двадцятому віці краях – це як грати на скрипці, їдучи на дикому коні. На жаль, тепер село Калинюкових предків не давало культури для міста, воно наївно вбирало в себе рокований роковий крик з бетону й скла далеких, неукраїнських, навіть не слов’янських мегаполісів. І танцювало під музику цю, навіть платило за неї останнім – яйцями курочки ряби, яблуками прадідівської груші, щепленої «вченим» нащадком.

Серце здригалося, мов дерев’яний дзвін поганства. Між кесарем і гербом не чути, не видно було бога.

Зерно мусило померти, щоби дати новий врожай… десь там – в осені християнства.

За вікном готелю йшли натовпи дітей – новоспечені піонери-націоналісти. Яскраво-адідасівський, теж новозбацаний власник кафе на першому поверсі склив вікно у ньому – вікно в Європу… Рекламний ролик якоїсь співачки Мурличко був явно талановитіший за пісню, яку нав’язливо рекомендував. Гармонію ранкових зір і вітру порушували тільки люди.

Вмирання весняного снігу давало багато болота, але часто болотом лише й можна вимити-витерти руки чи замазати піч (це до теми шліфування алмазних душ між низькими людьми): мудрому стелі досить, дурному неба мало.

У цьому віці й стані Режисера не нервували вже відносні успіхи інших митців, загравати з політичною владою він також покинув іще в молодому віці. І тепер у нього вистарчало сміливості бути веселим, незважаючи на великі депресії, – коли світ ілюзій бився на смерть зі світом реалій. Чорна голка печалі очищала від крапельних симптомів зоряної хвороби. В такі дні він шукав красиве, а не корисне, часто красивим була жінка: «одной рукой ти гладіл мої волоси, другой топіл на морє кораблі». Колись він із ними спав. Після першого переспання таїна з жінки зникала. Тіло кам’яніло, як гніздо пінгвіна, а серце шукало розп’яття, світ здавався слизьким, як око, відбувалося роздвоєння, закладене в кожній людині ще від народження: на батьківщину мами й батьківщину батька…

Філософськи мудрим і психологічно дурним здавався собі.

До самотності вже звик, бо кожен Митець самотній – від народження, не любить «юрби й телекамер». Але саме перед теле– чи фотокамерою позуючи, добре думається. Ще краще – позування перед наведеною на тебе рушницею. Митець – мазохіст, політик – садист… Може, й тому Віктора Чухрая забрало кіно… І не ясно було: він у кіно, чи воно в ньому. Христос несе хреста, чи хрест тримає Христа.

Від журналістів відмахувався мовчанням, лише раз на запитання «чому він приїхав знімати тут, а не в Америці?» сказав, як до себе: «Так мені підказує ангел-охоронець – єдиний, кому я не плачу за комфорт тіла…».

З часом готельний номер почав здаватися Режисерові затишним гробівцем. І він перебрався в «кімнату для гостей» Оперного театру, жартував: «Чим далі в ліс, тим грубші партизани».

«Людська комедія» міста розгорталася перед ним в усій великій своїй порожнечі, пишноті, істинності, динозавровості, бідності, претензійності, справжності.

Підводні річки інтриг та інтрижок міської знаті вибивалися з-під асфальту в найнесподіваніших місцях і пахли дустом.

Так пекла Азіопа.

Коли засуха – то працюй-не працюй на своїй нивці, а толку буде мало, а то й ніякого.

План Столиці й список його поважних гостей, включаючи президентів великих держав, лежали перед Режисером. Він, бавлячись, як шахіст, взявся розставляти їх по місцях, даючи їм свої слова й рухи.

1 квітня мав бути День Столиці.

Сьогодні 20 березня.

Список акторів – учасників Дня Столиці – теж уже складений ним. Він знав навіть їхні біографії із грішно-пікантними подробицями на крутих поворотах долі. З допитливістю професійного пліткаря найвищої марки він вивчав зв’язки між представниками творчо-владної еліти міста, де актор, що грав Христа на сцені Головного театру держави, зробив дитину відомій поетесі, потім став коханцем претензійно-порожньої дружини єврея-професора. Редактор відомого журналу спав із чистою, ніжною, як дотик власної сльози, юною балериною. Мер із другом – генералом, начальником митниці, – перекачували валюту в німецькі банки: а що ж – екс-прем’єру можна десятки мільйонів доларів у Швейцарії тримати, головам колгоспів «Мерседеси» та триповерхові особняки купувати… коли студенти й пенсіонери кілька років грошей від так званої держави взагалі не бачать.

Кіно не знімалося… актори жадібно прагли ролей. Вони ще не вміли продавати, пропонувати себе, але бажання жити, вижити, «життєвий потяг» штовхав їх – професійних лицедіїв – на приниження, на вчинок – як метелика на вогонь свічки чи зорі…

У театральному інституті професори Шмульнсон, Шапсенсон та Боднаренко приймали іспит, і на прохання Чухрая теж відбирали молоденьких акторів для масовки й не тільки. Шмульнсон «спеціалізувався» на красивих дівчатках, Шапсензон – на хлопчиках, а Боднаренко на пляшках, за які ставив трійки навіть «кінченим шлангам».

Коли якось на вокзалі до Режисера підійшов нещасний, мов душевний зек, солдатик і попросив «копійку на хліб», у Чухрая «непрофесійно» стиснулося серце. Він дав солдатові-дитині гривню й подумав, що для воїнів-охорони Пілата йому потрібні солдати: він мусить відвідати військову частину. Це найлегше.

Треба жити, як собака, щоби творити, як Бог. Відчувати залізо так само, як дерево, яке хитають вітерчатка й стара вітриха. Коли – хочеш-не хочеш, а маєш смак. Пасеш на воді місячні тіні летючих мишей і бродячих мордатих котів, пізнаєш зло, буваєш злом – щоби потім вміти зі злом боротися, прагнучи в генії, що є, кажуть, помилками природи, через які природа, на жаль, чи на щастя, дає правило. З’являються монахи-спортсмени і полководці-лірики, обачний навіть у Каятті апостол Петро, який став вибраним, як і інші апостоли, якось випадково, без особливих заслуг. А потім – приходить щаслива смерть і цілує тебе, покушуючи, – як баба (агресор доброти) папіроску. І поєднуються наївність та глибокодумність. І археологи знання допомагають мертвим вставати зі своїх могил. І, врешті, особистість стає або більшою за свою долю, або меншою за свою людяність. І душі пророків – могили опалих зір. Підземні ріки стають небесними дорогами, над якими дерева струшують листя, як старенькі маски блазня, котрий утікає, утікає від безгрішних… Життя задувало дух народу, як кіт задуває свічку.

4

У селищі поступово все наближалося до свого початку: відключення світла й природного газу втягувало його жителів у натурально-феодальний туман буття. На великих, свіжоскладених печах грілися коти й миші. Як велика радість, пікся хліб.

Рідко який автобус доїде до середини Гамаліївки.

Місцеві «апостоли» доловлювали останні рибини в озері, що розділяло Гамаліївку на велику й малу.

В головної самогонниці – Попкової Стефки – непогано йшов дрібний бізнес: хто не мав грошей, закладав останні нагавиці. За це Стефку називали «новою українкою», і вона гірко усміхалася. Її племінник возив горілку продавати у столицю. За те жили.

Останніми подіями для селища був приїзд внучки Лідії Ромашкевич – негритянки Люсі, яку вирядила до бабусі її донька Жанна з її чоловіком пуерторіканцем Панчо та демонстрація фільму «Ісус, син Бога живого» з кіножурналом «Чи є життя на Землі?».

Фільм привіз зі столиці дивний для гамаліївців Чоловік. Правда, напевно, вони цього не знали – тільки здогадувались, адже ніяких кін у їхньому напіврозваленому, мишиному клубі вже років з десять не було, як до речі, й самовбивць.

– То ти підеш на те кіно? Чи нє? – запитав Данило Данилович Пилипа Пилиповича.

– Та вже мушу. Кіно мериканське. Відмовити не можна, а то ще бомбити почнуть… – відповів голова сільради.

– А хто ж його ставить?

– А хрєн його знає, – привезли зі столиці два мєнти й кіномеханік на кегебіста похожий.

– А де наш новий поселенець?.. Казав племінник Попкової Стефки, що нібито бачив його в столиці…

– Отож, він, мабуть, і наслав…

– Поживемо – побачимо. Пережили партію, переживемо й бога…

– Чи то боже, чи якесь інше, то ще неясно, – сказав Пилип Пилипович і занюхав склянку самогону головою друга. – Он пані Зося вже жаліється, що покійниця Варвара до неї приходила разом із тим Калинюком, що поселився біля лісу і в столицю їздить. Мабуть, багатий до чорта… Чи від чорта…

Нарешті Данило Данилович демонстративно з’їв склянку, і вони пішли до клубу, який у цей вечір об’єднав друзів-ворогів різних політичних партій і релігійних конфесій. Вишита сорочка демократа-вчителя Горуна папужно виглядала з-під кожуха, ніби бажала влади. Пацани невміло скубали бройлерних дівок. Незалежний, мов Україна, мельник Фортуна прийшов з біноклем, який йому разом із розбірним млином подарував дід з Англії.

Лідія Ромашкевич довго сумнівалася: йти чи ні, аж коли машина самого Ніфонта підкотила до клубу, швидко вдягнулася й побігла до клубу – як до церкви, що зроблена зі сльози.

«Шановні гамалійчани, зараз ви побачите кіно про Ісуса Христа, який… не слухався маму, а був вірний своїй ідеї і воскрес… ну ви самі знаєте», – почав схожий на кегебіста кіномеханік, і кіно почалося.

– А я думав, що в нього гарне волосся, – чулося в темному залі, – а він рижий…

– Бо він жид. Ашненазі, – голос учительки молодших класів Рими Калениковни.

– А він хоч бабу знав? – казав демократ Горун до мельника Фортуни.

– Ну, женатий не був. Точно. А так… Бог йому суддя.

Баби, тітки, старі діди швидко-швидко хрестилися, а Попкова Стефка хотіла навіть поцілувати ногу Христа, але кадри мінялися так швидко, що встигала цмокнути лише вологобрудне, задране пацюками полотно екрана.

Режисер підійшов до клубу тихо, непомітно. Дивився на дивлення кіно з будки кіномеханіка. «Тут тільки час свою ще робить справу. В моїх пісень замерзли полюси. Малий Ісус. І ще малий Варрава. І хрест – срібляста гілка від роси. Портрети снів розвішані без цвяхів. Танцює дощ зі свічкою в руці… А сфінксенята щуляться зі страху, бо бачать фатум в мами на лиці. …Це клуб сільський. Це фільм іде про страту. Дід хрест кладе з вікном собі на грудь. І скапує сльоза із рук Пілата До тих, що всоте Бога розіпнуть», – згадався вірш друга-поета.

«Ці люди – як діти: жорстокі, наївні, самонеорганізовані, – подумав Режисер. – Якраз такі були в Палестині під Римом. Кращої масовки не придумаєш».

Десь кукурікав півень. Автономний дизель давав струм. Ось уже жінки волоссям обмивають ноги Христові, а він: «Якщо хто прийде до мене і не вознен(видить батька свого і матір, і дружину, й дітей своїх, той не може бути моїм учнем». Або – «Ніщих (поганий переклад) завжди маєте із собою, а мене не завжди маєте».

Але, врешті-решт, в моралі, як і в мистецтві, слова нічого не значать, діло – все. Тому принципово не пішов у кіно про Ісуса лише Маклуха Маклай, переконливо, традиційно вважаючи його богохульним. Маклуха був прозорий від молитви й посту, фактично нервовий, мов гола ідея, яка пережила всі стадії свого розвитку: відродження, бароко, класицизм, романтизм, реалізм, натуралізм, символізм…

Отець Ніфонт продумував свою проповідь, яку йому однозначно доведеться проголошувати пастві після фільму. По-перше, він скаже, що церква колись, у п’ятнадцятому столітті звірино повстала проти книгодрукування, винайденого Кіолем, потім – проти електрики, проти трактора, тепер – проти кодування особи, Інтернету, кіно… Але ж рано чи пізно була надрукована «Біблія» без ісбеену, у храмах засвітилися електричні свічки, попи почали їздити за кермом найкращих машин.

Ісуса Христа розпинають перед народами знову й знову: екрани, як і плащаниці, витримають усе – руді, чорні, навіть негритянські його подоби, навіть християнські образи Будди, чи Перуна, розп’ятого на березовому хресті. По-друге, його турбує отой дивний чоловік, що купив хату на краю села. Він повинен привселюдно оголосити його злим, але він мусить достеменно знати – хто цей багатий дивак з обличчям дитини й тілом жерця. Це ж і кіно про Христа однозначно привезене сюди з його легкої руки. Хто стоїть за ним? Треба обов’язково вийти на єпископа… Суміш із порожнечі й меланхолії оповила єство ієромонаха.

* * *

Коли Христос уже висів на хресті, промовляючи «Ілі, ілі, лама савахвані!», в клубі зникло світло. Не встигли люди опам’ятатися, коли через підсилювачі, як штукатурка, упав на всіх грубокований голос Виварки: «Мужики й баби! Прошу оплатити оренду клубу, бо він вже приватизований!».

Після паузи в повній темноті клуб загудів, як рій. Хтось запалив свічку. Валера Дух прорізав напружену темінь хворобливо жовтим променем ліхтаря.

Біля виходу стояла вся селищна наркомаково-митна мафія: Книрик, Шило й Виварка.

– Все ясно? – запитав Книрик, клацнувши ні то корком рушниці, ні то кованим каблуком…

Кіномеханік дістав звідкись «калашнік» і запитально подивився на Режисера, який стояв біля нього, невидимий для народу.

Режисер мовчав.

Кіномеханік вийняв зі своєї кишені гранату і теж поклав біля кінопроектора.

– Хлопці, спо-о-кій-но! – почувся козячий окрик Пилипа Пилиповича, і невідомо було, кому він був адресований.

Рішення треба було приймати вже: хтось із залу обов’язково зараз опам’ятається – і може початися…

«Тяжело в дірєвнє без нагана», – стиснуто видав на-гора Валерій Дух і вийняв з-під кожуха обріз.

– Скажи, що «кіношники» заплатять за оренду клубу, – шепнув Режисер кіномеханіку-охоронцю.

– Ясно, – відповів той й висунувся у вікно, звідки мав бути промінь, який ніс Христа, хреста, перших християн… – Ми платимо за все.

– Хто то ми? – бабським голосом задеренчав Шило.

– Кіномеханіки…

– Спускайся, – махнув рукою Виварка, не чекаючи такого повороту, й лихоманно видумуючи суму.

– Погоджуйся на все, – сказав кіномеханіку Режисер, професійно усміхнувшись.

Подібний на тілоохоронця кіномеханік стояв серед сірниково-свічкових вогників, як грозове небо серед якогось нечітко окресленого сузір’я.

– Сто тисяч!.. – крикнув Книрик, втішившись, що не назвав, яких грошей…

– Зачекайте п’ять хвилин, – сказав кіномеханік і пішов у будку до Режисера, який зразу ж видав йому двадцять тисяч доларів.

Справді через п’ять хвилин кіномеханік вийшов у зал:

– Ось вам двадцять тисяч зелених, капусти… Кому?

Шило штовхнув між ребра Виварку: мовляв, іди, бери. Виварка з погано прихованою нервозністю взяв гроші, підійшов до своєї компанії.

– Мужики, чимось недобрим тут віє… – сказав Книрик. – Світи лампу! – Махнув рукою до когось при виході.

Світло з’явилося.

Охоронець пустив списом кров з-під ребра Ісуса Христа, переконуючись, що він уже віддав душу Отцеві своєму.

І тут зірвалася пані Зося:

– Не фіга собі! Шило, а ну давай гроші за молоко! – з наївною жорстокинкою в голосі заявила вона.

– Ага-га-га! – розгульно загуділо в клубі. – За молоко! Три роки вже! Куркульня!

На білій простині-екрані надвоє розірвалася розверзлася штора. Кіношні небеса зробилися ліловими.

– Бий їх! – невпевнено крикнув мельник Фортуна, тонкими устами ловлячи червоні сліди своїх слів у спітнілому, прокурено-самогонному повітрі старого, як церква, клубу.

Піднявся старший син лісника – Микола Боян, за ним – широкоплечим, високим – Пилип Пилипович і Данило Данилович: одна банда (Шило, Виварка, Книрик) стояла навпроти іншої, психологічним центром якої був син лісника, філософським – Пилип Пилипович, економічним – начальник колгоспу Данило Данилович. Між цими мафіями народилась дуга – народ, який, як відомо, «коли ситий, то спить, як худоба». Але він був голодний, холодний, а тому…

* * *

«Йому кості ламати не будуть!». Потім Йосип із Архіматеї, що був учень Ісуса, але потайний, – бо боявся юдеїв, – став просити Пилата, щоб тіло Ісусове взяти. І дозволив Пилат. Тож прийшов він, і взяв тіло Ісусове. Прибув також і Никодим, – що давніше приходив вночі до Ісуса, – і смирну приніс, із алоєм помішану, щось літрів із сто. Отож, узяли вони тіло Ісусове, та й обгорнули його плащаницею із пахощами, як є звичай ховати в юдеїв. На тім місці, де Він був розп’ятий, знаходився сад, а в саду новий гріб, що в ньому ніхто ніколи не лежав…».

І дивилися всі кіно. І в незатишно облізлому приміщенні єлейно запахло смирною і ладаном. Здавалося, що великий гіпнотизер – великий соціальний психолог – утихомирив людей, між якими ось-ось мала спурхнути іскра звіриної непокори самим собі, природі.

Далася взнаки генетична богобоязнь найстихійніших жителів Гамаліївки, глуха втома бідно-сірих, змучених, корінних, мов калган, людей, які в екзистенційні моменти ставали вітрово безвольними, зоряно тихими, безгрішно-безгрішними.

Християнський натуралізм їх тілесних душ і душевних тіл, закінчено оформлено шукав резерви для революції, – і не знаходив: третій парламент не давав ради сам собі, не те що – народові. Більше вибирати, здавалося, не було з кого. Не вистачало національного насіннєвого матеріалу. Потрібен був стрес для нації й окрема одиниця, чи група одиниць, як генератор, той, хто би перший кинув камінь.

У клубі настало винувате мовчання.

– Слухай, – шепнув Вєнік до Костя Гавури. – Твоя Варвара вчора мені снилася, приходила до мене.

– То любов…

– Е, – махнув рукою Степан Лось.

Книрик згадав про того дивного чоловіка, з яким давно хотів познайомитися.

Вирішив піти до нього знову із Шилом та Виваркою. Притягує його ця людина. «А це ось рабське бидло нехай живе: бо ж відомо, що ніхто так не знущається над дурнем, як він сам над собою. Нехай борються зі своїми тінями…».

На екрані воскресав Ісус Христос: «А дня першого в тижні рано вранці, як ще темно було, прийшла Марія Магдалина до гробу, та й бачить, що камінь від гробу відвалений…».

– Гроші за молоко! – несподівано вигукнула сп’яніла пані Зося.

– Приходьте завтра до кантори! – крикнув з будки кіномеханік, бо Режисер уже йшов до своєї хати із твердим бажанням їхати завтра до Столиці – ставити свято. Але що робити тут? Тут і там мусило щось змінитися на глибшому, ніж звичайний, партійний, приїджений рівень. Мав спрацювати інстинкт (тобто звірине), або релігійне, ритуальне…

Режисер не ставив перед собою політичних цілей. Йому вимальовувався тепер інший сценарій фільму: розп’ятий Спартак, маленький Христос… матері, і дружини й дітей, і братів, і сестер, і при тому всього життя свого, той не може бути моїм учнем… Шлях до апофеозу лежить через ешафот. «Жебраків завжди маєте із собою, а мене не завжди маєте».

В Калинюковій хаті пахло сосною. Звучала японська народна музика.

5

Столиця чекала свого Дня.

Біля храмів уже стояли воєнні похідні кухні, в яких мала варитися каша для бідних, актори готувалися смішити себе й людей – у яскравих костюмах на сірому тлі. Високі й маленькі чиновники перечитували свої (не ними написані) виступи. Головний пивоварний завод країни заготовив кілька бочок пива «для народу, на халяву», – безплатно. Навіть минуло– та позаминулорічні красуні – «міски» милися та підфарбовувались, щоби бути, так би мовити, самими собою, чи несамимисобою.

Гицлі розстрілювали в місті блудних собак, не зав’язуючи їм очі чорними пов’язками. Голубів і так останнім часом чомусь було дуже мало.

По телевізору виступав Президент і розсмішив розумних фразою: «Якщо все буде добре, то в 2005 році ми вийдемо на рівень дев’яносто першого».

Підземні ріки під Столицею, здавалося, затопили підземні дороги – всяка пекельна нечисть повилазила на асфальт і трави, породжуючи кругом попіл і кров. І щоби їх, як і муху на собі, прибити, потрібно було вдарити й себе, вийшовши з якихось, не знаних досі, джерел, адже секс, церкви сильно приїлися вже в кінці двадцятого століття.

Картато-порожній ідолізм естрадних зірок, які співали ні про що, не обіцяв ніякого польоту ні для душ, ні для тіл тих, що слухали, бачили, нюхали.

Потрібне було якесь Духовне Дерево, яке переробляє суспільний вуглекислий газ на життєдайний кисень. Дерево Знання на цю роль не тягнуло тепер… Дерево Віри? Сили? Ніжності? Любові? На якому ґрунті проростуть плоди його? Передсвяткові дні були врожайними для смітникаря Леона Гайдеровського. Біологічний будильник підіймав його о шостій ранку. Леон брав свій зелений («очень ценний, бо похожий на воєнний») рюкзак і йшов по центральних смітниках міста, у яких було все потрібне для існування тіла й незвичної радості душі грибника, мисливця, рибалки: недоїдки, недопалки, недопитки, недочитки книг і газет…

«Бери від життя все, але не забувай, де взяв», – афористично подавав свою житейську філософію Леон, одягаючи заячу маску на обличчя, спортивний костюм – і творчо заривався у старі (імпресіоністичні, романтичні) та нові (кап– та соцреалістичні) смітники, розлякуючи ворон, мордатих котяр, породистих дворняг та задрипаних ізпанських порід. Деякі огризалися.

Набравши повен рюкзак, Гайдеровський ішов у маленьку, залишену йому столітньою тіткою кімнатку-конурку, з якої лише підвечір виходив у справді шикарному смокінгу і йшов повз ті ж смітники гонорово, красиво, художньо до Оперного театру, де слухав «Циганського барона», «Лебедине озеро». На все його пускали безплатно, бо вів Леон себе дуже чемно, правильно, уважно. Його можна було оголошувати почесним відвідувачем.

Калинюк помітив його, коли той підняв недопалок папіроси, випадково запаленої Режисером (взагалі він не курив) і кинутої мимо урни, бо був сильний вітер. А потім це ж бліде, чутливе обличчя – в ложі Оперного. Вражала дволикість…

Уявляв його в ролі Пілата. Підійшов познайомитись. Гайдеровський плакав. Винувато витер велику, як церква, сльозу: «Вибачте, це в мене буває. Не від жалості – від високого», – казав.

– Нічого, плачуть, як правило, сильні. Кажуть, якщо ти не вмієш плакати, то ніколи не будеш щасливим, не знатимеш – що воно таке – щастя.

– Кажуть, за щастя своє, свого роду-племені, землян... і боротися треба… Не знаю…

– По-вашому, важливіше свою душу зберегти…

– Так, саме так – а не нав’язувати комусь своє бачення стилю, виду, норми.

– Але ж тоді…

– Що?.. Мудрості, дитячості бракує нам усім, здається… наївності звірів…

– Жорстокої наївності, – сказав режисер і набрав у легені повітря, щоби запитати про смітники, знаючи вже, що Пілата з Леона Гайдеровського не вийде, але той сам випередив його:

– Ви гадаєте, мені просто було перший раз залізти у смітник? Падати не менш важко, ніж злітати…

– Так, але ж краще летіти кораблем, ніж пливти літаком – подумав я собі, коли перелітав Атлантичний океан із Нового Йорка…

– У сорок п’ять кожен мусить вже грати самого себе, – добив свою сльозу порізаним пляшкою пальцем Леон.

– А ви хотіли б зніматися в кіно? – несподівано для самого себе запитав Гайдеровський.

– Ні…

– А за гроші?

– Які гроші? Сума тобто…

– Ну, сто тисяч, наприклад… доларів.

– Зміг би, й за мільйон, але я поганий актор, тобто я не-актор.

– Вам потрібно буде лише вмити свої руки перед людським натовпом.

– Ха-ха, – в себе усміхнувся оперний смітникар, вирізьбивши ямку на своєму підборідді, оскільки рот його за типовою звичкою рідкозубих людей майже не брав участі у виразі емоцій.

– Це все-одно вийде смішно, пародійно, а Христос, як і всі фанати, одержимі, не сміявся… Казав. Але не сміявся. Це буде пародія. Пародія на Біблію.

Останнє слово Леон однозначно вимовив із великої букви.

– Ну добре, але хоч у параді на честь Дня Столиці ти візьмеш участь?

– Надіюсь – не у воєнному?

– Ні.

– А що – кричатиму «Слава Україні» назустріч воїнам УПА чи цехові пивоварів?

Режисер, як снайпер, вибирав ціль між тисячами можливих ймовірностей – і не міг знайти місце Леонові Гайдеровському на «своєму» святі. Президентові, мерові, генералам і красуням міг, а йому…

– Я буду сам собою, – пожалів його смітникар. – Смітникарем, який має замість того місця, де в інших релігія, – поезію, театр. А те, що я конкурую із бездомними псами, які так і не стали вовками та хитрими воронами, – нічого це, так би мовити, не символізує. Мені далеко до них в природності, а значить, – в божественності.

– А ви максималіст! У вас високі регістри, – з виглядом досвідченого учня відповів Чухрай і простягнув співрозмовнику свою візитку.

Гайдеровський взяв, написав на ній свою адресу і віддав Калинюку: «Знайдеш мене, якщо буду потрібен… Ну, я пішов…». І справді пішов – як дерево, що робить кисень із вуглекислого газу, благородний, а значить – мудрий. П’яний – як святий.

Режисер не завертав його, хоча ще вчора він, напевно, щось придумував би, а сьогодні йому призначила зустріч одна з порожніх і модельно красивих авантюристок міста Ліліана Пантюк, молодий і талановитий чоловік якої – професор Глусь поїхав на симпозіум до Греції з проблем античної літератури, а вона завела роман із шармовим, як молоко пташки, артистом драматичного театру, який направду грав роль Христа, поза сценою зробив дитину місцевій поетесі. Там ця дитина безбатченком і росте…

Ліліана любила болотяний блиск дешевого успіху. І тільки брак природного глибинного розуму заважав їй бути чимось справжнішим і соковитішим, ніж вона була. Хоча – жінка, як і поезія, «должна быть глуповатой». Ну, тобто це не кожен зрозуміє», – казав її законний чоловік.

Солодка курв’ячість її натури виходила з берегів і бажала сили, влади, інформації, грошей, заздрості… Накльовувався типаж Клавдії Прокули – дружини Пілата. Та й не збуджувався так Віктор Чухрай, чесно кажучи, вже давно. Біле, але сито засмагле, тверде тіло цієї юнки-жінки, з вітром, здавалося, точеними ногами й необачно іронічними устами тягнуло до себе, в себе, за собою, як невидима сила тягне у заокеанний-надокеанний вирій журавлів. Так цікавить, можливо, записка в пляшці, що схожа на гойдливе тіло зволоженої самки, життєве кредо якої: «Честь зберігають, а славу здобувають». Як усі «вискочки», вона була сексуальна.

Режисерові потрібна була Артистка, яка би спокушувала Христа. І він, здавалося, її знайшов. Не баба, як навіть пані Зося, а дама, в контексті якої справжнюється кількісно-якісна художня сюжетна формула: «Один чоловік – лірика, 2 чоловік – балада, чоловік плюс одна жінка – новела, 2 жінки й один чоловік – роман, 2 чоловіки та одна жінка – драма, 2 чоловіки плюс дві жінки – комедія».

Хоч-не-хоч, так чи так – а виходила комедія.

Якийсь несподіваний, не знаний давно неспокій найшов на Режисера: щось потрібно було змінити. І він зробив це.

Довго перед тим ходив між могилами древніх, як зорі, предків. Відчував, що сам має бути похованим не десь там – за океаном, в океані, а саме тут – біля рідних, де й народився колись.

Життя на генетичній батьківщині безбожно каламутило, розхитувало його, здавалося, природний, як склянка синьої самогонки, мов квадратні очі хмародарів, сценарій, воно засмоктувало його. Воно було сильнішим, склянішим за мистецтво. І Режисер злякався, а потім несподівано зрадів своєму страхові, що він знову з’єднається зі своїми односельцями, які трохи боялися його: почне менше безплідно думати над світобудовами, трохи рідше голитися, раніше вставати, коптити на яблуневій смерті ковбасу, сексуально доїти хитрувату корову, їсти пироги з маком і тупувато співати про минуле, все частіше притуплюючи ясне серце самокрутками й самогонярою, а не книжками, кіноплівками…

Взявся ще раз перечитувати історію розвитку, плоду й падіння Римської Імперії. Нервувався. Не спав. Режисований ним День Міста то знову нагадував йому карнавали в Ріо-де-Жанейро – з грубасом Мамбу, то нацистсько-сталінські паради з провінційним нальотом фантазії. Але ж – нема провінційної культури, хоча є провінційна влада…

За океан тепер зовсім не хотілося, а дружина з дітьми «ні за які гроші» не хотіла їхати сюди.

Пізнай себе – і дуже скучно стане…

Місто здавалося маленьким і порожнім. Треба було ту пустоту заповнювати – мов пити молоко святої в місті – Архангельську. В селі було порожньо теж. В далекій багатій поки що країні, де він досяг слави і грошей, – ще порожніше. Там не було бога…

Мускулисті, накачані христоси висіли на золотих ланцюгах часто-часто: чорні, білі, жовті, але не було чогось. А ще – ляльковий, штучний нарочитий сміх, хори монахів. Густа печаль. Хочеш погасити свічку – спочатку поклонися їй. Але свічки ж хімічні – парафінові. Все тут хімічне.

На березі річки – хлопчик. З комп’ютером. Вичислив, скільки він сьогодні зловить золотих рибинок.

Показати б цей розпад Великої Імперії не через людську душу, а очима якогось кота Маліра…

Чим далі жив Режисер, тим більше хотілося йому не мистецтва для мистецтва, за яке він став багатознаменитим там, – а змінити мистецтвом життя оцих людей, своїх земляків, заставити їх думати, боротися – навіть проти нього – Режисера.

Мери, президенти уже ходять за його сценарієм по грішній землі – нехай один день, нехай розуміючи, що мистецтво вічніше, але… це не радує Режисера. Він переріс давно за віком ці смішні претензії.

Тяжче було кинути іскру, палючу краплю стихійно-впертої сльози у тих, кого римляни називали плебсом.

І нехай із кожною перемогою лінія горизонту знову віддаляється від нього, нехай напрямки пошуку щастя міняються: то воно, здається, в дитинному минулому, то в скловатяному майбутньому. Нехай.

Боротьба із життям нагадувала Режисерові боротьбу нервового чоловіка з мухою. Скільки разів переступав він уже через своє не можу – а що вийшло з того? Він пізнав ритуал творення ілюзії, ніби зі сторони бачив безпереможну боротьбу інстинкту з істиною, а тепер уже, коли недоліки старіючого тіла компенсувалися біологічними мозковими реакціями досвіду, почав розуміти, що нічого не розуміє, що любить страх, що перейшов уже межу страху, що знає інтуїтивно,апріорі – як змінити світ, приблизивши його до кольорів, запахів, звуків своїх ілюзій, але не знає, чи варто. Але не має молодого учня, який би мав енергію втілити це. А він, Режисер, сьогодні плюне на все: на це древнє українське місто, на нещасну Америку, яка не мала дитинства… Він сьогодні поїде в дрімучо рідне село, в землю якого колись ляже (бо якщо вже лягати в землю, то хоча б у рідну), а як летіти – то вже у спільний космос.

Скільки не задумувався над особливостями суспільної будови (не говорячи вже про світо-), не знаходив мудрішого ключа, ніж у тій притчі про пекло і рай, великі ложки і людей, які не могли ті ложки донести до своїх ротів у пеклі, а в раю – додумалися годувати одне одного тими ж ложками… Ось і вся різниця. Ось і весь секрет суспільного щастя – від рай-онного до рай-ського масштабів.

Об’єднує людей мистецтво, церква, вино, спільний ворог. Вони ж і роз’єднують. Людина (дитина?) щаслива доти, доки не побачила, відчула щасливішого (багатшого, красивішого, здоровішого) від себе, а далі – щоби жити, треба перейти межу страху. І пофіг усе. І мила суєта. Для цигана і єврея, чукчі і француза…

Згадував найпростіше, найсвітліше: полиновий вітерець, уста сільської дівчини-пастушки, коня, який шепотів людським голосом до трави, весільний танець лелек з орлами, євангеліє від Вія.

Щоби написати, створити щось вартісне, потрібна була тюрма. Так хрещений жид Міґель де Сервантес Сааведра написав свого безсмертно чутливого рицаря – лицаря печального образу – після того, як його не впустили до Америки, а запхали до тюрми: величезний простір перспективної життєвої реальності сфокусувався у внутрішньо заґратовану печальну пісню тюремного серця. І все. І вийшов духовний подвиг, одкровення.

Життя зі смаком навряд чи приведе до такого. Щоби летіти – треба розіп’ятись: як журавель у небі.

6

– Все! Їду в Грецію, в Чехію, в Польщу – хрен знає куди. Я в сраці мала цю… країну, цю державу… і цю себе! – кричала, зігріта зранку кухлем бражки, пані Зося. – Читала вчора ввечері «Тіхій Дон» Шолохова, то це ж тіхій ужас! Як про нас написано!

– Так-так, – то поки кров не проллється, то не буде толку, – киває за своїм столом голова сільради Пилип Пилипович. – Дивися – в Прибалтиці трошки постріляли – і діла пішли. Тільки ми не даємо собі ради.

– Гниємо! – сказав старший син Виварки Микола Боюн – лісник, який давно розсварився з батьком і більше пропадав у компанії Пилипа Пилиповича й Данила Даниловича, аніж Шила, Книрика й Виварки.

Його, іще зовсім молодого, тридцятишестирічного, одруженого у двадцять вісім з п’ятнадцятирічною Клавою Опейдою, боліло серце. Він темно запивав, пропиваючи ліс і своє тіло. Пив усе: самогонку з калини, самогонку із сосни, самогонку з дощу, вітру, землі, тертих зір. Його старший брат – Петро – був директором школи, з тієї породи інтелігентів, що їдять виделкою й ножем не лише на людях, а й на самоті.

Гулящий відставний майор Виварка – батько братів – більше часу пропадав у своєї «баби», яка жила, як і Режисер, на краю села, і трохи пахла нафталіном хата її, але серце пінилося дерев’яною кров’ю інстинкту. Це був останній затишок під межею горизонту для втомленого життям Виварки. Межа віддалялася й віддалялася – чим ближче він підходив до неї.

Але, знову ж таки, щоби летіти, треба було розіп’ятись, тільки не зависоко підіймати руки, бо навіть розп’ятий Христос виглядав би – ніби він здався…

Виварка переступив через себе – так виганяв із жил страх, що накопичився протягом тисячоліть. Він змішував олію з водою: кривавий бунт і бліду, майже цинічну діловитість отця сім’ї і лісу. Олія з водою хоч і стояли окремо, але їх об’єднувала одна посудина – його душевна плоть, яка досконалу печаль вбивала грішми, дорогою, гріхом, словом, з якого, як із пластиліну, можна було ліпити сонячних зайчиків, а можна… нічого не ліпити. Від воєнного в колишньому майорові зостався хіба що потяг до самопритуплення, що, як відомо, важче й цікавіше, аніж самовдосконалення, а ще – боязнь радості, тобто вишколене, майже ритуальне її стримання, коли вона підкочує до горла. Хотілося хліба, а не закусок – тобто поезії життя, а не життя поезії. Свічі таких душ задуває не вітер, вони самі себе своїм же воском заливають.

Виварка після звільнення зі служби в Афгані був керуючим господарством таємного будиночку для відпочинку партійного начальства різних рівнів «Лісова корчма», лісівництва його молодшого сина. Тепер «Корчма» чекала свого Вія, бо мертвоспляча відьма у запавутинених просторах цього часу вже здригалася.

Кіт Малір, який звик бачити й чути тут стиглих начальників і сам почувався хазяїном, доместикованим, спокійним, майже нахабним – як оті кастровані заграничні. Хоча Малір був при своїх інтересах…

Його поїли березовим молоком, годували шашликами й плавленими, як біле тіло, сирами. Він знав свої права й обов’язки. Взимку стеріг мишей «Лісової корчми» і жабів найближчих околиць. Здавалося, його поважали білки й горлиці. Іноді дражнили його сільські пастушки, діти начальників, яким дуже праглося ловити рибу в ставку, спеціально загаченому рибою до відрижки, з розрахунком комп’ютера… А ставок цей стеріг якийсь Симаньо, якому теж начальство подарувало навіть авто за вірну службу, а пустили слух, що він у лотерею того «Москвича» виграв. Малір не любив Симаня, але тепер це вже не має значення, бо все змінилося: не їдуть сюди червоні начальники, спорожніла корчма. Ставало менш людяно, але за те природніше. І Малір – лісовий радянський котяра – предки якого одомашнені були ще в Єгипті, де й забальзамовані… ангорські, персидські, сибірські, сіамські, безхвості, ставав сам собою.

Йому ще снилися дурнуваті, слабі котяри, якими завжди здавалися люди. Люди-коти, нещасні, глупі, сліпі вночі, смердючі й товсті, вони тепер все рідше відвідували лісову корчму, зовсім забули про нього, Маліра, й займалися чимось своїм, анархічно-дифузійним.

Малір дичавів, повертався до свободи-природи – від людей, від залежності. Він не мав більше баранячих шашликів, згущеного, як віск, молока, впевненості у завтрашньому дні, але до нього тепер дуже близько був вітер і зорі, трава, зойк відлітаючих, прилітаючих та ненароджених птиць, голод його і любов. Він ходив сам собою і не хотів згадувати свого опущення перед котами-виродками – людьми. Він навіть покинув «лісову корчму» і жив у пахучому дуплі старої ялини. В корчмі лише полював на мишей. На сон молився своєму богу, хрестатим деревам і недавно помітив, як деякі його сусіди-звірі почали бажати йому доброго полювання. Він теж побажав білці, борсукові… навіть жабі зі ставка, де вчора зловив рибу.

Виварка так само. Але не молився. Не хотів турбувати Творця. Надіявся на себе, самотній, мов метелик у Всесвіті, де жаб’яча ікра зір чекає свого запліднення або самозапліднення. Він, здавалося, не бачив світу – як води, лише чув шум її-його.

Все частіше переступав через неможу, і це було цікаво і смішно: «ха-ха-хо»! І шляхом – дао – цинічно уявлявся стравохід: не більше й не менше.

Дзвонив до колишнього секретаря рай-кому (кому?) Книрика та голови сільпо – Шила. Вони вважали себе майбутнім цього часопростору, а Пилипа Пилиповича й Данила Даниловича – вчорашнім, і, створивши свою мафію, старалися утвердитися в цій стихії, в цьому вихорі подій, який ніс усе і вся невідомокуди, з корінням, цвітом, зеленим плодом…

Так у Гамаліївці, мов дві краплини роси в пізньому жовтні, оформилися дві банди, які поки що самі не знали, чого їм треба, але виразно потребували одна одної, як колись Америка Радянського Союзу – для тримання себе у формі, для рівноваги польоту.

Усі інші – пані Зося, Вєнік, Лідія Ромашкевич, Коля Ткач, Попкова Стефка, Валерій Дух, навіть ієромонах Ніфонт – були одинокими у своїй боротьбі за існування.

Пані Зося збиралася «на зарібки за границю», Лідія Ромашкевич постила, молилася, виховувала онуків, садила город, Попкова Стефка пліткувала й вічно лікувалася. Юзьо косив траву… Коля Ткач зробився класним таксистом і їздив, їздив – мов утікав від самого себе. А ієромонах Ніфонт підробляв на прожиття торгівлею іконами, вважаючи, що дві помилки зробила Україна в перші роки незалежності своєї: зовнішньополітичну – відмовилася від ядерної зброї, внутрішню – залишила комуністів при владі.

Дві банди боролися за майбутню владу, за душі, які були поза ними…

7

І тут прийшов Режисер.

Він хотів побачити й показати іншим єдність ґнотика свічки й маточки лілеї, м’язів Христа й душі Спартака, динозаврового крику й плачу найновітнішого Комп’ютера, пластмасових джунглів Нью-Йорка, бачених через лінзу сльози, джунглів трав’яних – на могилах його пращурів, прапращурів пращурів його.

Після постановки Дня Міста сценарій його фільму, автором якого він сам і був, трансформувався, став сюрреалістичнішим. Чухрай задумав поставити фільм-зустріч двох вогнів, двох повстань – Спартака й Христа, при тому, ніби одним із розбійників, призначених для розп’яття-польоту разом із Христом і був Спартак, і ніби перед розп’яттям, вночі, розмову вони мали, діалог, який дався, ніби приснився Чухраю ще там, в Америці, коли мука його ставала нестерпною, немов у місці злиття світу Маркеса й Маркса. Зупинявся (хоча в цей момент найшвидше йшов) час, в обіймах якого кам’яніють навіть дерева.

Ось він уявний діалог Спартака й Христа:

СПАРТАК. А знаєш, я за віком годжуся тобі дідом. Слухай, а може, я і є дідом твоїм, я, народжений за 72 роки до з’яви на світ тебе?

ХРИСТОС. Ви з Фракії, я з Палестини… Але гаразд. Я вас буду називати дідом. Знаю, що під час війни римлян з фракійцями Ви потрапили у полон до римлян і були продані в рабство. Потім – школа гладіаторів…

СПАРТАК. Так. Я мав досконале тіло… Це було в Капуї. Нас годували хлібом для видовищ. Нам давали навіть жінок. Але ми кожен день, мить були готові не бути.

ХРИСТОС. Так ви дозріли до свободи. За вами пішли ще сімдесят гладіаторів. Всі ви утекли на Везувій, де вже виросли до 10 тисяч…

СПАРТАК. Так. До нас, як до шматка глини, приєднувалися такі ж утікачі, раби та вільні орендатори. Ми зробили армію за римським зразком…

ХРИСТОС. Факти, факти… Це вже історія. А от…

СПАРТАК. Тебе цікавить внутрішнє? Воно – в тобі. Ти ж – моє продовження… Хоча ти не хотів…

(Тут Режисер подумав про духовне повстання Шевченка та його діда – гайдамаку. Напрошувалися містичні паралелі).

Тому ти не хотів повертатися до мене, а лише продовжувати: коли тебе брали, «тоді Симон Петро, меча мавши, його вихопив і рубанув руба первосвященика, – і відтяв праве вухо йому! А рабу на ім’я було Малх». І ти сказав до Петра: «Всунь до піхви меча! Чи ж не мав би я пити ту чашу, що Отець дав мені?»

ХРИСТОС. Так писали…

СПАРТАК. Писали про тебе. А ти – нічого. Часом навіть бродили плітки про твою неграмотність. Де твої автографи?

ХРИСТОС. Ти ж також писав кров’ю…

СПАРТАК. Я жив, а ти…

ХРИСТОС. Красиво вмирав, щоби потім воскреснути. Бо лише той може воскреснути до вічного життя, хто помер.

СПАРТАК. Я також помер…

(Режисерові запахло воском. І взагалі, якщо порівнювати язичество з християнством – то це як – Сонце й свічка. Ріка людської історії трохи постаріла, менше стало буйства, повноводдя. Вода втомилася. Перший раз. Бо ще текти й текти. Рабовласнику грати роль раба, поетам – молитися хрестатим деревам, наймичкам двадцятого століття підливати штучні квіти своїх господинь, сільським хлопчакам облизуватись, підглядаючи сором’язливий секс бика з коровою, схрещуватися калині з пальмою, євреєві з циганом, запахові табаку із запахом молока, у самовбивстві пташки вбачати присутність Бога, а в обрисах американських кладовищ ретро– чи перспективу східноєвропейських міст, в сльозі – росу і навпаки…).

ХРИСТОС. Але ти не вірив у воскресіння…

СПАРТАК. Моя смертність, як і смертність кожного, не виключає існування, а то й безсмертності Вищого, Сущого.

Христос усміхнувся. Він взагалі останнім часом більше мовчав…

Режисер же дивився фільми своїх колег про Марію-Діву-лесбіянку, про ангеля-охоронця, про нечутно-невидиму ходьбу часу, про буття за основним принципом сущого: народився сам – допоможи іншому.

Спартак злішав. Його думки й слова щодо Христа ставали жорсткішими, навіть жорстокими…

СПАРТАК. Ну добре, тебе також розіп’яли – значить було за що, напевно. А чи ти хоч сам життя відчув? Чи ти мужик? Хлопчик? Голубий? Від родичів відмовився, від батьківщини також, не говорячи вже про твоїх дітей, яких ти, може, й не міг мати. Замість того всього – що? Ілюзія щастя? Обман. Навіть якщо й правда, то, наприклад, не для мене, бо я хочу вічного спокою, а не вічного кайфу. Я достатньо пожив, соковито, а ти?

(Христос мовчав).

Ти, хто ратував про непротивлення злу насильством, з тебе роблять мученика, а чи заробляв Ти в поті чола хліб свій? Чи не розіпнув Ти природних, язичеських богів молодих і літніх народів?..

ХРИСТОС. Місяць буває таким великим, як Сонце, але Сонце – ніколи таким, як Місяць…

СПАРТАК. Ти знову говориш притчами… Ти ж не вмієш добре сміятися? Ти утікаєш від реальності. Ти не любиш природи, лише людину-раба.

ХРИСТОС. Ви в усьому маєте рацію… Але, на жаль, я Ваше продовження. І не вина моя в цьому і не заслуга.

Режисер знав і антилегенди про Христа. Нібито він був сином Марії та римського солдата Пантери і за чародійство забитий камінням. Відчував, як по-різному ставилися до його образу великі мислителі всіх часів і народів: Лєв Толстой бачив у ньому моральний ідеал, Ернест Ренан – героя-страдника, багато хто – революціонера-бунтаря, церква – святого, варіант легенди про Будду, міфологія – подібність до культу Осіріса...

Справді, і кінець Спартака на кордоні Апулії та Луканії, коли він пробував переправити свою армію в Сицилію і був розбитий армією Красса, і кінець Христа – однозначно подібні.

Як і повстання Спартака, так і повстання Христа парадоксальним чином прискорювали зміцнення в Римі імперської форми влади, щоби зберегти, протримати ще трохи рабовласницький лад.

Так було тоді, так було у Московсько-радянській імперії, так є зараз в Американській. Всі імперії тримаються на рабах. Римська… Московська – на гулагах, Німецька – на концентраційних таборах, Американська – на нелегалах з усіх країн. Нелегали повністю безправні, а значить – раби. Біда імперії Московської, що в ній часто рабами ставали аристократи: письменники, філософи… Американська такої «розкоші» собі не дозволяє.

Зі Спартаком і Христом крути-не-крути, а виходило про стосунки матеріального й духовного, про вовків з дитячими очима, про патології, якими живиться література (рівновага – сфера математики).

Сильним у часи відчаю потрібні слабкі, слабким – сильні.

Воскова ріка текла, мов духовне сім’я, як вбита грішми печаль. Її було не видно – як води.

Для реалізації свого задуму – постановки фільму – режисерові потрібні були якості Христа й Спартака. В собі. В людях. Деревах, птицях, травах.

Скучними здавалися імператори, проконсули, якими маніпулював, як хотів, ставлячи День Міста. Вони навіть говорили не своїми словами, а заготовками, написаними на білих листках їхніми ж «рабами». Останнє бажання було: погратися з простором і часом, перенісши події в Палестину двохтисячолітньої давності на модерний ґрунт свого селища. Оживити легенду, олегендарнившись.

Він знову перебрався до своєї дрімучої хатини, щоби переливати з повного в повне.

8

Пані Зося таки поперлася на заробітки «по заграницях».

Вєнік сміявся: «Як поїхала в Сибір, вагонетки перла. Якби не моя мала – з голоду би вмерла».

Люди ставали грубішими – покривалися шкарлупою, мов яйця, – таким робилося життя. Не рятували ні церква, ні корчма, які завжди були в українських поселеннях поруч. І там, і там збирали гроші, і там, і там кадили ладан, шукали ілюзій, самообманювались. Грішні в церкві всує згадували Бога, у корчмі – чорта. Всує.

Страждали не від того, що не мали, що їсти, а від того, що не мали запасів: як білки, як борсуки… як кіт Малір – не впевнений у завтрашньому дні. А з іншої сторони і впевнений, бо міг надіятися лише на себе.

По вітряних пшеничних полях бігали циганчата, а заражені сифілісом колгоспні свинарки молилися на іконостаси своїх душ і шукали там причин своєї вибраності.

Жаб’ячою ікрою стояли зорі.

Коли до Гамаліївки дійшов слух про вбивство у столиці лідера демократичних сил, вона ще більше завмерла, а потім зашипіла, запінилась. Ієромонах Ніфонт, Валерій Дух, Шило та Книрик навіть поїхали до столиці на похорон. Давалася взнаки паталогічна природна тяга людини до похоронів.

Думали, що буде революція, але ще більше почали пити.

До виборів було ще далеко.

Половина землі стояла голою, дикою.

В сусідніх державах Великої Імперії було так само…

В мутній воді первісної свободи добре чулися авантюристи.

Було життя.

І було добре.

– Вот ти, сусєд, зря нєрвнічаєш, – прийшов до колишнього зека Валерія Духа солом’яний удовець – чоловік Зоськи, москаль Гнат. – Кому меньше дано, с того меньше спросится. О.

– А кому більше дано?

Гнат підійшов до Валерія ближче, делікатно взяв його за тонкі зап’ястя і заглянув ув очі.

– Ти що? – скривився Дух.

Гнат відпустив його, знизав плечима – і його монументальна фігура розвіялася, мов туман.

Колишній зек – Валерій Дух – сплюнув і замислився: у зоні він знав поцілунки мужиків, але в селі…

Дивувала скульптурність тиші.

На сільському смітнику собака їв мертвого собаку. Мухи відлітали від трупа і займалися коханням у польоті.

«Ліпше нехай той собака щиро показує зуби, ніж нещиро виляє хвостом», – подумав Вєнік, який зібрався уже було йти за ружжом, бо «не міг на це все дивитися», бо був уже «такий, як треба».

А в цілому – то подій не було.

Тільки банда Шило-Виварка-Книрик готувалися взяти владу в Гамаліївці у свої руки, бо «далі так жити було нецікаво». Пилип Пилипович і Данило Данилович – як вчорашнє – повинні були минути. А оскільки верхи уже не хотіли жити по-старому, а низи не вміли по-новому, то треба було їм допомогти.

Назрівала революційна ситуація.

Як поцілунок, Гамаліївці потрібне було штучне дихання.

– А ми мовчимо, як голодні дупи! – кричав на зборах банди у «Лісовій корчмі» Книрик. – Ми маємо зі зброєю в руках взяти селищну раду, щоби потім…

– …Запустити в роботу крейдяний комбінат, – продовжував Шило… а землю – затопити, рибу запустити.

– Комбінат… на комбінат претендують французи, – спокійно зауважив Виварка. – Але я принципово проти спільного підприємства… «І на окраденій землі врага не буде, супостата» – так, здається.

– Але ж не можна бути щасливим в ізольованому світі, – звів на філософію Книрик, сам же собі заперечуючи: – Так, але дитина щаслива доти, доки не побачила в іншої більше кращих, ніж у неї, іграшок…

– Але ми мусимо робити по-своєму. У нас же до сих пір лопухами підтираються, і ніхто не довів, що це гірше, ніж хімією всякою, – тягнув свою лінію Виварка.

Шило тримав нейтралітет.

– Ти б з усього світу Вареник зліпив, – усміхнувся Книрик.

– А що ж… І напхав його чорт знає чим. Ото-то було б дурне щастя.

– Natura parendo vincitur – природу перемагають, підкорюючись їй, – начитано приволік із глибин найбільшої загадки тієї ж природи – людського мозку – Книрик. – Але ми маємо конкретний план. Ми беремо владу в свої руки. За нами підуть інші. Або соціалізм, або капіталізм, середини тут нема.

– Але ж у нас може вийти анархія, махновщина… – задумався Шило.

– У нас вийде, що має вийти – не більше й не менше. Головне – першими кинути камінь у гниле застояння духу й плоті, – сказав Книрик, і всі відчули п’ятим хребтом, що лідером їхнього повстання крові має бути він.

– Дата повстання? – конкретно запитав Виварка.

– Давай подумаємо, – відкрив стильовий срібний портсигар Книрик.

– Може, за традицією крові… ну, наприклад, Івана Купала свято, – несподівано засяяв від самого себе Виварка.

– А що ж, у цьому щось є… Однозначно, – зламав олівець у руках тепер уже атаман Книрик.

Його нервовість передалася Шилові, але не Виварці, який був спокійний, бо відчував, що є щось важливіше у житті, ніж революції, війни, кохання, слава, пошесті, почесті, гроші. І це щось – саме Життя у комплексі, єдності, парадоксальній гармонії.

У двері постукали.

– Хто? – запитав Шило.

– Свої, – озвалося за дверима голосом Вєніка.

Трійка перезирнулась.

Книрик кивнув головою

Вєнік відчинив двері: – А, то ти, Симаню… заходь, заходь.

Симанями називали в Гамаліївці усі усіх, якщо той, хто називав, вважав того, кого називав, у чомусь дитиннішим, чи, скажімо, гіршим від себе – природно (фізіологічно), соціально, економічно…

– Ви тут ізолювалися від народу, а поза тим ось, дивіться, – і він простягнув Шилові, Книрикові та Виварці на диво некрикливу, але зі смаком зроблену афішу. – Оце тілько-но по всій Гамаліївці хтось порозклеював: на стовпах, деревах, навіть на церкві. – І він прочитав: «Дорогі гамаліївці, запрошуємо Вас взяти участь у зйомках фільму «Спартак і Христос». Місце зйомок – Гамаліївка. Час – від 1 липня 1999 року. Оплата – 100 у. о. за день. Збір 30 червня біля сільради на 9.00. Режисер фільму».

– А хто режисер?! – аж закричав Книрик.

Настала міфічна тиша.

9

Чухрай сидів у хатині на краю села і розглядав, складений ним же, розділений на дві частини, список головних героїв.

Зліва – професіонали, справа – жителі Гамаліївки. Він довго мучився між головними виборами: хто має грати Христа, професіонали чи жителі його Гамаліївки, долі яких цей світ невмолимо, невловимо стилізував під ново-, а може, й старозавітні.

Калинюк не хотів, щоби ним створений Світ був подібний… ні, щоби щось повторював, адже свято розп’яття Христа добре імітують і в Оберамергау в Баварії… в Альпах відбувається «пасьянс шпілє» – чергове розп’яття Христа під відкритим небом. Там зроблено все професійно. Але як кострубаті дерева виграють вічність у тесаних стовпів, так гамаліївський Іуда має бути правдивішим за голівудського. Аби лише він захотів грати. Він, Режисер, добре заплатить своїм землякам, так, як би платив і профі… Набраний ним же на комп’ютері в старій хатині список лежав на його коліні. По папері, ніби читаючи, лазила бджола:

Головні ролі:

Всі інші, включаючи Попкову Стефку і красунь гамаліївських, – масовка.

Віктор Чухрай

У правій колонці не вистачало суттєвого. Режисер міг легко заповнити цю чашу за рахунок лівої, але вагався: в Гамаліївці, як і в Єрусалимі колись, мають бути всі свої… Він сам гратиме Іуду, того Іуду, який жадібно збирав гроші, щоби віддати їх бідним, на що незадоволений Ісус, який любив почесті, сказав, «що жебраків завжди маєте з собою, мене не завжди маєте». Так, сам режисер гратиме скупого Іуду, який збирав гроші для бідних, а не для купівлі почестей Христові…

Несправедливо це, якщо сприймати життя як втілення Вищої справедливості, але все добре, якщо сприймати його, життя, – як гру, парадокс. Тоді й Христос – гравець. Кого ж він повісить на Хрест? Хто буде Пілатом? Потрібно ще одинадцять апостолів, Спартака…

Режисер дивився на зморщену воду річки, яка, здавалося, текла швидше, ніж історія, на ромашки з обличчями зеків, йому уявлялися хрести на могилах динозаврів, трагічні клоуни… Йому хотілося дитиною зробити цілий світ, позбавити його напруженості, замінити її потужною ніжністю, в якій щасливі, мабуть, ті, що робилися з оргазмом, а родилися в кольчугах.

Він, хто в дитинстві няньчив лелечат, тепер дивився на біжучий по колу світ через лінзу сльози, тому світ цей здавався або меншим або більшим, але вже неідентичним. Чухрай старів. Крапля точить камінь падінням своїм, а не польотом. Королівська самовпевненість духу виглядала важливішою за суєтну славу. А новомодний патріотизм попахував агресією.

Готовий вже, здавалось би, сценарій, розмивався, розвіювався – і Режисер знову не знав, що він хоче сказати, довести хоча б самому собі…

Згадував капітальні капіталістичні закордони. Скільки не посипай вулиці Чікаго сіллю, вони Чумацьким Шляхом не стануть. Західні кладовища чомусь нагадували йому східні міста.

Нічого насправді не мінялося. Ніщо не дивувало. З неба ніхто не повертався. Мабуть, там було непогано.

В Гамаліївці близько 50 000 жителів. Натовпу достатньо. Він усім добре заплатить – по сто зелених на день… Все ніби добре. Він запросто може запросити на головні ролі українських артистів зі світовими іменами: Байронюка, Бальзаченка, Гетого, Дуфуренка, Саганенко, Камюка, навіть Сафонову… Треба. Істина – це лінія, яка ділить його список на дві половини… Цікаво, чи погодяться на участь у зйомках фільму місцеві мафіозі – Шило, Книрик, Виварка, Микола Боюн, голова сільради та начальник колгоспу? Він не запрошуватиме їх, хіба що – самі прийдуть: солов’ям не потрібно доповіді про пісенну культуру, а хижим птахам – про кров. Ха-ха…

Крутилася в голові легенда про Прометея – того античного чорта, що, як і Христос, як і Спартак, був революціонером-опозиціонером, чия опозиція так і не стала позицією, як це сталося з Христом…

ПРОМЕТЕЙ (до Христа). Я син титана Япета, ти – Давида. Я допоміг Зевсові здобути владу над світом, перемігши разом із ним титанів. Став на бік людей, як і Ти… Викрав для них вогонь з Олімпу, як і Ти… і приніс його людям у тростинці, як Ти у слові… Так людський рід врятувався від голоду й холоду тілесного, а Ти душею займався…

ХРИСТОС. Тебе розп’яли боги (Зевс і Гефест), а мене люди… Хоча списом проткнули груди і тобі, й мені… твою печінку клював орел, довго, тягуче. Я ж «спустив дух» швидко, бо я був богоугодний, а ти щось середнє між Спартаком і мною… Ти мені подобаєшся. Ти сильніший і благородніший.

ПРОМЕТЕЙ. Геракл убив орла й визволив мене…

ХРИСТОС. Пора й мені дати свободу від золотих ланцюгів – церков і орлиних язиків ієрархів…

ПРОМЕТЕЙ. Про мене багато легенд наплели: нібито я з глини, змішаної зі слізьми, людей зліпив і життя у них вдихнув, дав їм ліки і знайшов трави, що тамують біль…

ХРИСТОС. Ти був нечесаний і чистий… віщий і добрий… а я…

ПРОМЕТЕЙ. Казка і пісня – різні речі…

Після таких діалогів Режисерові здавалося, що масовка в його фільмі взагалі зайва, що можна зробити фільм на кшталт «Трьох мушкетерів», де головними будуть Спартак, Христос, Прометей…

І ще йому снився Перун, якого мучив Зевс. Грецькі античні боги здавалися йому сильнішими за українських – і він не знав, що робити, не розумів, чому Володимир замість Христа не взяв грецький пантеон, прости Господи… Тому, що греки вже сміялися зі своїх богів, не вірили їм? Але ж рано чи пізно ідеалізація Христа теж вичерпається до краю і стане ідолізацією. Як патріотизм стає партіотизмом. Рано чи пізно. І, підтершись лопухом, сільська баба піде грати сучасницю Христа, а сільський конюх – того апостола.

Часопростір сміється.

10

Літнє Сонце палило-палило ліс – і не спалило. Вийшов Місяць – ліс почорнів.

– То що будемо робити? – кигикнув Данило Данилович до Пилипа Пилиповича.

– Та воно якось той, як не свариться родина між собою, а могили предків разом прибирають, о, то й нам так треба…

– Та я не про віварок…

– А! То ти про кіно! Ясно… Та читав-читав я ті оголошення.

– І що ж?

– Та що ж робить? Побачимо, як народ до цього всього піде. Тож жнива.

– Так платять же…

– Та то ж питання внутрішнє. Хто ж з істинно віруючих буде Христа за гроші розпинать. Іуда хіба що…

– За великі гроші. То вам не тридцять срібняків…

– Ні, то якась іудея, – сказав Пилип Пилипович. Я не знаю.

Аж тут у вікно сільради забарабанило.

– Хто? – запитав її хазяїн.

– Зоська! – почулося за склом.

– О, та ти ж на заробітках! – здивувався Данило Данилович.

– Мені сказали, тут кіно буде, за гроші, вашу… рать, во – об’ява. – і Зоська потрясла червоно-зеленим листком чухраєвого оголошення: – Платять добре. Де я ще стільки зароблю?

– Бога бійся… – несподівано для самого себе сказав голова колгоспу.

– Боюся… Не той сміливий, хто не боїться, а той, хто перемагає страх. Післязавтра збір.

– Думаєш, хтось прийде? – спитав Пилип Пилипович, нарешті відчинивши двері перед Зоською.

– Може, хіба що Ромашкевичка полінується, бо вона, твою мать, без «Госпаді помілуй» і срати не сяде. То тут одне з двох – або вона перша присуне, або… остання. Бо хитра. О, – сказала, як думала, та.

– А ти хоч знаєш, хто Режисер той? – ще хитрував Данило Данилович.

– Ха-ха-ха! А хто ж його не знає?!. Вдають хіба що, дурачками прикидаються. Тьху на… Бояться. Кажуть, чорт… А я вже спала з ним. Мужик як мужик… Внутріння сила чується. І говорить, наче й нашими словами, а не по-нашому якось.

– Ну, воно так, гандон, перепрошую, не зашиває, – підсумував Пилип Пилипович і вже по-діловому: – То що, ведем народ на зйомки чи на жнива?

– Народ нас має в… ну ти знаєш навіть в якій, – усміхнувся начальник колгоспу. – А ти чого прийшла, Зосю, ха-ха, щось на тебе не похоже останнім часом…

– А хочу хату свою продати, за планом… – відсікла та.

Діди переглянулись: а ну-но, ну…

І тут – постріл.

Відчинені ногою Шила двері сільради скрикнули, як новенька баба.

– Спокійно, селяне, земля буде наша, – сказав Книрик, від якого швидше чекали крику, ще кількох пострілів.

Зоська спробувала вислизнути.

Виварка заступив їй дорогу.

– Ви хоч знаєте, чого хочете? – спробував усміхнутися Пилип Пилипович.

– Підпису на ось оцьому листочку, – простягнув синьо-білий аркушик Книрик…

– Так… «Договір про оренду землі французькою фірмою… хрен знає що… п’ятдесят гектарів…» – читав через плече Данила Даниловича Пилип Пилипович.

– Так-так, читайте удвох. Вам разом підписувати… – серйознішав Книрик.

Між тим до нього підійшов Виварка:

– То таки спільне підприємство…

– Мовчи, – сказав Книрик. – Нам потрібен, вірніше, потрібні їхні підписи. Нам потрібна земля, як капітал, доки є закон, потім розберемося…

– То що, на трьох? – крикнув Шило. – То пиши «на кожного», по п’ятдесят. О.

– Ага, допишіть цю фразу своєю рукою, будь ласка, – погодився отаман.

Пилип Пилипович і Данило Данилович перезирнулись.

За вікном чути було п’яну пісню Миколи Баюна. У в’язнів затеплилася надія, що він заверне до сільради, як часто це робив, і, може, щось зміниться зараз на цій німій сцені…

– Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, – продовжував Книрик. – Я знаю, що ви зараз будете посилатися на людей, народ, що самі не можете. А я знаю – що можете! Ваших підписів, якщо що – достатньо. Такий закон створення спільних підприємств. Підпис голови колгоспу і сільради – бантик. Так що – тихо-мирно. Шухи-мухи.

П’яна пісня «Ой ти ж доле, доле, що ти наробила?» віддаленіла, як по воді, як по молоці. Надія полонених на якесь випадкове спасіння заснула. Кричати ніхто не наважувався, бо інтуїтивно відчував, що від Книрика, Шила й Виварки всього чекати можна.

– Ви, звичайно, хочете щось за це мати? Логічно, – порушив мовчання Виварка. – Давайте по-людськи обсудимо і цей вопрос.

Книрик і Шило підозріло подивилися на нього.

– То що? Підсумуєм? – запитав останній.

– А дупу вам! – встругнула Зоська і середньовічно засміялася.

Знову стало чути пісню звіддаля.

– Нема часу тут з ними панькатися! – сказав Книрик. – Поїхали. – І скрутив руки Зосьці. Шило й Виварка взяли за плечі Пилипа Пилиповича й Данила Даниловича і попхали до авто – вірніше, книриківського зеленого «буса», що чекав за сільрадою, за купою вугілля, – подалі від людського ока. Зоська спробувала шарпнутися, але Книрик дістав звідкись пістолет: – С-сука! Уб’ю.

Це подіяло й на селищне начальство. Всі слухняно зайшли в «бус».

Виварка сів за кермо.

– Давай, – не приховуючи нервозність, крикнув Книрик – і вони поїхали. – До себе.

– Поняв, – мригнув Виварка.

– А я ж навіть хату не замкнув! – по-дитячому зірвався Пилип Пилипович.

Ніхто нічого на це не сказав.

11

Режисер шукав Христа.

Сценарій, план, які здавалися йому прозорими, як свячена вода, там, в далекій Америці, тепер збаламутилися, купою творчих сумнівів навалилися на душу й мозок, як штукатурка. Сама фігура Христа, майже лобкова там, тепер була зіткана з протиріч… Тепер він сумнівався у доцільності самої постановки, зйомки. Але дуже хотілося допомогти цим людям, своїм землякам, родичам – від Адама і Єви.

Зовнішня, американська, віра у Творця – то зовсім інше, ніж внутрішня – тут. Її не можна поставити, зняти, бо намалювати півня – то одне, а чорта чи бога – інше. Якби зараз була зима – він повернув би усе на вертеп, зробив би розкішний вертеп, цей симбіоз християнства й поганства, а так тут… Він сам гратиме Іуду, а хто – Христа?.. Римськими воїнами він зробить солдат із військової ракетної частини, що за Гамаліївкою… Богородиця, Пілат, Марія з Ма(дали… апостоли…

Він усім добре заплатить. Дасть людям рибу, а не сіті…

Депресія глибшала.

Вчора приїхав актор із Національного театру. Сам проситися на роль Спасителя. Чухрай запросив його в поля, в жита, вітри й маки з криками польових чайок.

Випили «калганівки».

Мовчали.

– Як би я був бізнесменом – відкрив би якусь фабрику, була б людям робота. Це була б моя допомога. А так? Ламати себе, щоби допомогти їм, також зламавши і їх? Абсурд, – говорив актору режисер, і, побачивши його розчаровані очі, додав: для вашого театру я можу як спонсор бути… конкретно для вас… також.

– Та ну, що ви?.. Я бачу, у вас депресія. Я запрошую Вас до нас, на Полісся…

– А як же оголошення?

– А, скажете, що зйомки переносяться на… невизначений час, або що… морди не підходять…

Режисер знову пішов у себе. Раптом він накинувся з обіймами на актора, і, мов дитина, заскакав по широкому, як море, полю:

– Ура! Еврика! Здичавіти! Гризти берези! – радість його, як запінена хвиля, входила в береги: – Я зніму для всього світу нашу природу. Я зроблю його справжнім, нашим, здоровим… ми розпалимо високий небесний вогонь, ми пускатимемо вінки на воду! А оголошення... Нехай приходять. Скажу, що змінили назву фільму…

Актор дивився на Режисера й радів, що він так близько бачить велику людину, важку й дитинну, свою й нетутешню.

Верталися з поля вони дуже пізно. Під зорями.

Сильно впилися.

– Ідемо до голови сільради, узгоджу зараз же з ним право на землю… на зйомки мойого фільму, природного, як природа… Я всім, всім заплачу! – банально потряс пачкою грошей Чухрай.

– Йдемо, – погодився актор. – А я хто буду?

– Ідол Перуна… Ха-ха-ха! – розсміявся Режисер і сам поспішив перепросити гостя: може, Купалом. Потім, потім…

Селищну раду вони застали відчиненою, із вибитою шибою.

– Кх-кх! – багатозначно підсумував актор.

– Мабуть, буде бій, – іронічно усміхнувся Режисер.

12

Тим часом у «Лісовій корчмі» сиділи замкнені Пилип Пилипович, Данило Данилович і пані Зося.

Кіт Малір ходив кругами навколо цієї колишньої своєї ситої клітки – вільний і безборонний. Він платив за свободу дикістю.

А тут раптом знову когось привезли.

В ньому знову з’явилася спокуса повернутися до старого життя. Відкидав її, хоча, напевно, сьомим інстинктом сущого відчував, що сита, золота клітка добре в старості і в дитинстві, а воля – в молодості. Хоча ліпше не доживати до такої старості…

Як не дожив революціонер духу – один із найпотужніших язичників за період писаної історії людства – Ісус Христос, адже перевага у сфері духу називається не владою, а свободою. І ніколи-ніколи люди вже не віритимуть політичним владам так, як вірили до їх Гетсиманської помилки… Чутлива й холодна, як сніжинка, духовна свобода, робота практично безпомилкова, адже Христос залишав язичникам місце у своєму Царстві, адже й сам добровільно жив серед них… Він узяв багато здорового з поганства, створюючи свою релігію серця, але не любив природи довгого серця дерева чи великого, стихійного – звіра, легкого – птаха. А врешті – хто знає душу того, кого розпинали всі?.. Може, те ж дерево, може, кіт Малір, сини й доньки якого від дикої кішки були вже зовсім вільними і не знали капканистих принад «Лісової корчми», до якої тягнуло інколи котяру, як тягне до минулого, до юності, до гріха, до солодкої прірви зоопарку, де кістка, яку гризе, поганенька, але є кожен день. На волі ж і свіжої крові попити можна, якщо ризикнеш, але іноді доводиться голодним бути, кров ожини пити. Та й ґрати непогано від світу захищають. Ех, за все платити треба! І кожному – своє. І їсти варто лише осінні плоди, які, як і зерно, готові вмерти, а значить – дати новий урожай, швидко покінчивши із собою, для чого, як кажуть мудрі, і дано людині розум – навіть Сократу, навіть античному Сатані – Прометею, навіть простодушному позитивісту, який в дитинстві няньчив лелечат, або матері, яка дивиться на свою хвору дитину, як на цілий світ, крізь надщерблену лінзу глибокої сльози, від чого вона здається їй більшою, ніж є насправді, або ж меншою, тобто вже мистецькою, бо нереальною.

Малір, як сторож райського саду, мусив бути дуже делікатним, адже з квітами й мечами поводяться саме так, з дикою делікатністю, про яку генетично забув товстий і пухнастий, як оренбурзька онуча, «жирний кіт» якогось заступника міністра, чи заступника якогось міністра…

Зоська повчально мовчала.

Данило Данилович кип’ятив у собі свою революцію, щоби помити нею трупа своєї свободи, дерев’яні крила якої зсередини доїла-доїдала так звана «демократична тля», як любив «виражаться» його колишній партійний товаріщ.

– Невже звідси не можна вилізти? – кульовою блискавкою став у трупносолодкому горлі тиші Пилип Пилипович.

Зоська без слів покарабкалася по березовій драбині до неба.

– Обережною будь… – поклав руки на четверту перекладинку цієї драбини Данило Данилович.

– Була б обережною, не стала б матір’ю, – Зоська. – Я давно знала, що ваш патріотизм, як і кожен, попахує агресією.

Золотозуба Зоська вибралася уже на запавутинене, як бабине літо, горище.

Данило Данилович устиг побачити її фіолетово-вилинялі майтки і зловити на собі розуміючу усмішку собрата. Зоська підійшла до обробленого вічними мухами віконця і подивилася на Маліра. Колись він би мявкнув до неї, тепер лише трішки-трішки розширив зелені, як жаби, очі.

Гаряче пиво літа вдарило Зосьці в рознервовану голову і її зсолом’янілий хребет умовно налаштувався на дикість свободи, у якій кожен сам за себе, вирішує, нащо жити і чи варто красиво піти.

«Хороший день, щоби вмерти», – подумав би, а, може, й сказав на місці Зоськи якийсь дурний інтелектуал (не інтелігент – вони моральні й мудрі), а вона, баба, руки якої звикли до найважчої чоловічої роботи, зразу метикнула, що вибравши мушину шибку, через це вікно можна утекти, майже полетіти над усіма цими бездомними росами, нарваними водами, бездумними слізьми.

Цупкими, мов цвяхи, пальцями, Зоська відігнула цвяхи, що тримали скло, акуратно, як замерзлу горілку, поклала на якісь ящики з пінопласту, висунула половину себе у дірку – і зависла, як мокрі штани на дроті.

– Ну що там? – крикнув догори Данило Данилович.

– Що-що! Нічого. Не вилізимо. Я то ще куди не йшло, а ви, то ж затичками поробитесь…

Тривога поєднала, змішала душі представників сільської еліти, побовтала, як глиняні вареники в маковій макітрі, аж поки один не виплюснувся.

Пилип Пилипович занервував.

Час вмирав, як зерно, щоби дати плід – простір.

– Зосю, злазьте, – несподівано для самого себе сказав начальник колгоспу. – Не тратьте, кумо, сили, спускайтеся на дно…

Малір людським чуттям вгадавши в очах пані Зоськи «нежирність», пішов собі, ще раз усвідомивши, що повернення назад не буде, та й не хоче він: нехай буде свійська воля, а не дика доместикованість. Хоча наближалася старість.

– Нема іншого способу підкорити обставини, ніж піддатися їм, – зітхнув старий голова сільради і запропонував Данилові Даниловичу та Зосьці, яка вже злізла з білої драбини, розказувати бувальщини, небилиці та анекдоти.

– Ви собі розказуйте, а я піду вихід шукати, – не заспокоювалась Зоська і затарахкотіла чимось у лабіринтах напівтемної «Лісової корчми».

– Знаєте, у своєму молодому минулому, – почав начальник колгоспу, – я мав дуже багато проблєм із женщінами, аж поки не зрозумів, що за «любов» треба платити, бо, як говорять французи, кохання взагалі придумали слов’яни, щоби гроші не платити. А так – заплатиш – і чистий спокій.

– Да-да, баби часом попадаються геть дурнуваті, йобнуті, я б сказав… не відчепишся, як примажуться, – нервово підтримав інший «мужик».

– Або ще послухайте, – продовжував Данило Данилович. – Оце приходять до мене доярки недавно і кажуть: «Ми вас як председателя увідомляєм і предупреждаємо: нада шото дєлать, бо не є бані… а працюємо з ранку – до майже ранку…». Кличу завфермою, а він мені: не є бака… «Неєбакі, неєбака», – ще раз натиснув на слова начальник колгоспу, сильно пом’явши «адамове яблуко» на своєму горлі, аж в серці заворохався хробачок.

– Да! Жили ми з тобою, Даниле, на повен крок! А тепер ось – прийшла ця шантрапа – і шо? Шо?!

– Дали їм волю, то вони ще й: землю давай. Суки! Нє! Тр( щось робити.

– Принаймні – вилізти звідси, – Пилип Пилипович враз похитрішав, його качині очі опірилися і скотили із себе по пір’ячку чи то завтрашньої сльози чи то вчорашньої, позавчорашньої горілки.

– Будемо вважати, що сидимо, – несподівано заговорила зверху голосом євнуха пані Зося. – Добрі люди за Сталіна відсиділи, а ми тепер.

Прийшов вечір. «Лісова корчма» стала казковою. Крехнули вхідні двері – і на її порозі з’явився кошик. Доки Пилип Пилипович вийшов подивитися, що там таке, нікого уже не було. Навіть Малір чомусь вирішив не підходити до корзини, хоч добре чув пухким, як цицька, носом, що в ній – м’ясо.

– Ви дивіться, може, там бомба, – сказала пані Зося до чоловіків.

Але скоро всі переконалися, що то їжа, а оскільки труїти їх ув’язнювачам їхнім не було резону логічного, а голод, як один із рушіїв життя, брав за кістки, то вони, похапцем розпаливши камін, дрова для якого лежали поруч, тихо злилися із царством тіней і напівтіней, щось помругуючи і постогнюючи.

Чумацьким Шляхом на Дагестан ішли російські танки. Навхрест до нього – бомбили Югославію літаки НАТО.

13

Режисер, так і не добившись толку від п’яного дільничного лейтенанта, подзвонив по мобільному телефону в міліцію області, щоби їхали шукати владу, але наразі міліція не приїхала.

Так пройшло два дні.

У селищному клубі знову зібралися люди – актори майбутнього фільму, який мав боротися із сильнішим від нього життям.

Чухрай ніяк не міг зібрати себе докупи, сфокусувати в одну пекучу точку: чи то мало було Сонця, чи то лінза була недостатньо опуклою.

Шикарні машини загородили майже всю вулицю, по якій ішли з паші гамаліївські корови, ламаючи відображення своїх рогів і копит у блискучих чорних шкірах мерседесів, опелів, волг та жовтого секондхендівського велосипеда Леона Гайдерівського.

Приїхала Ліліана Пантюк, художник – друг Віктора, донька Президента з його довіреною особою, яка пропонувала усім – скрізь і завжди – співати пісню «Ой чий то кінь стоїть», щоби показати патріотичність свого патрона, юна балерина…

З місцевих першими прийшли Попкова Стефка, Коля Ткач, лісник Микола Боюн, Кость Гавура.

Лідія Ромашкевич, Маклуха Маклай, ієромонах Ніфонт, звичайно, не прийшли. Вони зібралися в церкві.

Валерій Дух запив.

Ще однієї групи «свідомих гамалійчан» – Шила, Книрика, Виварки – не було.

Блукав по Гамаліївці зворохоблений Вєнік.

Всі знали про пропажу «начальства» і пані Зосі, але, здавалося, в придурманеному стані анархії люди навіть відверто раділи біді не лише свого ближнього, але й своїй…»єсть упоєніє в бою і в бєздни мрачной на краю».

* * *

Режисер зрозумів, що у сценарій його християнського фільму втрутилося слов’янське життя – і щоби перемогти його – як природу – варто було йому піддатися? Не було Марії із Магдали, в «опозиції» Богородиця, Іосіф Каіафа та первосвященик Анна. Із присутніх – дружина Понтія Пілата, Пілат, Іуда, якого гратиме сам Чухрай.

У селище входили танки. Це приїхали солдати на роль римських легіонерів із сусідньої військової частини. Гамаліївка наповнилась пилюкою і матюками.

При всьому цьому якась орлина несуєтність оповивала душевний стовбур режисера, всередині якого мало би бути довге і ніжне серце. Ціль розмивалась, а сила ще зоставалась. І цей стан, можливо, був найугодніший природі, якби не безупинна пульсація думки, яка відволікала від рослинності, від дерев’яності, а вроджена художність натури навіть щирість робила (бразною, вільну душу наповнювала тривогою, яку можна було вбити лише любов’ю, як і любов… Бо, справді, ненавистю вб’єш лиш муху.

До клубу пробували пробитися якісь хлопці, дівки з фіґурами пляшок. Але тесані з силікатної цегли охоронці, куплені Режисером, затуляли їм своїми тілами вхід, кажучи: «Не пора».

– Я віруючий! Я хочу бачити режисера фільму! – м’яким, але нахабним голосом рік один бородач.

Чухрай якраз виглянув з дверей: що робиться на вулиці. Перехрестився поглядами із чоловіком.

– О! о! Пане! Я от тут думаю, чи їхати мені в Бразилію… Як Ви скажете? І вообше. Я віруючий. Що робити вопше?

– Якщо ви справді віруючий – читайте десять заповідей. – усміхнувся Чухрай. – Там усе написано. – Я своїм онукам не можу пояснити – нащо жити, а Ви з такими питаннями. Я нічого не знаю…

Чухрай змусив себе зачинити двері перед цим світом, щоби швидше почати робити свій, до якого ішов давно, як по струні, заспокоюючись лише під поглядами тварин і стоїчністю дерев, які були стрункими і високими в конкуренції з іншими деревами і широкими – на самоті. Так і творці своїх світів, як і той гуцул, що просив: «світе, змінися, бо тя лишу!», але не як дужевчені, що роблять світ розчарованим і неживим, не як претенденти на посередників між Богом і людьми, які, якби справді любили Творця, зверталися б до нього без посередників.

Христа мав грати професіонал. До цього йшлося. Хоча ще така виразна у Нью-Йорку майбутня Чухраєва картина тепер наніц розмилася, він почував себе мисливцем за привидами і не знав, з чого почати розмову з людьми, з яких він планував зробити акторів.

«Так швидко час іде, – сказав був він, вийшовши на ветху сцену. – А може, то й не час, бо час так швидко не ходить…»

Донька Президента хихикнула. Її два тілоохоронці оглянулися на зал, третя частина якого була повною.

Він ще щось говорив, але шум за вікнами цього будинку з колонами у стилі радянського бароко уже зріс на стільки, що треба було відчинити вікна, щоби впустити його повністю, або загерметизувати їх наглухо.

– Пане Вікторе! Пане Вікторе! Вони запрошують нас…

– Дякую, – не дослухавши «сторожа цього райського саду», – сказав Чухрай. – Але є щось вище за мистецтво. Це саме життя. Отож, пропоную всіма нашими силами-силенними народу (Чухрай уже говорив без акценту, притаманного давнім емігрантам) йти шукати наших односельчан – Пилипа Пилиповича, Данила Даниловича і всіма шановану пані Зосю!

– Ми на свято Купала запрошуємо Вас, – прорвався крізь напівпричинені двері дверноскрипучий жіночий голос.

Режисер стрепенувся:

– Ось і шукатимемо їх, як цвіт папороті, – несподівано для самого себе прорік він і відчув, як знову впадає у вогняне мовчання.

– А давай спочатку свято зробимо. Може, вони самі притягнуться сюди! – вигукнув хтось.

* * *

Через кілька хвилин дві хвилі людей з’єдналися. Навіть донька Президента, афоризм якої «а я й не хочу, щоб мене любили, а хочу, щоби розуміли» завис між її ловкими грудьми, пішла з усіма на берег лісової річки своїми ногами.

14

Давнє язичеське свято молодості й очищення розпочалося. Хлопці робили вогонь, а дівчата одягали живу гілку – Марену. На небі одночасно світили Місяць і Сонце. Коли останнє сховалося, почали стрибати через вогонь. Юні дівчата топили в річці Стир Марену як русалку і пускали до Прип’яті, Дніпра, Чорного моря віночки, ворожили на своє майбутнє подружнє життя. Вогнем для дітлашні була кропива, через яку стрибала вона. Серед людей пішов шепіт, що на Святі обов’язково має бути відьма, для розпізнання якої обов’язково треба мати попіл із Купальського вогнища, загорнутий у ганчірку. Відьма підійде і скаже: «Віддай мені те, що у тебе є»… Тоді вже топити треба справжню відьму…

Люди з тривожною цікавістю подивлялися на дочку президента. Присутній на святі Василь Скуратівський – відомий дослідник народної обрядовості, за чиєю книжкою люди згадували себе.

З Мареною купатися не годилося – бо вона бурю накличе. Жінки робили віночки і несли на могили своїх дітей. Корови гамалійчан зісталися у хлівах, щоби відьма не подоїла на полі. Діти збирали подорожник…

Майже не говорили. Слухали вогонь, воду, вітер, землю. Зорі – також вогонь. Дихання – також вітер. Сльози – також вода, люди – також земля.

Навіть Гриць Фортуна цієї ночі був з усіма. «Так, я дуже вихований – і не скриваю цього», – казав він Степанові Лосю, коли той чи то з презирством, чи то з цікавістю міряв його поглядом. І ця тонка гра складностей була зрозуміла лише їм.

Веселий з сумними очима актор – претендент на Христа – поволік у дзвінке поле якусь дівчину.

Горіла зморщена річка.

Пахло білком і кропивою.

Не було посередників.

На деревах сиділи старі ангели.

Чекали жовтня.

Десь поряд любилися коні.

Трохи далі гриміла війна.

Свій невроз порожнеча заговорювала, чим могла.

Пилип Пилипович, Данило Данилович і пані Зося не з’ являлися. Не бачив ніхто й банди Виварки.

Чорна ніжність опавутинювала всіх.

Віктор Чухрай знімав на найкращу плівку свято Івана Купала на своїй генетичній батьківщині, відчуваючи, що нічого сильнішого він не придумає, що життя сильніше за мистецтво зараз, як правда за брехню.

У безалкогольному, природному первісному сп’янінні усі забули про війну в сусідніх країнах, про війну всього з усім!

І раптом десь зовсім недалеко вибухнув всесвіт. Можливо, навіть не один.

Чорний дим випестив ніч і гадючно поповз по іржавих рейках Чумацького Шляху, окаймованих тоталітарним асфальтом.

– Почалося! – сумно сказав Режисер, не виключаючи камеру.

Десь там, над місцем великого вибуху, світанково спалахнув вогонь. Горів ліс. Тиждень.

Уже відбули Петра й Павла. Уже по радіо передали, що вибух в околицях Гамаліївки – помилка НАТОвського льотчика, який мав знешкодити якусь стратегічно важливу ціль у Бєлграді, а знешкодив «Лісову корчму».

Режисер із «Христом», який жив тепер у нього, стояли над великою, як Михайлівський собор у Києві, ямехою і мовчали.

Ніхто не знав, що саме тут витає дух пані Зосі, Данила Даниловича, Пилипа Пилиповича та Виварки, Шила і Книрика, які прийшли за клієнтами, які вже мали дозріти, але несподіване пряме попадання ракети в «Лісову корчму» об’єднало їх в польоті і вознесло над цим світом. Разом із цікавим і вільним котом Маліром – до свого, котячого, а може, й спільного, Творця.

Коли поверталися – на хресті-фігурі, що при вході до Гамаліївки, висів Леон Гайдеровський. Ліва рука була прибита цвяхом, права – прив’язана ланцюгом. Він ще дихав.

Чухрай із актором знімали його. Об’юшилися. На питання, хто прибив, не відповідав, хоча п’яним не був.

Доки знімали, на пеньку стояла камера, поставлена на «автомат».

– Це моя паралельна реальність, – вловив погляд актора Чухрай.

– Розумію…

На наступний день в Гамаліївку вступили війська. Було оголошено про відтворення держави Київська Русь з відповідною столицею.

Річками пливли віночки і хрести з профілями чи то мечів, чи то язичеських ідолів.

Режисер поїхав з новим фільмом на фестиваль.

До влади в Гамаліївці прийшло нове покоління, яке вже наситилось «пепсі».

Анархія входила в береги.

Костьова Варвара більше на приходила.

19 верес. 1999