«Кава для Кавабати» належить до тих збірок, які не можна пробігти очима, на ходу фіксуючи авторські ідеї та образи й автоматично додаючи побачене до вже наявного у свідомості культурного багажу. Явлені тут короткі вірші спонукають до уважного вчитування, розглядання, оглядання з різних боків. Їх природа така, що вони скеровані на навіювання, на пробудження в читачеві його здатностей відчувати, уявляти, розмірковувати. Автор і читач тут знаходять спільну мову завдяки спільному екзистенційно-культурному досвіду. Інакше кажучи, ці вірші промовляють водночас і про авторське життя, і про життя читача. Адже перед кожною людиною життя ставлять одні й ті ж екзистенційно-буттєві питання. А вже як людина на них відповість, на що вона спроможеться у зверненому до неї запиті, – становить її особистий вибір та реалізацію. Один з улюблених поетів автора Микола Воробйов сказав: «різниця форм вирішує усе». У відповіді на питання, яке виринає перед людиною, важливим є і те, що сказане, і те, як воно сказане. У поезії останнє, тобто форма, має особливе значення.

Вірші збірки «Кава для Кавабати» близькі до традиції японської поезії, яка в гранично короткій формі виявляє тонке естетичне вчування у світ, медитативну налаштованість й подекуди легку самоіронію автора. У таких віршах слова закінчуються, але породжені образом відчуття та враження тривають і далі. Читач має вловити явлену у вірші мить, віддатися їй, піти за нею. І тоді йому щось привідкриється – у красі довкілля (а отже – у прояві божественного), у людскому житті, яке розгортається за якимись універсальними вимірами. Тут від читача очікується відкритість до чуттво-значеннєвої аури слова, до емоційного навіювання, яке творить весь вірш, а також особиста «включеність» у те, про що говориться коротко, але експресивно. Така «включеність» передбачає долучення власного життєвого досвіду до досвіду автора. Зрозуміло, що можна говорити лише про певне наближення Олександра Спренціса до згаданої традиції, адже існують відмінності, зумовлені мовою, культурою, способом життя. Але є й спільні моменти в його письмі і в японській традиції, вони досить виразні (й особливо відчутні в контексті культурної традиції Заходу). Автор вловлює дух східної культурної традиції (тут треба сказати, що він із нею непогано ознайомлений) і доволі успішно актуалізує її в українській поетичній формі. Його творчу засаду можна означити словами відомого японського монаха-буддиста Кукая: «Не силкуйся йти слідами стародавніх, але шукай саме те, чого шукали вони». У збірці також звучать діалоги із західною культурною традицією, ознаменованою постатями Жерара де Нерваля, Антона Чехова, Пауля Целана, уже згадуваного Миколи Воробйова.

Шукати естетичних вражень у довкіллі, розмірковувати над побаченим та відчутим, замислюватися над тим, що відбувається і куди все йде, – це і є авторське шукання того, що шукали ближчі та дальші в часі попередники.

Це вічний мотив, який час від часу повертається, втілюється у поетичне слово й кожного разу ознаменовує свіжість, безпосередність, спонтанність авторського чуття. Враження від співу пташок настільки зачаровує поета, що він забуває про ранкову холоднечу. Автор цілковито захоплений їхнім співом. Природа є тим, що приносить йому розраду. І коли екзистенційний тиск соціального стає важким, веде до розчарування, то можна «вийти» в інший світ, де птахи відлітають і своїм летом лишають по собі чисте, глибоке й незабутнє враження. Автор тонко бачить красу в Природі і проводить вдалі аналогії. А здатність здійснювати такі аналогії, як пам’ятаємо, високо цінувалася ще від часів Стародавньої Греції. Кетяги калини перетворюються в гарне намисто, яке може прикрасити будь-яку красуню (прекрасне тут бачиться в простому, невигадливому, природному; питання лишень у тому, аби вміти побачити це). А калину на снігу автор ототожнює з «душевними візерунками» – у такій аналогії важливими є контраст білого й червоного, відсутність чіткої симетрії в частинах та водночас наявність певного об’єднувального принципу.

Поет вдивляється у світ, тонко відчуває його, цінує переходи між окремими станами, спостерігає протиставлення, які перестають бути такими на іншому рівні бачення:

В ефемерній та субтильній образності цього вірша «біла сторінка» протиставляється «тіням дерев у вікні». Однак коли ці «тіні» перейдуть на сторінку, тоді протиставлення перестане бути актуальним; обидві частини зіллються в єдине. Цим єдиним і стане вірш, який про це розповість… Вірш натякає, що протиставлення існують у нашій голові – за певного бачення й способу мислення. Однак в іншому вимірі ці протиставлення творять єдність, завдяки якій, як казав Старий Учитель, небо стало чистим, земля – спокійною, дух – чуйним, долина – квітучою…

Автор збірки намагається побачити й окреслити певні феномени та стани – те, що дається в чуттєвому спогляданні і що промовляє про одвічне становлення життєвих форм. Його візії часто відрізняються від загальноприйнятих. Так, величне, як він бачить, «не падає стіною», а «осипається пилом, камінням, людьми». З іншого боку, «пил, каміння та люди» власне і творять величне. Не можна не помітити прихованої тут іронії, адже величне складається з «пилу». Тиша, як виявляється, схожа на «відкриту рану» – її можна позначити прикметами неприхованості, болю, страждання. І хто не здатний на чутливий, повний відгук, хто не спроможний «почути тишу», той нічого не зрозуміє – ні в навколишньому світі, ні в собі самому. Інколи авторські міркування нагадують японську практику коанів, які свідомо будуються як алогічно-парадоксальні твердження:

Тут увиразнюється характерна для східних духовних практик непорушна віра в авторитет Учителя, а також головна дзенська настанова – необхідність «пробудження» свідомості, яку учень має здійснити сам, завдяки особистому зусиллю. Тобто необхідно вже «піти», аби вирішити питання «йти чи не йти». Комусь описані міркування виглядатимуть як іронічно-дотепна репліка. Однак для того, хто цікавиться роботою свідомості, рефлексує над тим, що в ній відбувається, цей текст передає важливий принцип. Його можна висловити так: кожне рішення є результатом перед-рішення – попереднього часто неусвідомлюваного зусилля волі. Інші парадоксальні судження, які тут можна знайти: моя сила – моя слабкість, треба сил, аби не втратити слабкість; невидиме – сяє, аби побачити – треба його забути; у чеканні приходить розуміння його засадничої марності…

Автор іронічно ставиться до життя і самого себе. Ця іронія зумовлена відчуттям старості, що неухильно насувається (Генрі Торо колись висловив спостереження, що після тридцяти дуже мало трапляється ранків, коли чоловік прокидається з гарним настроєм); усвідомленням абсурдності життя, яке у своїх проявах й остаточному підсумку схоже на «недоречний жарт»; і, що найголовніше, – засадничою неспроможністю означити те, що розгортається перед очима – «і що є чим – ніхто не знає». Життєві ілюзії вже розвіялись, прийшло пряме й прозоре бачення дійсності. Глибоко відчутій порожнечі існування, тотальній ніщоті буття поет протиставляє красу проминання світу, естетичне замилування, яке можливе навіть на смертнім одрі (про це натякає останній вірш збірки), діалог із близькими по духу творчими особистостями. У такій відповіді на звернене до нього засадниче й головне питання буття автор розкриває себе, показує те, ким є насправді. Й отоді те питання з усією його гостротою й актуальністю постання десь зникає. І, як помічає автор:

Життя триває… Поезія і є відповіддю…