Іноді мені здається, що це було так давно, коли на Землі існував лише Рай, а Пекла ще не придумали.

…На небі так рясно висипали зорі, що їм було тісно, й вони сипалися долі й падали прямісінько в гірське озеро. У прозорому зеленавому світлі небесних світил – ми: мої тато й мама, такі молоді й вродливі, і я, ще маля. Ми ловили у воді зірочки, а нам до рук потрапляли велетенські риби. І було їх так багато, що вони перемішувалися з зорями. Ми брали їх руками, бавилися з ними й відпускали у темно-зелену глибінь. Оксамитові води пестили наші тіла, однак ми не були тілами.

І це було задовго до мого народження…

Коли я пізніше довідалась, як приходять у цей світ діти, мені це видалось якимось штучним і несправжнім. І ще багато років я вважала, що ловитва риб у місячному сяйві й була процесом мого зачаття. Зізнатися, я й зараз певна, що саме так і було. Адже перш ніж замовляють місце для того чи іншого тіла на Землі – його душу проектують на небесах. Дивом мені вдалося запам’ятати це – небесне прекрасне дійство вочевидь забули стерти з моєї пам’яті.

Я переповіла моїм батькам своє видіння – вони були не проти дитячих фантазій, тож люб’язно вислухали мій дитячий щебет.

Пам’ятаю також, як мене привезли з цілком реального пологового будинку. Лютий місяць того року цілком відповідав своїй назві, і коли мене винесли з таксі (пам’ятаю, це була «Волга» сірого кольору), я зіщулилася від незвично холодного колючого повітря.

Далі пам’ять вихопила ще один цікавий випадок, який переконує у тому, що діти можуть пам’ятати більше, ніж думають дорослі. Коли я була ще немовлям, мій батько носив мене досить дивним способом: моя голова лежала у нього на долоні, а ніжки він притискав ліктем до себе – для надійності транспортування дорогоцінної ноші. Тож таким чином мені відкривалася картина небесної блакиті, по якій скачуть верховіття дерев у такт кожному кроку мого татуся. Те, що я пам’ятаю той ранній відтинок мого існування, ніхто з моїх батьків не сприймав усерйоз, приписуючи такі вигадки чудовій дитячій уяві. Але це був не просто спогад про моє перше знайомство з небом.

Пам’ятаю, що йшли ми до бабусі Анастасії. Верховіття, що коливалися в ритмі з ходою мого батька, було верховіттям старезних верб, що росли понад дорогою.

Садиба моєї бабусі була оточена живоплотом із різноманітних кущів і дерев, тут не було навіть хвіртки, а до її будинку вела вузька стежинка в тунелі темно-зеленої порослі, що весною квітла білими кетягами, а потім перетворювалася на білі соковиті кульки-плоди. Ті кущі ніхто не підстригав, і вони схиляли свої тонкі ламкі віти до землі, наче в шанобливому поклоні.

На Старому Шляху (така історична назва нашої вулиці, по якій в давнину котилися чумацькі вози в Крим по сіль та на ярмарки з далеких сіл до нашого містечка, що спокон віків славилося торговельними справами), – …тож на Старому Шляху всі будинки стояли так близько до дороги, що приватне життя їхніх мешканців лише умовно можна було б називати приватним. Лише стара й міцна хата моєї бабусі була схована в райських кущах її старезного саду, залишаючись таємницею навіть для мене.

Такого розкішного запусту, таких хащів, як у садку моєї бабусі, не було ні в кого більше. Й плодоносив він мов той уславлений у віках Едем. Ніде в світі (я це добре знаю!) не родило стільки солодких плодів, як у бабусиному саду.

Повсюдно росли тут крислаті, розлогі яблуні, й так низенько розгалужувалися їхні віти, що не можна було встояти, щоб не залізти на дерево. Але зривати яблука не було потреби – на траві щоранку вже лежали щедрі гостинці, вистиглі на сонці, вкриті краплями прозорої роси, – плоди білого наливу. Щедрі дерева скидали свої дари у високі духмяні трави, й бабуся збирала їх у пелену й неквапливо чвалала стежиною, несучи до господи живі скарби cвого старезного як світ саду. Трава під яблунями була також стара-престара, й росла вона такими охайними кущиками, наче їх садили-мережили чиїсь дбайливі руки за чітко викресленою геометричною схемою, а між ними мостилися темно-зелені купини моху.

Лише тут, у цій частині саду, водилися великі довгасті равлики – таких мені більше ніколи й не доводилося бачити у нашій місцині та й деінде. Ці мармурові конуси, розписані брунатним візерунком, лежали на оксамитовому килимі моху наче чудернацькі прикраси зеленокосих мавок.

Водилися тут і звичайні, круглі равлики. А був у бабусі льох, що зберігав посеред розкошів літньої спеки глибинну свіжість землі – у такий спосіб наші предки споконвіку зберігали свої харчі. Зовні ця споруда мала вигляд пагорба, густо порослого кропивою й чарівним цілющим зіллям – чистотілом. І в гущавині цих гарячих, розпечених полуденним сонцем трав ці круглопанцерні білі як кістка равлики й заснували своє маленьке царство.

Я могла довго споглядати їхнє неквапливе пересування листям пекучої кропиви, яка слугувала їм і домівкою, і їжею водночас. Ці чудернацькі малі істоти з точечками-очицями на довгих антенах були чи не першими моїми іграшками. Я набирала їх повні жмені й приносила на подвір’я й там влаштовувала їм перегони. Коли мені набридало чекати, доки вони досягали зеленого споришу, що кучерявився навколо вичовганого дворика, я відносила їх назад до їхньої маленької Країни Равликів. Я пам’ятала, що бабуся саме так веліла мені робити – адже на них, казала вона, чекали їхні дітки.

Й справді, дрібнопанцерна малеча там снувала посеред темно-зеленої гущавини. Їх я не чіпала – боялася пошкодити їхні прозорі крихкі «хатинки».

Але льох слугував бабусі не для розваг. У його темну глибочінь вели стрімкі східці, й бабуся Анастасія спускалася туди, підсвічуючи собі запаленою свічкою. Я з жахом дивилася, як її постать, поволі втрачаючи обриси, розчиняється в густій пітьмі цього підземелля, так що мерехтів лише маленький полохливий вогник свічі. Коли і його поглинав суцільний чорний морок – усе моє єство проймав жах. Я чекала, чекала, й по моїх щоках вже котилися сльози, аж бабуся виринала з цього склепу, живісінька й усміхнена, й мені знову світило сонце, і весь світ здавався світлим і теплим, як її усмішка.

Неподалік від цього дивовижного льоху в зеніті літа визрівали червонясті яблука, яким ніхто не знав справжньої назви. Відкусиш його – й усередині воно також рожеве, а що вже солодке, що той мед! То ж і називали їх не інакше, як Солодкими яблуками. Але найбільшим дивом були Райські яблучка. Росли вони на велетенському дереві, яке впиралося верхівкою у саму глибочінь неба. Плоди його були крихітні, наче вишні, й зовсім не смачні, хоча від того нічого не втрачали – ніхто, крім мене, малої, їх не куштував, – вони ж бо райські!

І росли в тому саду чудові сливи: довгасті, чорні, наче маслини, а інші – прозорі й жовті мов бурштин, а що вже духмяні та солодкі – то просто диво. Ні в кого таких слив не було. Навіть сік деревець, що стікав та загусав по стовбурах, перетворюючись на дерев’яний клей, був також напрочуд солодким.

Бабуся казала, що їх прищепив на дикій аличі мій дід Мартин,

а ще він жартома прищепив на вербах, що слугували зеленим живоплотом, груші, й їхній терпкий смак тішив хіба злодійкуватих вуличних хлопчаків. А ще дідусь Мартин насіяв у траві лісових дзвоників, незабудок і ромашок, тож сад був трохи схожий на ліс.

І медунок, і зірочок, і пролісків та інших диких первоцвітів також розвів мій дідусь, – мабуть передчував, що скоро винищать старовинний панський садок, де вони росли поміж старезних ялин та заростей червонястого верболозу. І справді, з часом на моїх очах усе меншало й меншало того саду – порізали його на ділянки та пороздавали за хабарі напівдиким приїжджим селянам, які чомусь зневажали усе природне та гарне. А в нашому Святому саду усе жило, цвіло й радувало.

Добрячий шмат саду займали зарості малини й звідти долинали найчарівніші звуки, які може подарувати людям святеє літечко у всій своїй величній щедрості: там зелені трав’яні коники сперечалися з крихітними зеленими жабками, й у це розмаїте тло подекуди вплітали свої високі флейтові трелі віртуози-вивільги. Гаряче пристрасне звучання літа творило суцільний килим, на якому ткало свою лінію таке чарівне жабчине «кра-кра-кра-кра-кра». Я боялася заходити в зелене море малинових заростей, які навіть бабусю поглинали майже з головою, й вона плавала там сама, як та каравела, і виносила для мене з привітним усміхом старої феї літні скарби: слоїк солодкої малини й інколи – малесеньке жабенятко такого чудового переливчасто-смарагдового кольору... І таке вже воно було тендітне, таке зворушливо беззахисне, що одразу хотілося його випустити знову у рідну стихію малинових листочків, з якими воно одразу зливалося – і як це бабуся може їх там розгледіти та ще й піймати?!

А на картопляних грядках кублилися кури, інколи полишаючи у своїх земляних гніздах золоті яєчка та пір’їнки. Я збирала їх, білі, чорні та руді, й тими різноперими букетами, вмочуючи їх у жовто-гарячу яєчну масу, змащувала пироги, які бабуся ставила у високу мазану блакитним піч.

Я боялася ступати за межі бабусиного саду. Парканів не прийнято було будувати в ті часи, й сусідські садиби були відгороджені вузькою смужкою трави, по якій дозволялося ходити, аби не затупати сусідської городини. А там, де встає сонце, підсвічуючи темно-зелене мереживо старезних ялин, колись був панський садок. Інколи я чула, як звідти долинав чийсь глузливий регіт – там паслася сусідська коза – ця невеличка рогата істота здавалася мені казковим чудовиськом, такою собі Козою-Дерезою, за пів-копи купленою, на пів-бока лупленою, тупу-тупу ногами, ріжками заколю, ніжками затопчу – тут тобі й смерть. Але бували й страшніші казки: якщо бува дітлахи переступали межу в пошуках грушок, черешень чи яблук у чужих садибах, то могли потрапити до довжелезних рук Баби Лоскотухи, що могла залоскотати до смерті. Інколи ця хижа потвора підстерігала малечу в житі чи пшениці – аби не толочили хліб.

Мені ж не бажалося чужих фруктів чи ягід – бо все зростало в бабусиному саду. І особливо бабуся пишалася своїми полуничними грядками, на яких доводилося добряче попрацювати її великим вузлуватим селянським рукам. Вона вибирала полуниці босоніж – аби не зламати ніжного вусика, не розчавити жодного листочка чи червонястого плоду своїми натомленими важкими ступнями. А мені, нетерплячому дівчиську, бабуся Анастасія відвела окрему полуничну грядку, де я могла хазяйнувати сама. Тут ягоди були напрочуд солодкими, та ще й такої незвичайної видовженої форми, що вони скидалися на морквинки. Посеред полуничного поля проростали кампанули, і їхні товсті соковиті стебла були щедро прикрашені велетенськими фіолетовими дзвонами. Бабуся Анастасія любила, щоб не лише корисно та смачно, а й щоб очам була радість.

А втім, квіти росли тут скрізь, куди засягне око. Оточуючи хатину з усіх боків, височіли бузкові дерева, і їхній аромат бентежив і зворохоблював у моїй дитячій душі дивні почуття. Щось незвідане манило мене угору, у незнані небесні далі, і я заздрила джмелям та бджолам, що могли пірнати в цю густу квітнучу піну кольору киплячого полуничного варення. Коли бузок відцвітав, бабуся старанно обламувала їхні вже засохлі коричневі суцвіття – щоб краще цвіло наступного літа. А жасмин – це ще одне свято, якому здається, не буде кінця… І здавалося, ніхто не зрівняється, окрім бузку, з його духмяним дивоцвітом. Але насамперед, ще напровесні, чорний, политий весняними дощами ґрунт проколювали рожеві, мов дощові червяки, стріли тюльпанів. А згодом, вже на початку літа, розпускали свої розкішні пелюстки червоні й рожеві півонії, і їхній пристрасний п’янкий аромат кликав бджіл і зелених блискучих бронзовок, що наче дорогоцінні броші, прикрашали оксамитові шати цих розкішних квітів. А ніжні водозбори усіх мислимих пастельних відтінків чекали на поважних джмелів, що коливали їхні дзвони, й їхнє баритональне гудіння застигало як мед у густому млосному надвечір’ї розпалу літа. Й навіть біля нужника, що стовбичив у затіненому височенними горіховими деревами містечку, ранньої весни з вогкого родючого чорнозему прорізувалися зелені голочки гусячої цибульки, що розсипалися лимонно-жовтими зірочками й губилися в оксамитовому листі медунок, а ті розписували рожево-синіми акварелями свого цвітіння увесь садок, і поступово тьмяніли, поступаючись ніжним крихіткам-фіалкам, що вистеляли килимами трав’янисті, не заселені грядками простори саду.

І все, що насадив у своєму саду мій дідусь, усі його скарби, видимі й невидимі, берегла його схилена віком дружина, моя бабуся Анастасія. Лише діда Мартина давно не було з нами, як не було й інших дідусів на нашому Старому Шляху. Але про це я довідалася пізніше.

* * *

...Бабуся Анастасія час від часу виринала з хащів своєї садиби й застигала, неначе виглядаючи когось, на умовних воротях, яких у неї не було. Вона стояла – висока, ставна, огрядна, сиві коси зчеплені гребенем на потилиці, бляклі очі видивлялися, чи не пошле Бог людину перехожу. І якщо нарешті хтось простував Старим шляхом повз її садибу, вона поважно кланялася й серйозно промовляла: «Дзінь добрий, пані!», «Дзінь добрий, пане!»

Вона була польського роду, хоча окрім кількох фраз ввічливості, якими вона перекидалася з деякими сусідами, теж поляками, ніхто з нас більше не чув тієї дивної дзвінко-шиплячої мови. Тож говорили українською. Та й якою ж іще? На стіні висіла стара бандура, яку виготовив і грав на ній її чоловік, дід Мартин. А поруч з бандурою його портрет: кароокий красень з чорними бровами й густими вусами. Дід Мартин змалював себе сам, мабуть вивчаючи своє обличчя у дзеркалі. Він був художник. Майстер. І про нього говорили шанобливо, і не лише в його родині.

Вже добрих три десятка років як хазяїна дому не було на білому світі, але бабуся не забувала його, і весь дім, і кожна гілочка саду берегла пам’ять про нього. І кожен, хто заходив до садиби провідати мою бабусю, розповідав їй щось про мого дідуся.

Старим Шляхом від дому до дому час від часу снували жебраки – у старих воєнних шинелях, з торбами за спинами, одноногі та однорукі, забуті державою солдати, яких війна та недоля позбавила житла й людського тепла. Вони ходили від дому до дому, тихенько під ніс гугнявлячи свою жебрацьку пісню: «Подайте убогому каліці на шматок хліба!..»

Люди давали їм п’ятаки та скибки хліба, а бабуся Анастасія запрошувала їх до господи. Там вона пригощала їх як дорогих гостей, і подавала їм не мідяки, а паперові гроші. Вона терпляче очікувала, поки вони тамували спрагу й голод, і вже тоді розпитувала їх про свого Мартина. Їхні скупі оповідки були для неї дорогими вісточками від її коханого чоловіка. Вони, його односільчани, пам’ятали його: ось ішов він Старим шляхом – у шляхетному вбранні, з неодмінною сорочкою-вишиванкою, і бриніла бандура, що він змайстрував своїми всевміючими руками, і рипіли вози, якими він, молодий і дужий, вирушав на далекі села – розписувати церкви та тішити добрих людей своїм співом у бандурному супроводі.

Дід Мартин сам збудував свій дім – великий, дубовий, під солом’яною стріхою, яку час прикрасив ізмарагдово-зеленим мохом. Бабуся щовесни під Великдень білила його глиняні стіни, а на зиму закладала загатою. В тій загаті шаруділи миші та ласки – усім було затишно в цій хатині. У вітальні на стіні висіли картини господаря дому, й найбільше була до душі мені одна – левада, на якій пасуться коні.

А найбільше вражав автопортрет діда Мартина. Прямо у вічі, немов живий, дивився на мене кароокий чоловік, який от-от промовить щось. І я знала: усе що я роблю доброго – усе те тішить діда Мартина, і про кожен мій непослух, про кожну мою шкоду він також знає.

Поряд із великою, світлою і завжди прибраною вітальнею була ще одна кімната з улаштованою грубкою – тепла однієї печі не вистачало, щоб зігріти усю хату. Проте бабуся Анастасія не запалювала її – там, у сухій прохолоді добре зберігалися яблука, і щоразу, коли вона заходила до того яблуневого сховища, ніжний аромат вривався до господи й бентежив мене, і я дихала на повні груди, щоб увібрати в себе побільше цієї вишуканої насолоди. Навіть смак самих яблук не був мені таким добрим, як сам лише їхній дух.

І була у моєї бабусі справжня піч. Узимку вона стугоніла, сперечаючись із вітрами. Бабуся Анастасія легко справлялася з нею, розпалюючи рятівний вогонь, і дихання печі швидко наповнювало господу – добру піч змурував колись дід Мартин.

На печі сохли горіхи, гарбузове насіння та сушина. Хата була не по-сільському велика: кімнат було доволі, – й затишні спальні,

і просторі світлиці, й примурований хлівець, де квоктали та сокоріли кури та кукарікав півень. Велика драбина зі зручними широкими щаблями вела на горище – там зберігалося духмяне сіно. Влітку звідти лунав тоненький пронизливий писк – то подавали голос кошенята, яких щоліта виводила смугаста зеленоока киця Мар’яна. Торкатися кошенят дозволялося тоді, коли вони розплющували свої блакитні як у всіх малюків очиці.

Коли бабуся залишала мене саму у хаті, я зовсім не боялася й завжди знаходила собі роботу. Найцікавіше було відкривати численні шухляди великого буфету, в якому бабуся зберігала всяку-всячину. Звідти пахкотіло змішаним запахом кориці, кардамону та чорного перцю. Але мені були найцікавішими ґудзики, які зберігалися у великій дерев’яній шкатулці. Мабуть вони були ще з молодості моєї бабусі, десь із такої далекої минульщини, бо таких ґудзиків я ніколи не бачила в крамницях, особливо цікавими були оздоблені камінчиками або виготовлені з перламутрових мушель, такі нетутешні, вишукані. Мої очі вбирали ті скарби, але до приходу бабусі я складала усе на місце, так що вона й не здогадувалася про мою дівчачу шкодливу цікавість.

А ще стояла у вітальні велика скриня, вкрита картатим сіро-коричневим пледом. У скрині зберігалися пузаті сулії з домашнім червоним вином, яке бабуся цідила через тоненьку ґумову трубочку. Тим трунком бабуся пригощала добрих людей, що сходилися до неї на толоку – нарубати дров чи скопати город під картоплю. Раз у рік, на бабусин день народження, привітати її сходилися рідні. Бабуся варила холодець, що подавала обов’язково з хріном, готувала домашні ковбаси та інші страви, які зазвичай прикрашають і досі святкові українські столи. А мені до вподоби були лише вистиглі в печі пироги з яблуками та тертий пиріг зі сливовим повидлом, і я тихенько, щоб ніхто не бачив, кидала під стіл м’ясну їжу киці Мар’яні, яка вдячно зизила на мене своїми зеленими, мов ізмарагди, очиськами. А найлюбіше мені було у тих застільних утіхах, коли хтось із гостей затягував пісню і усі підхоплювали, а з усіх пісень найбільше подобалась та, що наче про нашого діда Мартина:

І дивилися на нас з картини, писаної дідом Мартином, коні, що ніжно тулилися одне до одного посеред зеленої левади, й спалахували веселі лелітки в карих очах діда Мартина з його автопортрета, наче ось-ось і він затягне разом із нами:

І так радісно було мені, малій, у тому колі своїх рідних, і дід Мартин наче посміхався зі стіни, й бабуся Анастасія тішилася, що розвіялася її самотність. І здавалося, так буде завжди, й свято дитинства не скінчиться ніколи.

* * *

Уже майже півстоліття минуло, а я й досі пам’ятаю той день, коли я стала нудити світом.

...Моя бабуся була така мовчазна, що за цілий день і кількох слів бува не вронить, лише іноді тяжкий стогін проривався з її грудей і озивався в моїй душі ледь чутним зітханням. А до сліз не доходило ніколи. Очі в неї були такі прозоро-сірі – чи не сльози розмили їхню молоду синяву? Про таких кажуть, вона виплакала усі очі.

У той день вона схлипувала, немов маленька ображена дівчинка. Мій тато не втішав її, а сам стояв, як той стовп, і кудись дивився у далечінь незворушно, так що його очі стали такі сиво-блакитні, наче злилися з небесною безоднею. Я й раніше помічала у нього такий погляд, від якого мені ставало незатишно й тривожно. Що він там бачив, у тій далині – батько не казав, бо також був неговіркий. Дивно, але я, крихітна дівчинка, усе зрозуміла: моя бабуся ходила щось просити до сільради і їй відмовили та ще й принизили. З того напівнімого діалогу матері й сина вихопилися й залишилися у моїй пам’яті такі нові й абсолютно чужі реалії: «сільрада», «ворог народу», «вдова». І ті слова, немов закляття, раптом різко окреслили краї мого жасминово-ягідного зеленого раю, й він захитався під ногами й я збагнула раптом, що той Чорній, котрий образив мою бабусю, – може прийти й сюди, й брудними чобітьми розтоптати дикі квіти, що насадив у саду дід Мартин. І таких чорніїв багато у цьому світі, й від них вже не сховатися в заростях мого Священного Саду. Відтоді у мої сни прийшло щось чорне, що стало тлом для ще чорнішого.

Досі у моїх снах були присутні образи казкових істот, що оберігали мене, малу, від якоїсь небезпеки, але це скидалося на гру у піжмурки, й мій страх був лише часткою веселої гри. І цей несправжній страх проганяли мої охоронці – золотаво-прозорі ведмедики, блакитні вовки, рожеві лисиці й зелені зайці – мої ласкаві й розумні звірята, яких я кликала, коли мені було лячно. Вони рятували мене, бо я захищала їх від мисливців. Вони поставали переді мною, брали мене у захисне кільце, і страх відступав. А вранці я крізь сльози радості розповідала батькам, як мої звірята вкотре порятували мене. Батьки поблажливо всміхалися, кивали на знак згоди, переглядалися стиха між собою й у краєчках їхніх вуст чаїлися глумливі цяточки. Я ображалася, що мені не вірять, і сльози бризкали з моїх очей.

Тепер мої звірята не могли порятувати мене, навпаки, це я мусила рятувати їх від усіляких чорніїв, рятувати свій Священний Сад

і робити це протягом усього життя. Чорнієві прислужники були злими потворами, як і він сам, і варто було лише поринути у світ сновидінь, як вони ставали над моїм ліжечком, плавали у пітьмі, наче надувні кульки, кривлялися, мінилися, жахали...

Я кричала уві сні й мій татусь схоплювався з ліжка, обіймав мене, гладив моє волосся, цілував мене в чоло, й я засинала, міцно тримаючи його велику руку.

Інколи фантоми набирали й більш реальних форм. Ранній зелений ранок, і я, крихітка, іду стежинкою, що веде до бабусиної хати, гублячись у росяних вітах дерев. Дерев’яні нефарбовані двері веранди замкнені. Я торсаю їх, стукаю кісточкою вказівного пальця, потім грюкаю у двері ногою – тиша. Мені стає тривожно. Позаду себе відчуваю якесь шелестіння – мабуть бабуся вертає з базару. Оглядаюсь і мало не втрачаю свідомості: мені назустріч рухається… червоний стяг. Мара крокує немов на параді – безголова, але ноги й руки синхронізують свій рух, неначе шарніри якогось механізму, і він невпинно наближується до мене і ось зараз станеться щось жахітливе, й несила кричати, бо в роті гаряче й сухо, і язик присох до піднебіння.

Татусь довго торсав мене за плече, а я, наче в гарячці, усе повторювала здушеним голосом: «Червоний стяг! Червоний стяг!», доки дійшла до тями.

Батьки казали, що я занадто рано почала читати, ото й лізуть у мої сни усілякі нісенітниці. Але мої персонажі були не з дитячих книжечок.

* * *

Коли зима огортала білим саваном сад, загату й укритий соломою дах бабусиної хати, час біг повільно, мов густе молоко. До бабусі приходили, спираючись на костури, її старенькі сусідки, баба Матрона й баба Хведора. Вони сідали біля груби, вигріваючи свої стомлені спини і пригадували, пригадували свою молодість, де було більше горя, ніж радості.

На мене вони не зважали, бо я була занадто мала, та ще й постійно зайнята малюванням. Батько приносив старі афіші з театру, де він працював, і я мала роботу розфарбовувати ті афіші зі зворотної чистої сторони своїми дитячими фантазіями. Але мої вуха були відкриті, й туди залітало відлуння їхніх старечих зітхань і страшних оповідок. «Ото сказали через хату усіх чоловіків взяти, та й приїхали за ними, та й тільки їх і бачили». Бабусі витирали кутиками своїх хусточок сльози та продовжували: «А як прийшли до Чернишевича, а в нього комин димить. А де твої діти, питають. Той мовчить. А в казані знаходять руки дитячі. Ото пив він той відвар та їв... Розстріляли його у той же день», – за звичкою пошепки згадують моторошну правду бабусі. «А в мене ноги розпухли так, що ходити я не могла, а він прийшов із нагайкою, й кричить, щоб до колгоспу йшла».

Очі в бабусь безбарвні, водянисті, і я тепер знаю, хто виссав із них життя. Вони сумно кивають, згадуючи те, про що розповідали вже не раз, але знову й знову чомусь воно спадає їм на думку, чомусь знову приходить те, чого не можна нікому прощати. А хіба хтось просив того прощення?

А одного разу бабусі зняли зі стіни старі світлини, одну випускну з тої школи, де дід Мартин учителював, а іншу заводську (і де тільки він не працював!). «Ось ця не пережила голодовки, і ця,

і цей... а цього взяли в 37-му, а цього – в 38-му... а цей у 41-му,

а цей у 43-му, а цього у 48-му, і цього...». Я зачудовано дивилася на ці світлини – усі ті обличчя, куди тицяли бабусі, були такими прекрасними й натхненними. І вже пізніше я збагнула: нищили найкращих, найсумлінніших, найчистіших, найхоробріших. А кого не встигли – тих скосили кулі, вони ж бо, наші безіменні герої, не звикли пригинатися.

Я знала, що дідуся забрали наприкінці 38-го, у переддень новорічного свята, а вирок винесли напередодні Різдва. За що? Бабусі знали: бо був красивий дуже, бо голову ніс високо, бо вишиванка з-під піджака виднілася, бо капелюх на селі – то вже кримінал.

А те, що художник, то ще один злочин.

Як жити п’ятилітній з таким? Куди діти таку страшну правду? Забути й мовчати. Мовчати до часу. Кров волає, пильно стежить дідусь із портрета, як росту я, як навчаюсь. На леваді пасуться вільні коні – косують на мене дикуватим оком, наче запитують: а подбаєш про нас? а захистиш нас? Бандура з обірваними струнами мовчить вже півстоліття в кутку, біля ікон. А якщо заговорити? Що сказати? Якими словами описати? Не хочеться бути голосом у хорі,

а поодинокі голоси тануть у тиші – усі вдають, що не розчули їх. Ех, кому це треба... Це й так усі знають. Й кому ці оповідки полікують серце, кому зцілять душу? Така убога, небажана, гнана, як та чума чи проказа – правда. Невесело людям із нею.

* * *

До бабусі Анастасії інколи приходила стара Ейсмонтка. Вона шила килимки з кольорових клаптиків і ходила від двору до двору у пошуках підробітку. Безумство кольорів на тих килимках мене, малу, тішило надзвичайно: кожен шматочок був неповторним і такий килимок можна було розглядати безкінечно. Бабуся купувала їх аби дати заробити копійчину цій бідолашній – Ейсмонтка втратила розум, коли розстріляли її чоловіка, чи то єврея чи то німця по крові – і ті й інші були не в форматі епохи. На їхніх смертях якийсь чорній виконував та перевиконував свій план зі знищення «ворогів народу». Жінка була періодичною пацієнткою «Гуйви» – так в народі називали лікарню для психічно хворих, що знаходилася на мальовничому березі ріки з такою назвою. Ейсмонтка колись була стрункою красунею, та недуга спотворила її жіночність, і стала вона надзвичайно товстою, і я не могла відірвати очей від її неохопних стегон, що ледве вміщалися на ослоні, від величезних, неначе гарбузи, грудей, від наллятих незґрабних рук, які попри все майстрували на свій кшталт те безумне рукоділля.

Одного разу вона наснилася мені здоровенною, височенною, неначе водонапірна вежа. Важко ступаючи товстенними ногами, вона переступала через верхівки дерев, а в її руках була сітка-авоська з хлібиною і пляшкою кефіру. Задихаючись, я бігла стрімголов, щоб потвора не наступила на мене, як на комаху. Вона рухалась до бабусиної хатинки – як же вона увійде туди, якщо дах ледве сягав їй до пояса? Я так і не дізналась, чим це скінчилось, бо вчасно знайшла шпаринку в стіні, що поєднує світ сновидінь з реальністю, і стрімголов, неначе мишка, проскочила туди й прокинулася в своїй кімнаті. Я зіскочила з ліжка й відкрила фіранку на вікнах – бо мама казала, якщо подивитися у вікно, то сон швидко забудеться. Нестерпне сонце свінуло мені в очі,

я зраділа, що то був лише сон, але забути його мені так і не вдалося. Мені було шкода її, тої стражденної Ейсмонтки, яка мимохіть налякала мене, і хтозна, може так вона змогла закарбувати у моїй дитячій пам’яті свою історію, яку я тепер намагаюсь передати ще комусь, хто хоче почути.

Кров волає і вимагає як не помсти, то хоча б поваги. Їх так багато там, на Лисій горі, у моєму рідному Бердичеві. В одній із тих ям, напевне, й досі лежить і прах мого діда Мартина. Ті братські могили, приховуючи від людей страшні таїни, заливали бетоном, а вже потім засипали, тому там довго не проростала жодна деревинка. Проте час минув, а люди не забули, і дерева таки пустили коріння, пробиваючись крізь понищений часом бетон – Бог усім простив, бо він великий і неосяжний. Як простити нам усе те – на це я й досі не маю відповіді. Але ж досі ніхто й не попросив у нас усіх вибачення...

...Я й досі подумки лину до свого Священного саду, де я зростала. Ніхто не відбере його в мене, бо він завжди зі мною. Сюди я приходжу вдихнути ароматів його терпкого дикого різнотрав’я, скуштувати малих райських яблук, поглянути, вже без страху, в очі діда Мартина. З мого Священного Саду я будую свій світ, у якому не нудно, не страшно, вільно... Дякую тобі, бабусю Анастасіє, берегине мого Едему. Дякую тобі, діду Мартине, за те, що пильно стежив з портрета за мною. Низький вам уклін!

2013