Драматична поема «Шоа» підгаєцького поета Богдана Манюка висвітлює тему Катастрофи галицького єврейства в часи Другої світової війни. Над нею автор працював від осені 2019-го, отже півтора року. Творчий задум формувався під впливом оповідей старожилів про моторошні епізоди Голокосту в Підгайцях. Розлоге окописько, німі плити з рослинним орнаментом і незрозумілими написами, житлові квартали в центральній частині міста, колись всуціль населені жидами – все нагадує про їхню незриму присутність. Та найбільшою мірою вплинули спогади очевидців, що пережили шоа, опубліковані в науково-краєзнавчому збірнику «Підгайці та Підгаєччина» зусиллями місцевого краєзнавця Степана Колодницького. До вибору драматичної форми автора спонукав особистий досвід участи в аматорському театрі «Доля», що давав вистави у місцевому Народному Домі впродовж 2003–2005 років під художнім проводом Надії Федорчук. Звідси й ідея створити цикл поетичних творів з історії Підгайців, придатних для сценічного втілення – першою стала драматична поема-феєрія «Фатум», видана 2017 року, про події часів гетьмана Петра Дорошенка і його виправу в Галичину в 1667 році.

Перші шість сценічних картин «Шоа» відображають побут маленького галицького містечка з переважно жидівським населенням часів Польщі Інтербеллюм. Історичним підґрунтям слугували спогади Александра Кімеля (1926–2018) «Штетл Підгайці, різнобарвний світ мого дитинства», вміщені в першому випуску збірника «Підгайці та Підгаєччина» (2012 рік). Міська ідилія передана в них із бруношульцівською пронизливою лірикою. Напівсонний пейзаж витворює неповторну гармонію старосвітських вуличок і кварталів. «Забуте часом містечко», виснував Александер Кімель. Втім для нього підгаєцький колорит так і залишився довоєнною ідилією – після того, як їхню крамницю націоналізували Перші совіти, родина перебралася до Рогатина і там пережила Голокост.

Головні події відбуваються біля Ратуші на підгаєцькому Ринку. Торгові ятки, крамнички, ремісничі майстерні, тлуми жидів і селян у базарний день. «Величезна ринкова площа була душею міста й причиною його існування», – згадує автор. Десь неподалік містився ресторан «Polonia». Тут проминає життя посполитих і плебсу. Герої поеми – автентичні персонажі з кінця 1930-их років, герої бруківки – міський дурень Бібрик, ще один божевільний Айзенберґ, поляк-антисеміт Врублевський, що втратив руку і торгує антисемітською газеткою «Польща без жидів». До них підходить Бурштінер Ребе зі своїм учнем і помічником Гебі Джоелем. Справжнє ім’я Ребе Іцхак-Айзик Айхенштайн, він походив з бурштинської династії хасидських цадиків, однієї з понад двох сотень у світі, і тривалий час, починаючи від 1908 року, сам був підгаєцьким цадиком. Ребе з огидою бере газетку. Врублевський поспішає всучити її ще комусь і ледь не втрапляє під колеса автомобіля. Звісно Кімель не міг не згадати про автомобіль – єдиний у місті, предмет захоплення й гордості мешканців, що їхав зі швидкістю 24 км/год. До теплої компанії наближається ще одна мальовнича персона – міська повія Катажина, щоправда, її справжнє ймення було Ксенія. Разом із нею бачимо безнадійно закоханого музиканта Лукаша – серед усіх лише він є вигаданою особою. Буденні балачки, що не позбавлені філософського змісту, раз по раз перериваються нерозбірливими вигуками Айзенберґа, якому вбачаються моторошні картини.

Для посилення відчуття фатальної неминучости авторові був потрібен містичний артефакт. Таким у поемі є небесний камінь, що «світліш од солі», вранці залетів до клуні Бібрика. Камінь володіє чудодійними властивостями і здатен провіщати майбутнє. Цей аспект теж має реальне підґрунтя. Буквально напередодні нинішніх драматичних подій в Україні авторові, який у 2002–2014 роках завідував Підгаєцьким історико-краєзнавчим музеєм, принесли предмет невідомого походження – як запевняли, метеорит, що впав на хуторі Марцелівка на заміському господарстві підгайчанина Богдана Тихого.

Надвечір знову трійця диваків стоїть перед Ратушею, споглядаючи корсо – вечірній шпацер-променад. Щовечора після 18-ї години гурти святково вбраних міщан дефілювали Ринковою площею, демонстрували свідчення власної заможности, заводили розмови, молодь вихвалялася вбйорами, а найбільше модниця Дзюня, дочка кравчині – у поемі Богдана Манюка вона змалювана жидівкою. Барвистий маскарад на вулицях забезпечив Підгайцям славу галицького Парижа. Позатим раз по раз лементує Айзенберґ, передчуваючи злигодні в близькому майбутньому. Його бере на кпини Врублевський, заодно кидаючи кровожерні репліки в бік жидів. Це вже виходить поза всякі межі. «Ти мастак // рукою неіснуючою чемно // усе віддати іншим. Чи не так?», – пускає Врублевському шпильку Бібрик. А ось і вони, представники єврейського світу довоєнних Підгаєць: готельєр-ресторатор Макс Ґросс, власник закладу тут-таки в Ринку, «паперовий чоловік» Крессель, власник крамниці канцелярських товарів, «порцеляновий» Ґляйзер, торговець посудом, «мильний чолов’яга» Юпітер, виробник мила. Вони навперебій пропонують немолодому Бібрикові продати небесний камінь. Разом з ними бачимо мельника Іцхака Шуртца з дружиною Ґенею, й Ісраеля Зільбера, однак ці троє випадають зі звичного образу єврея-торгаша. Бібрик звісно не погоджується, та згодом заявляє, що віддасть камінь Ґені, котра «не руками // прийшла його торкатися сюди /…/ їй подарую у пору лиху».

Поступово атмосфера згущується, вибухає гроза. Врублевський все торочить без упину: «Їх перемеле млин! Так перемеле, // що ситості моїй позаздрить час…», ніби накликаючи погибель євреям. Першим насторожується Нюсен Меламед, учитель гедера. На тлі знущальних сентенцій Врублевського тривожні видіння Айзенберґа видаються не такими вже й божевільними. Над містом нависає передчуття катастрофи. Сумнів огортає і Гебі Джоела, і Ребе Айхенштайна.

Тут же бачимо й цілком реальний дим, передвісник майбутніх крематоріїв. Вже не фікшн – внаслідок підпалу, зумисного чи ні, загорілася мильна фабрика Юпітера. Насправді це була маленька халупа без опалення, що стояла у дворі будинку, де проживали Кімелі. Вона виробляла грубе жовте мило, яке Юпітер сам же й продавав у відкритій ятці на Ринку. Цей епізод не обходиться без комічних, ба навіть абсурдних сцен. Начальник підгаєцької добровільної пожежної команди Томашевський так поспішав на фірі з помпою, так дув у трубу, сигналізуючи збір, що, здавалося, валяться єрихонські стіни. Від того схарапудилися коні й понесли фіру, яка виписувала кола Ринковою площею. За нею мчали добровольці-пожежники. Загасити пожежу звісно не вдалося, до того ж Юпітер усередині тримав бочки з хімікатами, тож приміщення вигоріло дотла. Натомість хвацькі фаєрмани поливали водою сусідні будинки. До слова, Томашевський набирав до команди лише тих, хто вмів грати на трубі, тож у висліді Підгайці мали духовий оркестр, єдиний в окрузі, на той час модне й стильне явище.

Надалі пейзаж суворішає, барви набувають похмурих відтінків. З вибухом Другої світової війни на місто опадає тоталітарна комуністична пелена. Євреї втрачають свої крамниці й генделі, і невідомо, як жити тепер. Нюсена Меламеда звільнили зі школи. У хасидів відібрали синагогу, тут облаштувався відділ НКВС. Бурштінер Ребе і Гебі Джоел спостерігають, як туди заводять арештованих службовців маґістрату Нємчицького, Шнайдера, Тадеуша Розмарина, Ізраїля Фінка, підгаєцького старосту Єжи Сухорського із заступником Калінським, голову ґродського суду Чеслава Ритаровського, коменданта місцевої поліції Стругала, геть побитого, а також осадника зі Сільця Йозефа Отто – усіх готуються вивозити на Сибір. Надвечір під Ратушу підходять Бібрик, Айзенберґ і Врублевський. Проте давно вже не збирається корсо, натомість чути рев мотоциклів, площею марширують червоноармійці. Гіркий осад однак пригнічує не всіх. Як видно, Врублевський знаходить для себе в тім якийсь резон.

Втім ситуація стрімко міняється. Чути вибухи, кулеметні черги. Совєтську окупацію змінює німецька, вона несе євреям Голокост. На площі перед Ратушею знову бачимо Бібрика, який розмовляє з Ісраелем Зільбером. Однак все не так просто. Як виявляється, Бібрик пов’язаний з оунівським підпіллям, а його амплуа міського дурника є лишень маскою. Про цю обставину й раніше здогадувався Ісраель, однак тепер йому заходить про єврейський опір нацистам. Він висловлює певність, що українці теж не лишаться в стороні, тож боротьба буде спільною. Бібрик обіцяє дістати зброю.

Зорієнтуватися у подальших подіях допомагає блискуче дослідження Степана Колодницького «До історії шоа в Підгайцях», опубліковане в першому випуску того ж збірника «Підгайці та Підгаєччина».

Перед початком Другої світової війни єврейська громада Підгаєць налічувала 3700 осіб. З окупацією німцями Польщі багато євреїв, рятуючись від нацизму, прибувають до Галичини. Тут їх чекає нічим не кращий сталінський режим. Когось депортували вглиб СРСР, когось призвали до Червоної армії. З початком німецько-радянської війни євреї-комуністи разом з радянською адміністрацією втікають на схід. 4 липня 1941 року до Підгаєць вступають німці. Зразу було створено Єврейську раду (Юденрат) – як і всюди в окупованій Европі, вона мала демонструвати єврейське самоврядування. У містах, де чисельність єврейської громади становила менше 10 тисяч, до неї обирали 12 осіб – шанованих людей, рабинів. Підгаєцький юденрат погодився очолити місцевий рабин Лейбіш Лілієнфельд. Проте насправді вони змушені були виконувати всі вказівки нацистського режиму. Попервах юденрати мали стягувати кошти з місцевих жидів і передавати німецькій адміністрації, проводити перепис єврейського населення зі врахуванням всіх працездатних, також забезпечити всіх пов’язками зі зображенням шестикутної зірки («Маґен Давид»). Це не виглядало надто обтяжливим, тож складалося враження, що вдасться якось перебути лиху годину. При юденратах функціонувала єврейська поліція, і так само в Підгайцях; одним з її керівників був адвокат Дорнфельд.

Всіх працездатних відправляли на примусові роботи – куди скажуть німці: ремонтувати дороги, мости, збирати урожай. Загалом панувала хибна думка, що старанна праця допоможе євреям вціліти. Скоро юденрати буквально розбухли від надміру службовців. Буквально всі ланки життя – забезпечення продовольством, житлове господарство, працевлаштування, охорона здоров’я, поліція, пожежна служба, статистичний облік, освіта й релігійні практики, перебували під їхньою опікою. До того ж робота юденратів і єврейської поліції краще оплачувалася, більшим був продовольчий пайок, також існувала ілюзія гарантії особистої безпеки.

Однак скоро окупаційний режим посилює вимоги. Працівників Юденрату зобов’язали сприяти німцям у проведенні обшуків єврейських помешкань і конфіскацій майна. Дорогі меблі, килими, сервізи, коштовності – все це йшло на «подарунки» німецькій адміністрації і вивозилося до Німеччини. Від листопада 1941 року підгаєцьких євреїв відправляють до таборів примусової праці, розташованих біля Тернополя. Юденрат намагався якось вплинути на ситуацію, туди надсилають харчі, хворих повертають додому, саботують, відтерміновують відправку людей. Влітку 1942-го запровадили грошовий податок для тих, хто прагнув уникнути таборів. Проте скоро стало очевидно, що німці абсолютно не рахуються з юденратами і все це лишень прелюдія. 21 вересня 1942 року на Йом Кіпур, свято єврейського Судного дня, нацисти зібрали на залізничній станції тисячу людей і відправили до табору смерті Белжець, що на нинішньому українсько-польському кордоні. Контроль за акцією здійснював начальник тернопільського гестапо штурмбаннфюрер СС Герман Мюллер.

Табори смерті створювалися нацистами на базі концентраційних таборів, як Аушвіц і Майданек, чи таборів примусової праці, як Треблінка, проте на відміну від останніх, були націлені на безпосереднє винищення людей. Таких таборів було шість – всі на території Польщі.

Того разу плановану кількість не вдалося вивезти, декотрі, кого не застрелила охорона, утекли і поховалися по хатах. Після того в Підгайцях створено ґетто. Для нього виділили кілька кварталів навколо площі Стара Торговиця поряд із Ринком, обмежених вулицями Широкою (нині Шевченка), Барона Гірша (Чорновола), Бережанською і Літинських (Франка). Туди зігнали євреїв з міста і повіту. Територію обгородили дротом і поставили охорону. Євреям заборонили виходити в місто і контактувати з иншими мешканцями. Порушників немилосердно били. Будинок Юденрату стояв тут же на території, в ньому стаціювала єврейська поліція.

Спершу перехід у ґетто нібито й полегшив становище євреїв, оскільки давав змогу уникнути погромів. Також проводилася боротьба з епідеміями. Коли дошкуляв голод, німці дозволили покидати ґетто на годину – між 12-ою й 13-ою, аби придбати харчі. Проте це виявилося лише черговою ланкою в ході «остаточного вирішення» єврейського питання. 30 жовтня 1942 року в Белжець відправили другу партію – 1200 жидів; керувати акцією знову прибув з Тернополя Герман Мюллер.

Цей заключний період історії підгаєцького жидівства відображений у спогадах Ґені Шуртц «Дорогою, повною втрат і страждань», опублікованих у збірнику «Сефер Підгайці» івритом у 1972 році в Тель-Авіві і скорочено в другому випуску «Підгайці та Підгаєччина» (2017 рік). З них почерпнуто цінний матеріал для поеми «Шоа».

Першим серед мешканців ґетто бачимо Іцхака Шуртца. Він відмовився вступати до Юденрату, тож його тероризує Бужі, який заряджає єврейською поліцією, та Врублевський, що перетворився на гестапівського попихача – щодо останнього, це авторська фантазія, хоча трансформація цілком закономірна. Обидва супроводжують гестапівця Германа Мюллера. Надходить фольксдойч Бліхарський, який служить у гестапо перекладачем і наближений до начальства. Він захищає Іцхака від етапування до табору смерті, чого домагається Врублевський, і застерігає, що вермахт може не отримати достатньо борошна. Тож яка тоді відзнака буде належатися останньому? «Та є одна – між цівкою й чолом його навпроти», – жартує садист Мюллер. Реальний Бліхарський – звали його, здається, Лев, до війни працював у млині на Загайцях і не раз помагав Іцхакові з фаху. Коли той потрапив до ґетто, він підтримував із ним приятельські стосунки, протеґував, аби Іцхак не потрапив у чергу на вивезення у Белжець, так само допомагав иншим євреям харчами, схованками, попереджав про обшуки.

Ґеня Шуртц згадує про свого чоловіка Іцхака. Вони познайомились десь у середині 1920-их років як активісти підгаєцького сіоністського осередку – його обрали головою, її помічницею. У 1928-му в них народився син Аарон, у 1932-му – дочка Гітель. Десь у 1930-их Іцхак побудував у місті власний млин – сучасний, із найновішим технічним обладнанням, на ньому працювали робітники у дві зміни. Коли прийшли німці, млин демонтували, а цінні агрегати вивезли в Німеччину. Також Іцхак відмовився вступати до Юденрату.

Скоро становище жидів украй погіршилося. Від Юденрату вимагають складати списки тих, хто має йти на розстріл. Стало очевидно, що запобігання перед нацистським режимом втратило сенс. Але виходу не було. Юденрати вирішують принести в жертву тих, хто не працював – старих і немічних, навіть дітей – задля спасіння решти евреїв. Нещасних розстрілювали на підгаєцькому окопиську. До одного з таких списків потрапив Мендель Авнер, про якого згадує Ґеня Шуртц.

Ті, хто не бажали гинути, намагалися чинити опір. Близько сотні чоловіків і жінок під проводом Ісраеля Зільбера переховувалися в лісах між Вербовом і Заваловом. Вчилися стріляти, облаштовували схованки. На гроші з єврейських пожертв Ісраель залучив місцевих суботників-неєвреїв – можливо, адвентистів сьомого дня, можливо, п’ятидесятників, вони забезпечували їх продуктами і зброєю, допомагали викопувати бункери в лісі.

У червні 1943-го нацисти вирішили ліквідувати підгаєцьке ґетто, а всіх євреїв знищити. По кілька сотень їх вивозили за місто і там страчували. Розстрільними акціями керував шарфюрер СС Віллі Германн, що спеціально приїжджав з Тернополя. Аби жертви не могли втікати з ґетто, виставили охорону з числа радянських військовополонених, переважно кубанців; ті зарекомендували себе жорстокими садистами. Коли нещасних вантажили в машини й вози, церквам наказували бити у дзвони, аби заглушити крик і плач. Розстрілювали за селом Старе Місто на горі і біля Загайців, де були каменоломні. Так загинув Бурштінер Ребе Іцхак-Айзик Айхенштайн, він лежить у братській могилі на Загайцях. Аби не йти на розстріл, одні ковтали отруту, придбану в аптекаря Хаїма Лелера за великі гроші. Інші труїли себе чадним газом, зібравши розпечені вуглини в комині і заткнувши вікна й двері ганчір’ям. Після того, як ґетто спустіло, німці вишикували на Старому Місті єврейську поліцію, подякували за службу і розстріляли кожного другого впритул. Решту повантажили в машини, з ними також і членів Юденрату з родинами, і повезли до Тернополя. Там усіх замкнули в приміщенні і підпалили.

Після того почали полювати на тих, хто переховувався в лісах. Багатьох знайшли в бункерах і вбили. Вочевидь більшість учасників загону Зільбера там і загинули.

Однак декому пощастило. Винахідливий і кмітливий Іцхак Шуртц у своєму млині облаштував великий бункер, де вони з родиною пересиджували каральні акції. З ними переховувалися Мендель Авнер з дочкою Рахель, Сані Шехтер з дружиною Ривкою і багато инших. Шехтера згодом зловили, але він не виказав сховку. Його відправили в Аушвіц, проте поблизу Рудників Сані зумів утекти з поїзда. Повернувся хворий додому і за тиждень помер.

У поемі в час ліквідації ґетто хлопчина-кур’єр від Бібрика передає Ґені Шуртц небесний камінь, загорнутий у полотно. Камінь стає для них запорукою порятунку, освітлюючи шлях у підземеллі – у Підгайцях і досі побутують перекази про те, як євреї ховалися у підземних переходах, що ними буквально пронизаний міський пагорб. З ним утікачі потрапляють до млина, де чекає сховок. Їх переслідує Врублевський з поліцаями, але камінь і тут стає в обороні. Серед тих, кому автор дає шанс на порятунок, бачимо Макса Ґросса, Кресселя, Ґляйзера, Юпітера і Нюсена Меламеда з родинами. Немає інформації, чи вижили вони в Голокост, та й за сюжетом це залишено без відповіді, втім з історії відомо, що родини Шуртців і Ґроссів вціліли.

Де стояв млин Шуртца, теж не знаємо. З передвоєнних часів відомо про кілька млинів на ріці Коропець – нинішній мурований в місті на в’їзді з Тернополя, млин на Загайцях, де працював Бліхарський, дерев’яний млин на Новій Греблі. Зі спогадів Ґені однак випливає, що їхній млин стояв недалеко від межі ґетто, оскільки перебуваючи на даху, можна було обсервувати, що діється на території. Враховуючи особливості місцевого рельєфу, така нагода відкривається з північного боку – звідси пагорб здіймається вгору і добре видно перспективу вулиць Чорновола, Богдана Хмельницького (в районі колишньої Старої Торговиці) і Франка, розташованих паралельно одна до одної. Також млин потребував доступу до води. Тут же внизу протікає потік Мужилівка. Вся місцевість була заболочена, вулиці Гетьмана Мазепи ще не існувало. Далі стояв старий підгаєцький шпиталь.

Враховуючи недостатню енергію потоку, не виключено, що млин Шуртца був обладнаний електричним генератором і двигуном; їх і вивезли в Німеччину.

Як згадує Ґеня Шуртц, з території ґетто на їхнє обійстя можна було дістатися каналізаційним шурфом. Далі проповзти 10 метрів подвір’ям, доки починався спуск попід житловий будинок. Поруч стояв млин. Вхід до бункера був замаскований каменем, що нагадував пам’ятник, вставлений у великий бляшаний резервуар. Коли закривали вхід, резервуар наповнювався водою на висоту 4,5 метри. Таких резервуарів або ж цистерн було дві – вочевидь для цієї ж мети; потік води регулював шлюз. Жоден із переслідувачів не міг здогадатися, в чому секрет.

Коли почалася ліквідація ґетто, родина Шуртців і з ними 50 євреїв знову сховалися у млині. На той час бункер був розширений, міг вмістити пів сотні людей і достатні запаси харчів і води.

Вочевидь такі вицєчки повторялися неодноразово, оскільки німецька окупація тривала ще рік. Востаннє вони затрималися в бункері на два тижні, що стало важким випробуванням. Голод, антисанітарія, внутрішні конфлікти, істерика, паніка – здавалося, більше мучитися неможливо. Врятувала всіх Ліба Фінк, сестра Ґені, одружена з Лейбою Фінком. Вона вийшла з бункера з наміром знайти хоч якісь продукти. На випадок, якби потрапила в руки поліції, обіцяла отруїтися, аби не видати місце сховку. Іцхак їй повірив і випустив. Їм пощастило – Ліба змогла домовитися з фольксдойчем на прізвисько Баршташ (можливо Бартошевський), який раніше купував у них на млині кормові відходи. Він забезпечив євреїв харчами і вночі переправив на другий берег річки. Щоправда при переході німецький патруль підстрелив дочку Шуртців Гітель. Все ж утікачі дісталися хутора Поплавів. Там була криївка на обійсті українця Дмитра Леончика. Леончик, переселенець із Лемківщини, зі Шуртцами за Перших совітів вів господарські справи. Коли почалася німецька окупація, сам запропонував: «Дорогі панове, дійшла до мене чутка, що німці вбивають євреїв, я хочу врятувати вас». Він був віруючим суботником і діяв із релігійних переконань. Іцхак, аби не їхати в табори примусової праці, певний час разом зі сином переховувався в нього в хаті. Розумний і завбачливий, він не сумнівався в намірах нацистів. Вже коли вони опинилися в ґетто, туди приїхав Дмитро Леончик на санях – отже взимку 1942–1943 року, і забрав Іцхака зі всіма необхідними інструментами, прикривши зверху січкою. За три дні вони викопали криївку на його обійсті в Поплавах. Вона містилася під конюшнею, мала розмір два метри на півтора, вхід облаштували під стічною канавою. Тепер ця передбачливість стала їм у пригоді. Все це відбувалося вже в час відступу німців, коли гриміли канонади на Стрипі, тож вірогідно навесні 1944 року.

Можна реконструювати шлях, яким рухалися євреї. Найімовірніше, піднялися Вивозом і перетнули Утратницю, далі обходили полями Старе Місто й Загайці, доки дісталися Коропця. Тут уздовж річки тягнеться велетенський Загаєцький став. На греблі вочевидь стояли німецькі пости, там і підстрелили 12-літню Гітель Шуртц; на щастя, рана виявилась незначною. Далі пробиралися полями уздовж дороги, минаючи Білокриницю, в бік Новосілки й Поплавів.

У поемі Ґеня з Іцхаком і двома дітьми щасливо добираються до сільської садиби. На світанку господар, якого ім’я автор не називає, готує фіру, аби відвезти їх до криївки. Раптом стає видно яскравий спалах – це небесний камінь повернувся на небо.

Також декого з персонажів автор поеми наділяє біографіями – Бібрика, Врублевського, Катажину, Дзюню, хоча про них маємо лише скупі згадки. Макса Ґросса вводить до Юденрату. Зі статті Степана Колодницького видно, що до керівництва підгаєцького Юденрату належав доктор Л. Ґрос – можливо адвокат Леон Ґрос, про якого згадував колишній підгайчанин поляк Іво Вершлєр (1932–2015); до того ж склад юденратів часто змінювався. Ципі Фукс, котра доводилася Ґені матір’ю, німці розстріляли на окопиську вже після того, як Підгайці були оголошені «judenrein» – чистими від євреїв.

У реальному житті Шуртци з приходом Других совітів оселились на Ринковій площі у Підгайцях і скоро виїхали до Палестини. Ліба Фінк, на жаль, загинула у воєнній круговерті.

Ця невимовно романтична історія про боротьбу за життя, самопожертву в час безнадії, яскраво продемонстровані Іцхаком Шуртцом і Лібою Фінк, здатна зворушити кожного. Чарівний порятунок євреїв за допомогою небесного каменя на тлі емоційно насичених сцен ліквідації ґетто є глибоко символічною авторською знахідкою і вдалим композиційним вирішенням. Показово, що спасіння приходить із рук українця Бібрика, пов’язаного з оунівським підпіллям, таким способом автор апелює до вчинку иншого українця Дмитра Леончика, глибоко віруючої людини, а це вже стосується категорії Праведників Світу. Українська література теж підтвердила свій потенціал щодо популяризації світових тем. А для підгайчан ця чудова історія, втілена у досконалій поетичній формі, стає ще однією міською легендою.

І–ІІІ. 2021