Затемнення

Ракетна атака розпочалася дещо несподівано. Звісно, повітряна тривога пролунала ще пів години тому. Гучні, але й меланхолічні, співи сирен примушували відчути себе Одіссеєм, та Максим не прив’язував себе до щогли, якої взагалі не було, адже будь вона тут, то просто проштрикнула б квартиру поверхом вище.

І тоді б неодмінно з’явився сусіда зверху зі своїм невпинним перфоратором напоготові й почав базікати. А говорити Максим не любив, особливо з людьми. Хоча коти й собаки розуміли його чудово, завжди вітали при зустрічі, та й сам він ставився до них із повагою.

Дві ракети пролетіли над його будинком із пронизливим сюрчанням останніх осінніх цвіркунів. А потім пролунали голосні вибухи, настільки громохкі, що навіть шибки у вікнах дзвінко затремтіли, мабуть злякалися. У хаті потемнішало – чи тому, що вимкнулась електрика, чи від листопадової темені, коли вже о четвертій сонце провалюється геть і навіть не встигає зойкнути останнім променем. Мобільний телефон повідомив сором’язливою скоромовкою: «Зв’язок відсутній». Максим не здивувався, бо це вже було певною ознакою, прикметою – нема електрики, то не буде й контакту з навколишнім світом! Цивілізація…

Він поплентався до кухні, щоб попити, але й вода зникла як невловимий сон: от щойно ти заринався в нього, відчував себе частиною його, аж раптом гульк! – ти в холодному ліжку, з мокрими очима й пересохлим горлом… Промайнула лише одна думка: «Тю…» Мимохіть Максим, ніби улюблену кицю, погладив долонею батарею, одначе опалення теж пропало, і температура в кімнаті почала стрімко падати, неначе зі скелі в прірву, буцімто у вільному польоті, коли ти холодієш та аж ніяк не відчуваєш себе вільним.

Вдягатися в напівтемній кімнаті було дещо незручно – штанини обплітали ноги, а ліва холоша взагалі ховалась у пітьмі та постійно скручувалася вузлами знизу. Тоді Максим увімкнув кишеньковий ліхтарик, і штани одразу стрійно вирівнялися, вже навіть готові були віддати честь, але рукава знаходилися в іншому підрозділі. Мета Максима була доволі проста – вийти на вулицю й попити гарячого чаю в кав’яреньці, що поблизу працювала на бензиновому генераторі (бо невідомо, коли електрика ввімкнеться).

Однак усе складалося непросто. Осінні калюжі ніби зі снігом побралися. Схожі на нічні кошмари – невизначеної глибини, – вони заманювали своєю простотою й відкритістю. Та варто було лише потрапити в їхні обійми, як холодна темрява заливала ноги і душу… Перехожі, звично, були доволі дивними. Якась бабуся, вбрана як чортик із табакерки, волала до своєї маленької собачки (до речі, теж вдягнутої в строкаті штанці): «Жуля! Не ходи туди! А ну повертайся! Не йди туди! Жуля, ти що – глухоніма?»

І в цей же час за спиною Максима пролунало гучно: «Бу-бу-бу! Бу-бу-бу!» – і все це під дзвінкі стройові кроки, від яких краплі калюжної води розліталися, ніби сполохана зграя птахів. Це був місцевий дурник на прізвисько Лабодя, який навіть влітку ходив у довжелезному макінтоші, а своїми вигуками так лякав дітей навколо, що ті раптово починали лопотіти іноземними мовами. Максим майже непомітним нахилом голови привітався з дурником, оскільки бачив його вже не вперше. І справді – у минулому столітті вони разом навчалися в одному коледжі, але потім кожен пішов своїм шляхом.

Стихійний базарчик поряд із кав’ярнею був доволі людний – відсутність світла гнала людей на вулицю й примушувала задля хоча б якоїсь розваги щось купувати. Про що говорилося навколо, Максим не міг второпати, оскільки до його вух долинали лише шматки, недоїдки розмов, ніби кургузий краєчок піци, що кинули в смітник.

«Скільки коштує ваша печінка?» – «Моя безцінна, а про яловичу можемо поговорити». – «Та який же це кролик? Це – нутрія!» – «А ви на лапу, на лапу подивіться! І полапайте – вона не штучна!» – «У вас теж зв’язку нема? Чи є якісь зв’язки?» – «Ой, всі ці зв’язки такі небезпечні… Читала от одного експерта, П’єра Шодерло де Лакло, так він…» – «Я кажу – це аварійне вимкнення!» – «А я кажу – це за графіком, графічне!»

Певна графіка вбачалась і в навколишньому просторі: нудна мжичка маскувалася під світлий сніг, а отже білий мазок, вкладений вміло, лише підкреслював спадаючий присмерк. Та й фігури навкруги з геометричною штучністю креслили свої кроки. Майже груди-в-груди Максим зіштовхнувся з перехожим, якого спочатку сприйняв за жердину, якими підпирають штучні навіси в ятках. Але на цій палі згори було щось схоже на пілотський шолом у стилі ретро, хоча весь інший вислий одяг наводив на думки про безхатька. Постать не давала можливості визначити гендерні ознаки, вона лише світилася великими очима. «Аж надто великими…» – підкреслив Максим, і ця риска підштовхнула думки в бік обачності й ризику.

Втім цей сторонній лише хитав головою й намагався щось мовити. Величезні очі з зеленуватого обличчя дивилися з непохитною журбою. Зненацька праве око в нього закотилося в зеніт, а ліве занурилось у надир. Він ще й поволі почав підіймати руки догори, тож взагалі став схожим на опудало, яке ще не встигли набити соломою.

– Зв’язку… – почулося тихе шипіння невідомої істоти, ніби шерех ящірки по сухому листі. – Нема зв’язку з кораблем…

Із неперевірених джерел Максиму було добре відомо, що прибульці вельми цікавляться війнами на Землі й завжди ладні викрасти кого-небудь. Максим не хотів бути викраденим і перетворитися на «Крик» Мунка, тому він дістав із кишені невеличку купюру, сунув її в руку прибульця та відсторонено дав пораду:

– Спробуйте підключити роумінг…

На вулиці стрімко темнішало, і гарячого чаю вже не хотілося. Максим поважливо кивнув жердині та хутко попрямував додому. Одначе хутко це зробити не вдалося.

– Sir, – гукнув до нього дитячий впевнений голос, – don’t you want to buy a toy for your cat?[1]

Схоже, тут нещодавно проходив Лабодя… Проте маленька леді пояснила:

– Ми розпродаємо свої іграшки й збираємо гроші для ЗСУ.

Дійсно, на засніженій лавці було розкладено чимало цінного для діточок певного віку – конструктори та фігурки з кіндер-сюрпризів, яскраві пластикові пупси, гральні кубики різних розмірів і кольорів… Дівчинка та дві її подруги сліпучими ліхтариками освітлювали свої скарби й з очікуванням дивилися на Максима. Потім лідерка гурту простягнула йому сіру мишку:

– Дідусю, може таке вам підійде?

«Але ж кота в мене немає…» – подумав Максим, але взяв іграшку й почав її роздивлятися.

– Це з пап’є-маше?

– Так! – радісно відповіла юна волонтерка. – Із пап’є-миш’є! Я сама цю мишку зробила!

Максим віддав усі свої гроші, хоча й було їх небагато, а мишку поклав до кишені. Та одразу зашурхотіла й почала підгризати крихти від учорашнього гарячого сандвіча, який Максим відносив додому собі на вечерю.

Проходячи повз дитячий майданчик, який був засніжений нанівець, він раптом почув несміле нявкотіння. Розгледіти кошеня на білому сніговому тлі було майже неможливо – чорнив лише крихітний трикутник носу та великі-великі очі. «Аж надто великі…» – подумав Максим і, наче викрадач, озирнувся вправо-вліво. Обабіч нікого не було, тож кошеня швидко опинилося під курткою на рівні живота.

Біля під’їзду сусідки-тітки обговорювали вчорашні новини, оскільки сьогоднішніх отримати ще не змогли. Коли Максим проходив повз них, вони замовкли й почали пильно придивлятися до нього, бо однією рукою він підтримував пузо, немовби ніс плід.

Тільки-но Максим увійшов до своєї квартири, як смартфон його чітко проговорив: «Відбій повітряної тривоги!» Чомусь і світло враз з’явилося.

«Це мабуть аварійне ввімкнення», – подумав Максим і швиденько на електричній плиті почав варити каву – саме таку, яка була йому до вподоби. Біле кошеня, лежачи посеред кухні, вміло вилизувало одну зі своїх лап, не звертало уваги на паперову мишку й скоса поглядало на Максима своїми величезними очима.

І Максим радів, що викрадення все ж відбулося.

Чорна п’ятниця

На зупинці з автобуса вийшов лише я сам-один. Дійсно, кого ще могло занести в таку глушину? Не встиг зробити й декількох кроків по засніженій доріжці, як мою увагу привернула до себе ґава. Неподалік від мене вона, схоже, вполювала величезну кістку з залишками чогось мабуть смачненького. Та здолати такий розмір їй було складно, тож я зупинився й почав спостерігати кумедні події.

Ґава ухопила кістку міцним своїм дзьобом і злетіла. Точніше, хотіла злетіти, та чимала вага кістки потягнула до землі, ґава перекинулась у повітрі, фактично зробила сальто, і вронила свою здобич. З другої спроби все повторилося: повітряне сальто й кістка на землі. Та недарма ворони вважаються вельми розумними! З кісткою в дзьобі ґава почала робити розгін: вона бігла як маленький прадавній динозавр, а потім різко піднялась угору. Сальто… Наступний розбіг був ще тривалішим, проте зліт нарешті виявився вдалим: ґава поволі набирала висоту. Коли вона, як важкий бомбардувальник, пролітала над дорогою, я занепокоївся: чи не зіб’є її машина, що швидко наближалася? На щастя, це виявився спортивний автомобіль із низьким лобом. Так що ґава помалу полетіла пригощати своїх родичів чи друзів.

Отак і ми в бажанні досягти мріяного здатні на усілякі кульбіти.

Чому я приперся аж у передмістя, хоча потрібний мені прилад міг придбати будь-де? Так, павербанки продавалися де завгодно – навіть у вуличних торгівців, які на вкритих газетою ящиках пропонували разом із ними і ліхтарики, і «вічну лампу», і стеаринові свічки. Часи, коли електрика зникала раптово, ще й на невизначений термін, – саме вони формували попит.

Однак тиждень тому мій товариш переконливо порадив мені не лише «запастися» (як він сказав) павербанком, а й купити його саме в цьому магазині. Він навіть дав мені маленьку рекламну листівку з адресою сього закладу. З незрозумілою усмішкою він додав:

– Досить незвичне місце. Можливо, у них товари від «людей у чорному», бо там інколи можна натрапити на таке… І ціни цілком принадні.

Я кинув оком на яскравий клаптик паперу. «Склад-крамниця «Від-Крита»!» Ну якщо «Від-Крита», то я вирішив ризикнути. Вже вдома я ретельно роздивився папірець і жахнувся від адреси – чи не за містом, одначе дійшов висновку, що «від людей у чорному» в «чорну п’ятницю» не варто відмовлятися.

…Першим зустрів мене величезний вшир і у висоту паркан із суцільного штучного каменя. Капітальні ворота, з мідяним темним полиском, були зачинені, проте прості дерев’яні дверцята збоку від них привітливо плескалися під останнім осіннім вітром. Навіть невеличкий, снігом наметений, поріжок не заважав їм.

Чи не за два кроки за ними роззявили свою пащу автоматичні скляні двері, і я ввійшов до величезного приміщення, сяючого світлом, але заледве не безлюдного. Лише декілька охоронців у фойє перед касами мляво спілкувалися. Їхній однострій був доволі дивним і навіював згадки про давнє античне: туніки з рукавами, але кольору хакі; чи не з брезенту штанці до колін; а на головах – щось схоже на солом’яні шоломи.

Один з охоронців угледів нагоду проявити свою працьовитість і швидкими, але чітко виміряним кроками підійшов до мене. Його погляд був не стільки уважним, скільки оцінювальним. Втім звернувся він до мене доволі ввічливо:

– Чи не маєте ви предметів, які можуть продаватися в нашому магазині?

Я здивувався, оскільки прийшов сюди голіруч, без обтяжень, навіть рюкзака не взяв. Я помацав свою куртку ззовні.

– Ну, телефон… Але він мій!

– Ну, телефон не враховується, – поблажливо погодився охоронець.

З бокової кишені я дістав ліхтарик.

– Це теж мій. Знаєте ж, зараз зі світлом негаразди трапляються, от і по темній вулиці йти… дорогу переходити… і двері в квартиру відчиняти… – я ніби виправдовувався.

Охоронець узяв із моїх рук ліхтарик і став уважно його роздивлятися. Дещо сухо й насторожено він промовив:

– І в нас такі є… А ви точно в магазин ще не заходили?

Я почав потроху шаленіти, хоча й вимовив надмірно делікатно (як для такої ситуації):

– Люб’язний, якщо ви поглянете уважно навколо себе, то побачите мокрі сліди, які пунктиром вказують шлях від моїх ніг до вхідних дверей. Себто, навпаки. Ну, ви зрозуміли!

Той швидким оком пробігся сирими плямами й зупинився на моєму взутті (мабуть, порівнював розмір).

– Гаразд, несіть вже… – схоже, він був украй розчарований. – Але давайте я нашу запобіжну наліпку на нього наклею, щоб у вас  п о т і м  проблем не було…

Він не лише натиснув на слові «потім», а й притиснув до ліхтарика якусь маленьку наклейку.

– Що ж, ідіть, купуйте… Консультант має бути вільним, – він підштовхнув мене в напрямку торгівельної зали.

Дійсно, одразу за касами до мене підскочив хлоп’яга з очима, схожими на заяложене мокре простирадло, і пасторальним голосом майже заспівав:

– Чим я можу вам допомогти? Щось підказати? Направити?..

Зазвичай я відмовляюся від подібних послуг і лише чемно дякую, м’яко наполягаючи на спроможності самостійно розібратися з тим, що мене цікавить.

Та наразі я побачив у глибинах приміщення полиці з різноманітним крамом на масивних високих стелажах, що ніби зникали в безкінечності, а вузькі проходи між ними нагадували тунелі.

– Мені потрібен павербанк, – вимовив я мимоволі. – Об’ємний і надійний…

Консультант зрадів. Він навіть підстрибнув у захваті, але якось невдало – ледве не впав. Як дзиґа він утримав рівновагу й махнув рукою кудись у хащу стелажів:

– Уся електроніка та все для неї – там! Уперед!

Своїм зарядом енергії він сам нагадував павербанк: рушив так стрімко, що я ледве за ним встигав.

– На цьому тижні ми отримали інноваційні електрозберігачі від компанії «Кноссос», а це, я вам скажу, і древні традиції, і незаплямована репутація, – торохтів мій провідник. – Цей прилад можна заряджати не тільки від розетки, як звичайний. Адже лише на ньому з одного боку є сонячна панель, а з другого – місячна!

Він зупинився так раптово, що я ледь із ним не зіштовхнувся.

– Уявляєте? – промовив він співучим шепотом. – От, скажімо, якщо «ніч яка місячна, зоряна, ясная», а ще й Місяць у повні, як отепер, то ви зможете підзаряджати цей павербанк навіть уночі на вулиці! Зараз я вам його покажу. Вперед! Бо нам ще йти і йти.

Дійсно, коридор вздовж стелажів тягнувся в далечінь, навіть кінця-краю йому не було видно. Врешті-решт ми досягли його межі, і за помахом руки мого провідника повернули праворуч. Там була вже інша зала, пов’язана з попередньою лише зворотом. І полиці на стелажах тут відрізнялися: вони були вже не з металу, а з міцної надійної деревини. А на стовпах між прольотами висіли різноманітні прикраси, як-от: лицарські обладунки на одному, гумова голова Івана Хрестителя на другому, потім щось схоже на грецьку амфору, якийсь дивний і незрозумілого призначення механізм із відкритими шестернями, глибокий прорис жіночого обличчя на кам’яній брилі…

Консультант, хоча й ішов попереду, якимось своїм третім оком побачив мою зацікавленість, загальмував і розвернувся до мене.

– Оформленням інтер’єру за нашим запрошенням займався вельми відомий дизайнер, теж із Греції…

Доволі фальшиво він промуркотів перші такти сиртакі, та не встиг закінчити, оскільки раптово зникло світло. У повній темряві, як навпомацки, долинув голос:

– Не хвилюйтеся, невдовзі запрацюють генератори.

Втім я й так не дуже захвилювався, а дістав із кишені свій ліхтарик і ввімкнув його. Не знав, куди направити промінь, тож висвітлював то підлогу, то стелю, то жіноче обличчя на кам’яній брилі. Хвилин за п’ять мій візаві журливо сказав:

– Мабуть на морозці не заводяться… – А ще за хвилину вирішив. – Ви не нітьтеся, чекайте тут, а я зараз піду й розберуся з цим усім…

Кудись у темряву посипалися його дрібні, як посічений горох, кроки.

Залишившись на самоті, я покрутився на одному місці, а потім вирішив не гаяти дарма часу й пройтися трохи вперед. Та довго це не тривало: у світлі ліхтарика загострені в далечині стелажі з обох боків, ніби бичі роги, ткнулися в стіну. І справа, і зліва темніли нові коридори. Цього разу я пішов ліворуч. Тут вже не було ані стелажів, як таких, ані полиць. Стіни, схоже, побілені вапном, відчуття сирості навкруги, і загалом якось холодніше… У моїй уяві саме такими мали б бути тунелі Антарктиди в далекий Землі Королеви Мод…

Промінь ліхтарика кидався з боку в бік. Замість полиць у стінах я побачив глибокі ніші. Звісно, в них не було ані побутової техніки, ані дизайнерських прикрас інтер’єру. Там траплялися дивні речі. Наприклад, глиняний горщик із металевими елементами згори. Чи це не багдадська електрична батарейка понад двотисячної давнини? Звісно, і її можна вважати певним павербанком…

В інших виїмках були ще більш незрозумілі артефакти: гранітна грудомаха, з якої дивним чином стирчала муміфікована людська рука; щось схоже на мобільний телефон, але з обпаленої глини; старовинний на вигляд папірус із намальованою на ньому мапою невідомо яких земель…

Я б і не помітив, що вже вперся в нову стіну попереду, якби однією ногою не зачепив щось, що стиха зашурхотіло. Я швидко кинув світло ліхтарика донизу. Там відблискував білесенький людській кістяк, і прикрашав його гладкий, ніби охайно виголений, череп. А ще біля вапняної холодної стіни лежав справжнісінький меч.

– Гарна прикраса інтер’єру! – нервово промовив я вголос, хоча сам злякався власних слів: луна від них почала довго битися помежи стін, ніби кажан у крижаній пастці.

Час луни минув, та все одно звідкілясь линули сторожкі звуки: чи то кроки, чи то тупіт з якогось бічного відгалуження.

Автоматично, про всяк випадок, я взяв меч – він доволі зручно примостився в стиснутій долоні. Зігнувшись, я дрібними кроками рушив назад, хоча в нервовому напруженні вже не міг пригадати, з якого саме боку сюди зайшов. На галай-балай я повернув уліво. Тут був ніби вже знайомий коридор із дерев’яними полицями на стелажах, проте прикраси на стовпах нагадували атрибути вуду: чорні патички; безформні воскові фігури, пронизані довгими голками; якась африканська машкара, схожа на маску з кінофільму «Крик», але чорна…

Я зрозумів, що заблукав, і заходився шукати вихід. А темрява навколо шепотіла. Кожен знає, що темрява породжує страх. Хоча, можливо, сам наш страх породжує темряву.

Десь збоку, з-за полиць, почувся тремтячий, чи не дитячий, голос:

– Дивись, він тут! Ховайся!

Промінь мого ліхтарика кинувся між стелажів, але висвітлив лише темряву.

Я розумів, що цілковита темінь психоделічно впливає на свідомість, та не міг здолати страху. Мене все більше бентежили ті самі звуки, які я вперше почув біля кістяка – вони й тепер ніби наближалися. Оце тупотіння… Воно ставало гучнішим.

Все ж я пішов уперед, висвітлюючи шлях ліхтариком однією рукою, а другою відчайдушно розмахуючи мечем. Плями від світла танули й породжували власні тіні. Згодом виникло дивне відчуття: я веду світло попереду себе, але темрява на крок позаду навшпиньках слідує також. І чим далі я йду, тим більше темені веду за собою. Схоже на те, що я – носій темряви? Якщо вгледітись у своє внутрішнє існування, то чи не виявиться хибним і фальшивим твоє власне світло, оскільки воно насправді породжує морок… Зворотній бік світла…

Коли раптово засяяли всі лампи і плафони в магазині, я спочатку вирішив, що згаснув мій ліхтарик, бо взагалі втратив зір. Та він повернувся швидше, ніж я встиг перелякатися. Попереду, зовсім близько, я роздивився каси та фойє. Там же зненацька виникла фігура мого консультанта.

– Он ви де! – почувся радісний голос. – А я тут бігаю, шукаю вас. Ось ваш павербанк!

Він розмахував невеличкою коробкою, та коли я наблизився до нього, консультант вилупив на мене запорошені подивом очі. Я зрозумів, що з ліхтариком в одній руці й з мечем у другій міг нагадувати якесь міфічне божество. Вимкнув ліхтарик, сховав його до кишені.

– Перепрошую, але це прикраса інтер’єру… Не продається… – консультант скосив очі на меч. – Дайте мені! А ви заберіть свою покупку…

Ми обмінялися. Тільки-но меч опинився в руці консультанта, як зазублена посмішка раптово прорізала його обличчя, ніби блискавка. Він дивно нахилився вперед і почав помалу насуватися на мене, тримаючи меч перед собою. Лише зараз я звернув увагу на бейджик хлопця й прочитав його ім’я: «Тесей». Я мляво позадкував, прикриваючись коробкою. Та відступати було нікуди – спина вперлась у стелажну полицю.

– Тесей, ти вже звільнився? – почувся рятівний голос охоронця з фойє. – Тут нові покупці прийшли!

– Ну ми поки ще не покупці, а лише відвідувачі! – долетів дзвінкий голос: жіночий і кокетливий.

– Зараз підійду!

Дуже повільно Тесей простягнув меча повз мене й поклав його на полицю. Ще декілька секунд він прицільно дивився мені в очі – незрозуміло, з якими почуттями. Ніби оте ранішнє мокре простирадло вже висохло, а тепер лише цупко горбатилося.

– Вільна каса – крайня ліворуч, – нарешті вимовив він. – Поздоровляю з чудовим придбанням! – І пішов геть, навіть не озирнувся.

Лише коли я розрахувався, вийшов на вулицю й попрямував до автобусної зупинки, мене оповило почуття втоми. О четвертій було вже майже темно, та Місяць у повні висів низько, ніби і йому бракувало сили піднятися. Я не став перевіряти місячну панель павербанка, а просто розглядав яскраве коло крайнеба.

Ще за шкільних часів мене вельми цікавив наш супутник. Я навіть мав настінну мапу видимої сторони Місяця. У нічній темряві легко міг вказати на Море Дощів або на Океан Бур. Хоча більше приваблювали мене Озеро Сновидінь і Болото Туманів…

Та зараз я не міг упізнати нічого знайомого, неначе Місяць дивним чином повернувся до мене своїм протилежним, невидимим раніше боком. А може, так воно й сталося? І сяє він тепер якимось протилежним до звичайного світлом.

[1] (повернутися) Пане, чи не бажаєте придбати іграшку для свого котика?