Василь СОКІЛ

Людство здавна б’ється над винаходом машини часу. Мені цього не треба. Коли душа втомлюється від обтяжливої буденності і моральної задухи, я чіпляюсь за крила замріяності й фантазії і вирушаю в майбутнє. Правда, часто опиняюсь не там, куди збирався і не тоді, коли хотілось би. Але байдуже, все одно – цікаво і захоплююче.

А з минулим взагалі просто. Відчиняю двері пам’яті і миттєво опиняюсь в сорок сьомому році минулого століття.

Я бачу, як після п’ятисоткілометрового транспортного перетягу, що проліг від Києва до Львова – автобус, поїзд, вантажівка – на пошарпаному «студебекері», вкритому брезентом група десь з тридцяти малюків, вивезених із розформованого столичного дитячого будинку в’їжджає на подвір’я похмурого напівзруйнованого греко-католицького монастиря. Серед них був і я. На тринадцять з лишком років він став для мене рідною домівкою. Мені не було тоді й чотирьох років. Саме звідси й починається моя стійка пам’ять.

Під осінньою зливою нас запровадили на другий поверх будівлі. У відведеній для нас кімнаті підлога була встелена соломою. На ній ми й уляглися після вечері з м’ясних тушкованих консервів. Так почалася історія нашого дитячого будинку.

У повоєнній країні шаленіла епідемія сирітства. Львів, як і інші міста, був переповнений зграями малолітніх безпритульних, які освоювали кримінальну освіту у дорослих злочинців.

Львівські дзержинці підмітали міські вулиці: кого – за грати, кого – у колонію, а найменших – у дитячі будинки. Наша дитдомівська сім’я поповнювалась щоденно. Більшість вихованців були виловлені на львівських горищах і у підвалах. Тож у наш святий дім було чимало внесено з того, що вони засвоїли зі свого волоцюжного й кримінального досвіду.

З їхньої подачі мовою нашого спілкування став жахливий «російсько-украйонський» суржик, густо замішаний на «фені». Вони ж запровадили й правила внутрішніх співвідношень, що нагадували зонівські принципи тіньового життя закладу. Стукацтво жорстоко каралось. Ієрархія відносин формувалась силовими методами. Щоб з’ясувати стосунки у разі того чи іншого конфлікту, досить було запропонувати: «Пішли, стукнемось!» Відмовитись від такого виклику було все одно, що вкрити себе назавжди ганьбою. Ти мусив іти на бійку, навіть знаючи наперед, що приречений на поразку.

Однак ці сутички проходили, я б сказав, у рамках шляхетних правил, схожих на дуельні поєдинки. Категорично заборонялося битись озброєними чим би то не було руками. Не дозволено були копатись ногами і не вільно було бити «під дих». Я вже не згадую такі заборонні норми, як «двоє – на одного», або «лежачого не б’ють». І, нарешті, ще одне: бійка негайно припинялася за першою ж вимогою одного із суперників. Порушників цих правил відразу ж і досить жорстко приводили до тями.

Більшість нашого дитячого контингенту, як я вже сказав, складалась із колишніх безпритульників. Щоб розпорошити виловлені вуличні зграйки, міліція направляла маленьких волоцюг у різні дитячі заклади. Можливо, з недогляду до нас таки потрапив тендем із однієї з вуличних дитячих банд. Звали їх Дячук і Майпак. Відповідно їм відразу ж пришилися прізвиська – Дяк і Мавпа. Вони вирізнялися особливою агресивністю і задиркуватістю. Настороженість і острах викликав, передусім, Дяк через його якусь неприродну для дитини жорстокість і підступність. До того ж, огиду викликала ще й його мерзенна звичка постійно смоктати великий палець руки. Чим тільки вихователі той палець не змащували – і йодом, і зеленкою і ще хтозна чим, нічого не допомагало, поки на це його дивацтво згодом перестали звертати увагу.

Кількарічна вулична боротьба за виживання, здавалося спустошила його душу й наповнила ненавистю до оточення. Навіть у колі таких самих, як він, Дяк намагався утвердитись патологічними проявами жорстокості.

Однією із дитячих забав було полювання на горобчиків. Складався короб із чотирьох цеглин. Зверху дашком на чурочку, до якої прив’язувалась нитка, ставилась ще одна. А до цієї спорудки просипалася доріжка із зерен, що вела у пастку. Коли ж пташка, викльовуючи збіжжя, застрибувала всередину цегляного чотирикутника, ниткою висмикувався патичок, і горобчик опинявся в полоні.

Як правило, спійманих пташок пацани відпускали. Але Дяк не робив цього ніколи. Він з якоюсь потворною насолодою тішився над крихітним бранцем. То, прив’язавши горобчика ниткою за ніжку, гуляв з ним, як з повітряною кулькою, то, підрізавши крильця водив, як мишку. А одного разу, взявши пташину за лапки, розірвав навпіл.

Як мені видається з досвіду прожитих років, це був той зразок, коли педагогіка, як медицина перед запушеною хворобою, буває безсилою. Не знаю, як склалася його подальша доля, але, думаю, він вже давно мав би згнити на нарах, або ж загинути, затоптаним чиєюсь помстою.

Якось на подвір’ї пролунало: «Німців привезли!». Їх було п’ятеро – чотири хлопчика і дівчинка. Вони стояли тісною купкою, перелякано озираючись довкіл. Коли одного з них директор спробував погладити по голівці, хлопець, жахнувшись, викинув у захисті руки, і ми побачили біля ліктя маленьку синю змійку – витатуйований п’ятизначний номер.

Можливо, ніхто не надав би цьому значення, якби наш завгосп, дядько Ілько раптово не зблід і на його обличчя крізь тісно стулені повіки заструменіли сльози. Вперше я бачив, як плаче дорослий чоловік, солдат. Лише згодом ми дізналися, що під час війни, поки він був на фронті, усю його сім’ю вивезли до Німеччини і там вона безслідно згинула. Певне тому він і приріс до нашої великої галасливої й бешкетної родини.

Дядько Ілько ніколи не знімав військової форми. Чоботи, галіфе, гімнастьорка без погонів. Щовечора виносив на присадибну лавку кошик з яблуками і пригощав ними усіх пацанів, котрі прибивалися до нього. Цих яблук ми безмірно могли накрасти і у сусідів, і у колгоспному саду. Проте завжди збиралися біля нього, щоб послухати фронтові байки, а ще більше, щоб потримати його гвинтівку, що завжди була при ньому. Зброя була і у директора дитячого будинку. У його кабінеті висів автомат ППШ, і, як казали хлопці, у кутку стояв ящик з гранатами. Й, здається, недаремно.

Час від часу на околицях села лунала стрілянина. Чи то бавились п’яні «яструбки»[1], чи, може, то був відголос чергового наскоку енкаведистів на партизанську криївку.

То були неспокійні часи. Спливаючи кров’ю, Західна Україна, мов куріпка, тріпалась у хижих пазурах сталінського режиму. За сорокові роки минулого століття цей край пройшов через три війни – визвольну від фашистської та радянської експансії, короткий спалах війни громадянської, що згодом перейшла у виснажливу партизанську війну. Нині вона б однозначно підпала під категорію тероризму. А то ж був лиш тотальний спротив темній силі, яка накотилася на західноукраїнські землі, що перебували під патронатом Австро-Угорщини і Польщі, де панував відносно ліберальний режим.

Попри усі війни, що прокочувалися цією землею впродовж більш, як семисот літ, від Батиєвої навали такої наруги Галичина не зазнавала.

Людей безпричинно розстрілювали, заарештовували без-будь яких звинувачень, до останньої нитки і останньої зернини реквізовувалося майно, нарощене багатьма родинними поколіннями, а цілі сім’ї разом з немовлятами тваринними «теплушками» викидалися у морозний морок Сибіру.

Тож від жаху і розпачу за зброю взялися всі хто мав силу й відвагу. І опір цей неможливо було здолати аж до підступної амністії 52-го року, коли вояки, з наївності, або й від утоми вийшли з лісів і склали зброю, а затим були скарані на горло, або ж згноєні у гулагівських таборах.

На приборкання бунтівних горян один за одним спрямовувалися бойові досвідчені полки, що після війни поверталися додому з упокореної фашистської Німеччини. У сутичках з оунівськими загонами солдати втрачали своїх бойових побратимів. І наливалися від того їхні серця ненавистю, що і досі обпікає ветеранську пам’ять.

Там у карпатських горах чи то забитий кулею, чи замордований у бандерівському схроні пропав без вісти батьків брат – фронтовий капітан Володимир Колос.

Не поділяю нічиєї ненависті. Бо мій кровний родич за наказом Сатани вогнем і мечем перетворював своїх братів на рабів.

Горюю лише від скорботи. За тими, хто зі зброєю в руках захищав свою домівку і свою сім’ю від нападників. Так само, як і за тими, хто під страхом смертної кари мусив увірватися у ту домівку, щоб вчинити там різанину. Хоч у тій борні, вбиваючи одне одного, знесилювали майбутнє нації, примножували сирітство на рідній землі і без того густо висіяне війною.

Раз по раз сердобольні жінки приводили до нашого дитячого будинку маленьких безбатченків і залишали просто на подвір’ї.

Якось під нашим парканом вихователі знайшли опухлого від голоду й запатланого, мов Мауглі, хлопчика років п’яти. Можливо він кілька літ разом з батьками – молодим подружжям вояків УПА – зростав у лісовому партизанському схроні і, Бог зна, скільки блукав після загибелі тата і мами, поки не надибав нашу домівку. А може хтось його просто до нас запровадив.

Подивитися на дивакуватого зайду збіглися усі дітлахи. Він дуже погано розмовляв і намагався вкусити кожного, хто пробував його торкнутися. Виїдена вошами, потилиця хлопця була суцільною раною, а тіло геть усе вкрите коростою. Коли його стригли, волосся ворушилося від паразитів. Він не міг сказати, як його звуть, нічого не міг розповісти ні про своїх батьків, ні про місце колишнього проживання. Його так і назвали – Найда й за цим надуманим прізвищем було виправлено свідоцтво про народження.

Коли його прилаштували у спальну кімнату, він забарикадувався за грубою, і якщо хтось туди заходив, жбурляв у нього торф’яними брикетами. Тож на кілька тижнів його мусили переселити до ізолятора.

Зрештою він таки вилюднів у гомінкому дитячому середовищі і, згодом, нічим уже не вирізнявся від усіх інших дітей.

Лихоліття, що пронеслось над прикарпатським краєм, зламало хреста на башті нашого храму, зірвало з нього сутану. Та не змогло вирвати з нього святу душу. Не випадково саме стіни старого монастиря зібрали дріб’язки потрощених сімей. Та навіть й дорослих з понівеченою долею.

Прибився до нашого дому й убогий Дмитро із збитковим розумом. Розповідали, що у тридцятих роках він перейшов Збруч, рятуючись від страшенного голоду, що викосив усе його село. На Прикарпатті він прижився, наймитував, пережив окупацію, а коли заснувався дитячий будинок, напросився працювати за харчі і за копійчану зарплату.

Зовні, начебто й нормальний чоловік, класний швець, він хворів на голодофобію. Щоразу під час сніданку, обіду чи вечері він, мов пес, стояв навпочіпки на порозі нашої їдальні. Ми зносили йому недоїдки. Залишки каші чи локшини він висипав собі за пазуху, а якщо вона туди не поміщалася, скидав чоботи і зсипав їжу у халави. Усе це він потім звалював у бочку в його комірчині, що була, водночас, і швецькою майстернею, і де він жив та ремонтував наше взуття. Часом, відриваючись від роботи, він ложкою сьорбав із тієї бочки, примовляючи: «Квасне!» Вже й не знаю, як він не отруївся від усього того.

Першим директором нашого дитячого будинку був чи то кадровий військовий, чи відставний гебіст. Підозрюю, що уся його педагогічна освіта обмежувалася двома підручниками – творами Антона Макаренка «Педагогічна поема» та «Прапори на баштах». За прикладом генія радянської педагогіки наш директор теж запровадив інституцію командирства. Це – щось на зразок нинішнього дитячого самоврядування.

Командирами груп призначались найдужчі хлопці, як правило, тупі і жорстокі, як мені нині видається. Більшість з них були переростками і за віком перевершували своїх одногрупників на кілька років. Таким, в основному, й доручалось керувати створеними за віковим цензом загонами.

Стосунки у нашому дитячому середовищі були досить жорсткими. Я лише з часом зрозумів, як жахливо почувалися ті діти, які виросли у люблячій сім’ї, а, зрештою, через якісь там трагічні обставини потрапили до нас після втрати батьків.

Проте довколо тих «німців» – репатрійованих маленьких концтабірників – відразу ж створилася захисна атмосфера. Я не пам’ятаю, щоб хоч раз когось із них було викликано на бійку. Старші захищали їх, коли хтось ображав. Здавалось, робилось усе, щоб вони якнайшвидше забули про жахливе минуле, про що нам не раз розповідали вихователі.

Тож коли одного разу у садовий закуток, де ми постійно потайки курили, влетів маленький Ваня Турчак і закричав: «Пацани, Синяк Криху трахає!», напевне у кожного пішов мороз по шкірі.

– А отак! – відповів Ваня візницьким жестом.

Криха був одним із тих п’ятьох. Видно над ним добре познущалися у концтаборі, бо у нього постійно випадала пряма кишка. А Синяк був переростком, одним із призначених командирів. Певне, коли йому виправляли втрачену метрику, то зменшили вік на кілька років, бо виглядав він набагато старшим і на підборідді його вже пробивався пушок, який він потайки часом збривав небезпечною бритвою.

До казарми бігли мовчки тісною гурбою. Туди, де наглим, потворним чином чинилося вбивство й без того знесиленої рабством душі.

...Двостворчаті двері кімнати з тріском розчахнулися. Синяк, підсмикуючи штани, відскочив від Крихи. Вихопив бритву.

Не посмів. Чи не встиг. Був миттєво збитий з ніг й загорнутий у ковдру. Били довго і нещадно. Коли до кімнати увірвалися вихователі, стурбовані вихорем, що пронісся подвір’ям, Синяк уже не сіпався.

У лікарні він таки виклигав. Але до нас уже не повернувся. Його направили до виправної колонії. А Криху перевели у інший дитячий будинок.

Попри напівголодне існування повоєнної країни годували нас, як на той вимір, досить пристойно. Однак раціон був примітивним і одноманітним до огиди. На сніданок, обід і вечерю видавалася порція перлової чи вівсяної каші, приправленої печінкою тріски. Й досі не розумію, як цей мерзенний харч нині став елітним делікатесом. Що ж до вівсяної каші, то вона нагадувала гливкий слизнявий згусток.

Якось хтось із хлопців з бешкету, чи роздратування запустив тарілку у стелю. Алюмінієвий посуд поволі відклеївся, упав на підлогу, а на стелі залишився вівсяний гриб. Затим почалася справжня вакханалія. Вгору одна за одною полетіли тарілки й за мить поверхня стелі стала геть уся бородавчастою.

Ніхто не помітив, як у їдальню зайшов директор. Коли один за одним всі таки порозсідалися по своїх місцях, він, не підвищуючи голосу, просто тихо сказав.

– Ви усі показилися від жиру. Хіба ви не знаєте, як харчуються ваші однокласники, сільські хлопці й дівчата?

Ми знали. На шкільних перервах вони гризли шматки макухи, схожі на уламки абразивного круга. Іноді ми вимінювали у хлопців печиво, що нам час від часу давали, на цигарки, чи тютюн, який вони під страхом кари викрадали у своїх батьків.

– Я прийду через дві години, – продовжував директор, – і прошу, щоб ви прибрали за собою усе це неподобство.

Він так і не прийшов, хоч ми до ночі зіставивши стіл на стіл вичищали стелю і вимивали підлогу. Не знаю, як хто, але я, та й, напевне ж, не лише я, відчували ніяковість від учиненого дикунства.

Після того випадку за якийсь час директор вибив для дитячого будинку землю. Нам виділили великий лан для зернових і площу під величезний город, де ми вирощували овочі. А за кілька років у нас вже було з десяток коней, стільки ж корів і з двадцять свиней. З усім отим господарством ми поралися самі.

Думаю, то було на нашій землі перше фермерське господарство, що працювало не на державу, а лише на власні потреби.

Із того далекого минулого я не можу і досі пояснити одну дивину. Двічі на рік нашу домівку обліплювали зграї журавлів. Може тому, що наша будівля була найвищою у селі, а може й, дійсно, із цієї місцини, струменів у небо якийсь енергетичний стовп, і птахи тут набиралися сили перед вирієм, або ж відновлювали їх, повертаючись із теплих країв. Їх було так багато, що вони не вміщувались на нашому зовсім не маленькому даху. Тож розташовувались і на прибудовах, і на довколишніх деревах.

У такі дні ми розсідалися перед будинком на траві і милувалися тією журавлиною тусовкою. Якось один відчайдух спробував журавля спіймати. Він вигулькнув із слухового горищанського вікна і схопив одного із птахів за ногу. Горда, сильна птиця, здатна одним ударом дзьоба пробити лисиці черепа, лише докірливо клюнула хлопця у руку.

Згадуючи той випадок, я починаю вірити у містичне припущення дагестанського поета Расула Гамзатова:

«Мені здається, часом, що солдати,
Які не повернулися з війни,
Не в землю нашу полягали спати –
На журавлів перетворилися вони…»

Вірю і в те, що справджуються навіть спогади. І за кожним, вкрапленим у цю оповідь словом, можливо, десь у планетарному закутку повторюється моя доля. Не гірша за інші. Як це не дико б сприймалось усталеним ставленням до сирітства, я із теплотою згадую, отой відтинок мого життя, що проліг від трьох до шістнадцяти років, до того рубежу, за яким для мене почалася виснажлива боротьба за виживання, до межі, крок через яку не залишив мені, правда, жодного шансу на самостійний вибір життєвої дороги.

...Влітку, після закінчення десятого класу мене викликав директор дитячого будинку.

– Колосе, ти разом з вихователем підготував документи для вступу до Львівського інституту художньо-прикладного мистецтва, – сказав він. – Ти хоч уявляєш, який там конкурс?

– А те, що після твоїх вступних екзаменів на випадок провалу у мене на руках залишаться лише рознарядки до шахтарських ремісничих училищ. Професія, правда, почесна, але я б своїй дитині такої долі не зичив.

– Анатолію Михайловичу, зачекайте. Чому б це я мав обов’язково провалитися. Я ж – один з кращих учнів школи, мої роботи не раз відзначалися на дитячих художніх олімпіадах. Чим же я гірший за усіх отих «домашняків»?

– Не гірший. Але якщо у тебе є право і бажання ризикувати, то я не маю ні того, ні іншого. Тож за два дні ти відправляєшся до Стрия, де вступатимеш до технікуму механізації. На час екзаменів житимеш у тамтешньому дитячому будинку, а потім у гуртожитку. І жодного більше слова. Я все сказав.

– Максиме, – зупинив він мене. – Пробач мені.

Я похитав головою і вийшов з кабінету. Я не знав ще тоді, що повернуся сюди лише через сорок років.

...За відрядженням від Асоціації міст України я брав участь у Міжнародній науково-практичній конференції з питань місцевого самоврядування, що проходила у Львівській області. До Верхньої Білки від Львова, що називається, рукою подати – кілометрів з 15, не більше. Однак регламент роботи був настільки щільним, що вирватись з нього було просто неможливо. Коли ж, по завершенні конференції, до від’їзду залишалися лічені години, я не витримав. Піймав таксі і рвонув у село.

Біля монастирської будівлі попросив водія зачекати. Як тут усе змінилося. Зникла череда могутніх, у декілька обхватів, тополь, що, немов почесна варта, вишикувались біля нашого монастиря і за переказами були висаджені ще козаками Богдана Хмельницького під час походу на Варшаву. Не було вже біля нашої криниці і старої груші, де щовесни селилася лелеча сім’я. Та й сама велична колись монастирська будівля виглядала захланною, як і більшість сільських шкіл у нашій Вітчизні.

Ні, усе це не видавалося мені чужим. Просто, стало іншим. Як і я сам, як і усе на цьому світі, що зношується, продираючись крізь терновище часу

Я поторсав вхідні двері. Вони були зачинені. Табличка на них сповіщала, що це – приміщення школи. Тож, зрозуміло – канікули. Сів на траву навпроти будівлі.

– Як же я скучив за тобою, домівонько моя рідна! – подумалось. – Як ти зістарилась! Як часто ти марилась мені у випалених сонцем степах Казахстану, у алтайських степах і у вимерзлих просторах крайньої Півночі! Під твоїм дахом ми ж не знали ні голоду, ні холоду. У твоїх стінах ми отримували щеплення від підлості, вчилися любити, ненавидіти і відстоювати свою гідність.

Закрив долонями обличчя і подумки увійшов у будинок. Ось направо від входу – наш актовий зал, що служив колись для монахів молебнею. Там за алтарним підвищенням у маленькій захаращеній комірчині, певне, і досі зберігся придолівковий лаз, що вів у підземний хід, з якого можна було потрапити за територію нашого двору і про який, вочевидь, не знали вихователі. Наліво коридор вів до їдальні. Уявою піднявся на другий поверх і пройшовся спальними кімнатами. Затим забрався аж на горище, де, напевне, як і колись, панували зграї кажанів. Не думаю, що вони так легко, як ми, полишили свій притулок.

– Чоловіче, що ви тут робите? – запитав жіночий голос. – Зараз у школі нікого немає.

– Знаю, – не відриваючи долонь від обличчя, відповів я.

– Пане, – не відставала жінка. – Може вам недобре?

У п’ятдесятих роках минулого століття на Львівщині було тринадцять дитячих будинків. Якихось особливих зв’язків між ними не було. Хіба що зустрічалися діти двічі на рік на обласних олімпіадах дитячої творчості, дружилися, а потім листувалися між собою. Тому про резонансні події у тому, чи іншому притулку ми дізнавались відразу ж. Навіть тоді, коли їх намагались від нас приховати.

Так, скажімо, було, коли у Крехівському дитбудинку, що теж розміщувався на дворищі колишнього монастиря, за якусь провину хлопця зачинили в льоху і забули звільнити. А вночі його загризли пацюки.

У нашому дитячому будинку теж був глибокий монастирський льох. Його неодноразово використовували для покарання неслухняних. Однак після крехівської трагедії він раз і назавжди перестав бути для нас карцером.

Тож, коли з іншого дитячого будинку до нас перевели новеньку дівчину, за кілька днів уже усі знали – чому. Її зґвалтував тамтешній директор.

Тільки гримуча суміш азійського і слов’янського етносу могла породити таку красу. У неї був персиковий колір обличчя і величезні подовженого розрізу пронизливо-сині очі, обрамлені густими смоляними віями. Навіть хода у неї була не підліткова, а величаво граційна, що досягається тривалим модельним вишколом. Це у неї було природним.

Вчинена над нею наруга виштовхнула її із дитинства у стан жіночності, у березневу її пору. Як зігріта першими проміннями сонця земля, вона випромінювала гаряче очікування весняного розквіту. І це виповнювало навколишність заворожуючою чарівністю.

У той зачаклований нею простір я потрапив відразу ж. Пробудження навіть найпохмурішим ранком виповнювало мене радісним передчуттям щастя. Я не усвідомлював, у чому воно полягало, поки переді мною не виринав її образ.

Усе єство моє жило потребою бачити її щохвилини. Я стежив за нею з вікон, я буквально переслідував її, а коли випадала нагода, намагався потрапити їй на очі. Однак, опиняючись у полі її зору, знічувався, не знаючи, куди себе подіти.

Це хмільне почуття відібрало спокій, наскрізь просочило мої сни, та, власне, і все моє життя наркотичною п’янкістю, а думки – яскравими барвами, якими я прикрашав її образ. Так у чотирнадцять років я став бранцем Любові.

Мені бракувало сміливості підійти і заговорити з нею. Проте відстань між нами, ставала все нестерпнішою. І одного разу я таки зважився подолати її.

Марина уникала компаній. Вона завжди усамітнювалась чи то з вишивкою, чи з книжкою. Я підійшов до неї і сів поруч на лавці.

Вона вдавала, що продовжує читати, проте я відчував, що це не так. І не помилився. Не втримавшись, вона пирскнула сміхом.

– Хочу почути, як ти смієшся. Це нікому, здається, ще не вдавалося, – сказав я.

– Почув? То йди гуляти з хлопцями в м’яча, а то почуєш, як вони сміятимуться з тебе, за те, що сидиш зі мною.

– Не хочу. Хлопці обзиваються. А дівчата теж не кращі. Ніби я завинила у чомусь, – обличчя її враз спохмурніло, стало, начебто, дорослішим.

– Знаєш, – вирвалось у мене, – я нікому не дозволю тебе ображати.

– Ти? – насмішкувато скинула вона на мене очі. – У тебе ж «погонялка» – «бздун».

Не знаю, звідки їй це стало відомо, але таке прізвисько, дійсно, було до мене приклеєне. Очевидно тому, що я завжди уникав бійок. Ні, як я вже казав, щоб не вкритись назавжди ганьбою, відмовитись від поєдинку я не міг. Але щойно він починався, я практично відразу ж зупиняв його, що дозволялось нашими правилами. Тож ні для кого я не був серйозним суперником у наших дитячих розборках, чим і заслужив славу боягузливого мямлі.

Тоді я ще не знав, що прохопившись словами, мовленими Марині, я загнав себе у пастку і дуже швидко за це мені довелося відповідати.

...Щоп’ятниці у нас був так званий «день омовєнія», або день лазні. Кожен вихованець, як дівчата, так і хлопці, мали занести туди по п’ять відер води. Водогону у нас, зрозуміло, не було. Тож воду носили з криниці. У цей день біля неї збиралася черга.

Коли я підійшов туди, воду набирала Марина. Щойно вона корбою підняла відро, його у ту ж мить підхопив Дяк, який разом із Мавпою, очікуючи черги, стояв поряд. Зробивши «адью», він попрямував з відром до лазні.

Дяк поставив відро на землю і, зловісно посміхаючись, підійшов до неї.

– Стули писок, лярво! – сказав він і розчепіреними пальцями штрикнув у її обличчя. Дівчина злякано відсахнулась і, не втримавши рівновагу, упала.

Дяк верескливо зареготав і, підхопивши відро, пішов повз мене. Коли він порівнявся, я ударом ноги несподівано навіть для себе вибив відро з його рук. Дяк перелякано відскочив, а коли побачив мене, аж присів від подиву.

– А-а-а, це ти, курвин хвіст, – прошипів він. – Ти думаєш, ніхто не помічає, як ти, мов пес, ходиш за нею, а потім, напевне, десь дрочиш по закутках?

– Тобі й дрочити не треба, – хміліючи від власної сміливості, відповів я. – У тебе є твій улюблений пальчик, який ти висмоктав уже до кістки. А якщо цього тобі часом забракне, тебе, певне, задовольняє своїм мавпячим хвостиком твій дружок.

Він стрибнув на мене і наніс кілька блискавичних ударів. Не влучив жодного разу. Мавпа обхопив його за плечі.

– Дяк, – не тут. Кілька ударів по морді – для нього дешева плата. А ти, козел смердючий, – звернувся він до мене, – після того, як отримаєш задоволення від Дяка, відповіси уже переді мною.

Звістка про те, що «бздун» викликав Дяка, миттю облетіла все подвір’я. У «півнячому кутку» зібралася майже вся братва.

Я, відчуваючи від остраху слабкість в колінах, стояв в оточенні густої юрби, що півколом оточила місце майбутньої бійки.

Дяк не поспішав. Випробовуючи мої нерви, він курив цигарку в оточенні своїх дружків і, перемовляючись з ними, раз по раз кидав на мене насмішкуваті погляди. Зрештою відкинув недопалок і не пішов, а побіг у мій бік. На мене стрімко накочувався згусток люті.

Я не раз бачив його у бійці. Як правило, це був із самого початку шалений натиск. Він міг несподівано вдарити ліктем, наблизившись впритул, а, часто, непомітно для оточуючих штрикнути пальцем у око супротивника чим відразу ж паралізовував його, а потім нещадно добивав. Навіть після очевидної капітуляції неможливо було відтягнути його від жертви. Вириваючись із рук пацанів, він намагався домордувати свою жертву. Ця шалена хижість і підступність лякали, і мало хто наважувався зв’язуватись з ним.

Його руки нагадували вітряк. За мить я опинився під цим віялом. Першу навалу я витримав і, на мій подив, вийшов з цієї молотарки практично неушкодженим. Видно спрацювала закладена у мене чи то природою, чи батьками якість, коли найменший порух повітря, а, може, навіть не усвідомлений посил агресії і загрози виштовхує тіло, чи обличчя із небезпечної зони. Як жартував згодом один з моїх приятелів – хороший ніс завжди відчує наближення кулака. Такої загостреної реакції, цього звірячого інстинкту я за собою досі не знав. Вони не були відкриті мені, можливо, тому, що я ніколи до цього не втягувався у затяжну бійку.

Дяковий намір «порвати» мене за кілька хвилин не вдався і трохи знесилив його. Він, посміхаючись, кружляв довкола мене, готуючись до нового стрибка. Я сторожко обертався за ним і ненароком, ковзнувши поглядом вікнами першого поверху, побачив за шибкою її обличчя. Затиснувши рота долонею, вона дивилася на мене розширеними від жаху очима.

Все. Звідси мене можна було лише винести. Я прийняв Дякові правила гри. Не чекаючи поки він почне сам, я накинувся на нього. Це була жорстока рубанина. Не переймаючись захистом, ми, вмиваючись сльозами і кров’ю, хвилин десять місили одне одного.

– Пацани, досить! – почулися нарешті вигуки.

Проте нас вже нічого не могло зупинити. Моя майка була червоною й мокрою від крові. Заюшеним від обличчя до пояса був і Дяк. Після одного із зіткнень він таки впав. Я стояв над ним, очікуючи, поки він підведеться.

– Максо, досить, – торкнув мене за руку мій дружбан Ромця Троян.

– Відвали, бо будеш наступним, – зиркнув я на нього.

– Поки я не почую його благальний писк, я його не облишу, – сказав я, відводячи Романа рукою

Дяк уже почав повільно зводитись на ноги. Виглядав він, дійсно, страшнувато. Із носа прямо таки струменіла кров, а очі нагадували дві гулі, чиркнуті нитками вій.

Коли він випростався, я стрибнув до нього, але він викинув перед собою долоню.

Я повернувся і пішов крізь натовп, що розступався переді мною.

Наступного дня я викликав його знову. Жодного співчуття до нього я не відчував, хоч усе його обличчя було у синцях, а запухлі очі, по-моєму, взагалі нічого не могли бачити. Цього разу я змішав його з багном буквально за лічені хвилини.

Наступного дня я зустрів на подвір’ї Мавпу. Він хотів пройти повз мене, проте я заступив йому дорогу.

– Смердючий козел прийшов відповісти за свій «базар».

– Пішли! – зло відповів він, хоч видно було, цього йому не дуже хотілося.

Сутичка була не менш жорсткою, ніж із Дяком. Мавпа був майже на голову вищий за мене, у нього були довгі сильні руки, якими він раз-по-раз наносив потужні удари. Однак у нього не було того шаленого звірячого натиску, яким володів його дружок і який я перейняв у Дяка. Я пірнав під його руки і поки він не відривався на небезпечну для мене відстань, наносив якомога більше ударів. Він намагався знайти безпечну для себе дистанцію, однак це йому не вдавалося.

Цього разу нас таки розвели хлопці. Мавпа був увесь закривавлений. Я, напевне, виглядав не краще за нього. Він не пообіцяв мені повторної зустрічі, і це мене задовольняло.

...Вона підійшла до мене, коли я під рукомийником змивав кров з обличчя.

– Я не думала, що ти можеш бути таким жорстоким, – відповіла вона. – Ти учора і сьогодні нічим не відрізнявся від того скаженого щура – Дяка.

– А ти як хотіла? – запитав я потовченими губами.

– Так не буває, – помахав я перед її обличчям вказівним пальцем.

– Так повинно бути, – захопивши мій палець сказала вона.

Я висмикнув руку і пішов геть. За кілька кроків повернувся й перепитав:

– Треба бути добрим? До всіх? І до щурів теж? Так не буває. Тепер я це знаю точно. І ти це запам’ятай назавжди.

Зупинитися я вже не міг. Почалось полювання. Зла пам’ять вказувала мені на чергову жертву. Одного за одним я покарав практично кожного, хто будь-коли тим, чи іншим чином збиткувався наді мною.

Бійка для мене стала азартною забавою і перед сутичками я вже не відчував страху, а лише радісну тривогу, те, напевне, почуття, яке відчуває гравець перед зеленим столом рулетки.

Цей кураж я виніс згодом й за стіни дитячого будинку, коли став студентом технікуму. Вуличні бійки були більш жорстокими і небезпечнішими, проте смак перемоги у них був набагато гострішим і п’янкішим. Тим більше, що у нас сформувалася зграя колишніх дитдомівців, поява якої на танцмайданчику, чи у Будинку культури відразу ж вносила нервозність у атмосферу вечора. Часто міліція, не чекаючи можливих інцидентів, відразу жорстко вимагала покинути майданчик чи приміщення.

Якось мій приятель Юрко Соколюк запропонував записатись у секцію боксу, де він займався.

– Навіщо? – запитав я. – Я й так ловлю кайф від вуличних змагань, де я сам встановлюю правила.

У величезному спортивному залі з одного боку гриміли залізом важковаговики, з іншого – на рингу тренувались боксери.

Їхній тренер, вислухавши Юрка, звелів мені роздягнутися. Постукав по м’язах.

І відразу ж різко запустив мені в обличчя руку, взуту у боксерську «лапу». Я прибрав голову – лише чиркнуло скроню.

– Ну-ну, – посміхнувся тренер. – Сергію! – покликав він старосту секції. – Промацай новачка. Тільки не перестарайся. Та й сам пильнуйся – хлопець, здається, непростий.

– Один тренувальний раунд. Усім десять хвилин перерва. Ей, богатирі, – гукнув у протилежний куток спортзалу. – Перестаньте пердіти – у нас посвята у боксери.

Тренер штангістів погрозив йому кулаком, однак теж поплескав, і юні приборкувачі металу кинулись до рингу.

Я почувався незручно. Мене дратували коротко викладені мені правила поєдинку, шкіряні рукавиці, а ще більше – легковажна посмішка на обличчі суперника, що свідчила про повну зневагу до суперника.

За своєю звичкою я відразу ж кинувся в атаку. Мій шалений напад він витримав спокійно. А кілька відчутних зустрічних ударів змусили мене потурбуватись про захист. На мить я із вдячністю подумав і про розмір боксерських рукавичок. Вони, а ще природна реакція досить надійно захищали мою голову. Проте я не звик і не вмів захищати корпус, на який він все частіше переносив свої удари. Бити під дих, як я вже казав, не шанувалося в узвичаєних для мене правилах. Я автоматично опускав руки і відразу ж його рукавиця знаходила моє підборіддя. Хоч і ковзом, але досить таки відчутно і неприємно.

Через досвід моїх численних вуличних сутичок я навряд чи виглядав жертвою перед цим тренованим спортсменом. Кілька неприємних моментів йому таки довелося пережити. Але ж, загалом, це була гра в одні ворота. Уникаючи його атак, я кружляв по рингу. Проте, коли я опинявся у кутку рингу, серія нещадних ударів буквально нищила мене.

Ніколи не думав, що три хвилини можуть видатися вічністю. Раз-по-раз я кидав благальний погляд на тренера, котрий увесь час був поряд, спостерігаючи за поєдинком. Проте він його не зупиняв.

– Серьога, – кінчай його! – лунали вигуки з юрби вболівальників.

Проте, це йому не вдавалося. Якби він бодай збив мене з ніг, гадаю, поєдинок був би негайно припинений. Однак я не падав. І це дратувало його.

Сергій уже не посміхався, працював на повну силу. Погляд його став жорстким і недобрим. Його авторитет старости секції з кожною хвилиною бою малів на очах у глядачів. Він уже навіть не переймався захистом. І цим поховав себе. Коли він, вихиляючись і розслаблено мотиляючи опущеними вздовж стегон руками, у черговий раз наблизився до мене, я у блискавичному стрибку кулаком заслав на його щелепу усі свої шістдесят п’ять кілограмів. І, ще не усвідомивши, що, власне, сталося, відчув звіряче торжество.

Мій суперник стояв переді мною на чотирьох кістках, намагаючись підвести від підлоги лоба. І тут я вчинив те, за що у дитячому будинку був би зневаженим, а то й покараним. Потужним копняком я перекинув його на спину. У ту ж мить від приголомшуючого удару відлетів на канати, що, спружинивши, кинули мене на долівку.

Виходячи із стану ошелешеності, я побачив перед собою шалені очі тренера.

– Ти що – ідіот, чи скажений? – торсаючи мене, запитував він.

Підійшов керівник секції штангістів, обійняв його.

– Ну, брате, потішив. Спасибі. Це не посвята, а якась бандитська розбірка.

– Пішов ти знаєш куди? – роздратовано звільнив плечі наш тренер. – Ти – теж, – це вже до мене. – Гидко дивитись на тебе.

Я, розшнуровуючи зубами рукавиці, понуро пішов геть.

– Гей ти, футболісте придуркуватий, – гукнув він навздогін. – Тренування післязавтра о вісімнадцятій годині. Не запізнюватись.

Боксом активно я займався десь років із сім. Швидко долав розрядні рівні. Найвища сходинка моєї бійцівської кар’єри – друге місце у чемпіонаті Прикарпатського військового округу. Згодом мені набридло перебувати у лещатах спортивного режиму, який я й до того неодноразово порушував.

Із тих численних сутичок я згодом виніс кілька перевірених практикою правил: коли гризуться собаки, вага і зріст не мають значення. Головне – реакція і швидкість, помножені на шал. Як повторював Іван Богун, навчаючи молодих козаків шабельному бою: не треба сильно, треба швидко. А поразку, на мою думку, можна виправдати лише втратою свідомості.

Шалене, болісне перше кохання зробило затюканого книголюба воїном. Я пізнав ейфорію ризику, що лежить між страхом і болем, той наркотичний катарсис, заради якого варто щораз приборкувати страх, а потім вже зализувати рани.

Цьому пошукові чергової дози адреналіну поклав край випадок, що так, чи інакше мав колись статися.

На той час я працював механіком Екібастузького Будинку культури. У моєму підпорядкуванні налічувалось десь із двадцять чоловік – електрики, сантехніки, кочегари, радисти й кіномеханіки.

Я й у армії був командиром відділення, що складалося із півтора десятка солдат. Але ми були практично однолітками, а тут моїми підлеглими були переважно літні люди і це підсвідомо тішило мене й виповнювало начальницькою значимістю. Коли до мене хтось із підлеглих звертався із якимось питанням, я, як правило, зупиняв його й говорив: «Зайдіть до мене в кабінет і ми вирішимо цю проблему». Я й не задумувався тоді, яким дурником я виглядав у очах свого колективу. Можу лишень здогадуватись, як хлопці поза моєю спиною кепкували з моєї чванькуватості.

Моїм, так званим, кабінетом була невеличка кімната у величезному підвальному приміщенні, переплетеному інженерними мережами. Пошарпаний лежак, кривоногий стіл, телефон і люстерко на потертій шафі – от і весь антураж мого начальницького офісу.

Якось після закінчення міського шкільного балу, що затягнувся десь за північ, я, попрощався із хлопцями, котрі обслуговували вечір, і, за звичкою, почав нічний обхід свого величезного господарства. Передусім – підвал, вхід до якого був з вулиці.

Коли я підходив до рогу будинку, мене зупинило голосіння: «Хлопчики, ріднесенькі, не треба. Я благаю вас!»

Я виглянув зі свого закутка. За парковою алейкою кілька хлопців вовтузились довкола дівчини. У темряві білими крилами тріпались дівочі стегна, звучали виляски ляпасів.

– Ти, шльондро, ще раз випустиш кігті, я тобі цим ножичком подовжу піхву аж до пупа.

Вибухова сила висмикнула мене із трясовини страху, жбурнула у ту вовтузню. Мовчки, без окрику я увірвався у гурт, з льоту ударом в голову збив «вершника» з дівочого тіла і уже, відчуваючи, як звично накочується радісне шаленство бою, зав’юнився між хлопцями наносячи удари, незважаючи на зустрічні, а то й уникаючи їх. Ще краєм ока помітив дівочу постать, що із жалібним квилінням відділялася ледь освітленою вулицею, а потім – спалах.

З неземним дзвоном нестерпно сліпуче полум’я втягувало мене до себе крізь срібну руру. Я не відчував свого тіла, лише радісне спустошення. Аж раптом той божественний видзвін увірвався і знову поновився, поступово стишуючись.

Я з подивом спостерігав, як блякне білий вогняний вир у кінці тунелю, поступово перетворюючись на жовтий круг, аж поки не второпав, що дивлюся на повний місяць.

Була глуха ніч. Не знаю вже скільки я там пролежав. Щось муляло мені в спину. Намацав під собою наваху, загублену ґвалтівниками. Кожен порух віддавався різким болем в усьому тілі. Ледь уповз у підвал й дістався свого «кабінету». Із люстерка на шафі на мене глянуло чорне обличчя, Воно нагадувало суцільну пухлину, а скроня – імплантованого під шкіру їжака.

Викликав телефоном швидку допомогу і, вже знову втрачаючи свідомість, подумав, що із того срібного тунелю я міг би й не повернутися.

А згодом у лікарні, де я провів більш, як півтора місяця, після тривалих роздумів, у які часом просочувалась образа на урятовану від ганьби дівчинку за те, що вона нікого не покликала мені на допомогу, я таки дійшов висновку, що на сто процентів виграною можна вважати лише ту бійку, якої удалося уникнути. Потрощені ребра постійно нагадують мені про це.

...На той час, коли ми закінчували сьомий клас, вийшла урядова ухвала, за якою у дитячих будинках дозволялося утримувати до закінчення десятирічки тих вихованців, які навчалися на відмінно. Я залишався. А мої однокласники відряджалися хто в училища, хто у технікуми. Марину направляли у швейне ремісниче училище. Увечері, напередодні її від’їзду, я, як завжди, підсів до неї на лавку, де вона зазвичай висиджувала.

– Ти мені нічого не хочеш на прощання сказати? – запитав я.

– Маринко, хочу тебе запитати ось про що. Ти у нас уже півроку. І за цей час ні з ким не здружилася, нема у тебе жодної подруги, завжди про щось думаєш, мов напівсонна. Тобі ж лише п’ятнадцятий рік, а живеш мов стара черниця. Так не можна.

– Мені жити взагалі не хочеться. Я ненавиджу себе.

– Це з-за того?.. – маючи на увазі глум, який вона пережила, запитав я.

Якби мене раптово вдарив грім, це не приголомшило б більше, ніж її відповідь. Вона, виклично скинувши голову, відповіла.

– Так, з-за нього! Ти не знаєш, який він гарний, розумний і добрий. Він не ґвалтував мене. Це я його любила. А зараз він гниє у тюрмі. І я не захистила його жодним словом.

У моїх грудях нараз вибухнула обпалююча порожнеча. Стугоніло у голові, задушливий пекучий вихор розривав усе моє єство. Я ще не розумів, що то у нещадному герці зійшлися любов і ненависть, і назва тому борінню – ревнощі. З роками у тому змаганні любов таки перемогла і моє перше кохання назавжди так і залишилося яскравою блискіткою моєї юності. А тоді мені хотілося, щоб їй було боляче так само, як мені.

– Ти, заступнице задрипана, хто б тебе слухав. Розкрила б рота, ще й у колонію б загриміла. А твій отой гарний най би і згнив у тюрмі. Розумненький, кажеш, добренький? Ха-ха! – передражнив я її, підвівся і пішов геть.

Я не став її заспокоювати, хоч знав, що був єдиним у нашій дитячій родині, перед ким вона могла розчахнути свою душу, щоб вихлюпнути з неї обтяжливу таїну і пекуче почуття провини. Та і зважилася зробити це, напевне, лиш тому, що назавтра мала назавжди покинути наш дім. Краще б вона не відкривалась переді мною.

Наступного ранку вони виїздили. Через вікно я спостерігав за гуртом хлопців і дівчат, котрі у кузові вантажівки очікували відправлення. Марина про щось перемовлялась із Ромкою Трояном, озираючи подвір’я. І лише, коли машина рушила, вона помітила мене у вікні. Наші погляди зчепилися і той кількахвилинний зв’язок, мов лопнута гітарна струна зі стогоном увірвався, як тільки-но машина зникла за воротами. Назавжди.

...Відтоді, здавалось, минула ціла вічність. Я об’їхав пів світу. Перебрав кілька десятків професій. Ким я тільки не був: трактористом, комбайнером, інженером-конструктором, художником, машиністом крокуючого екскаватора і, навіть, старателем на золотих копальнях Крайньої Півночі. Я, мов гусак, навчився усього: плавати, бігати, літати, й нічого – путньо. Тож, вибираючи подальший життєвий шлях, як і чимало творчих розхристанців, пішов у журналістику.

І коли, як у кожного журналіста, моє прізвище згодом стало публічним, якось на моєму робочому столі задзвонив телефон.

– Це вас турбує ваш слухач такий собі громадянин Роман Троян. Я можу поспілкуватись із журналістом Максимом Колосом?

– Не часом, а більше тринадцяти років, чортів Троянчику, – закричав я в слухавку. – Звідки ти телефонуєш?

– Я – тут, на Хрещатику. У відрядження приїхав до Києва.

Ми зустрілися біля поштамту. Роман, як він розповів мені, вже був начальником цеху на Львівському автобусному заводі. Ми знайшли затишне кафе і відразу ж занурились спогадами у дитинство і допізна не могли з нього випірнути.

Зупинитися у мене вдома Роман відмовився, бо мав рано від’їжджати. І вже, прощаючись біля готелю, ляснув собі долонею лоба.

– Ой, зовсім із голови вилетіло. Ти ще пам’ятаєш Марину, через яку колись влаштував справжню бійню?

– Ну, не зовсім – бійню, і не зовсім через неї. Просто, настав, очевидно, час стверджуватись. А про Маринку – як я її можу забути?

– Після дитячого будинку, ми з нею підтримували зв’язок. Через неї я й познайомився зі своєю дружиною, яка разом з Мариною навчалася у ремісничому училищі, а потім працювала на швейній фабриці. Вона була кращою її подругою, часто бувала у нас вдома. Ми й тебе не раз згадували. Коли вона вийшла заміж, зустрічатись стали рідше. Згодом чоловік заборонив їй працювати, а зрештою з ревнощів забив її до смерті. І сам покінчив життя самогубством. Згадувати моторошно. Поряд з нею ліг серцем на двадцятисантиметровий цвях, забитий у дошку.

Я їхав додому, а перед моїми очима раз-по-раз спалахувала бездонна синь її очей і обличчя, освічене полохливою посмішкою. «Будь добрим», – пригадалися її слова, зронені при прощанні. Не до мене вона зверталася. То було заклинання того світу, що чатував на неї за порогом її тимчасового притулку.

Її краса не могла не стати об’єктом масованої похітливої облоги, спокусливої, усипаної солодкими обіцянками, перед якими безрідній дівчині непросто було встояти.

Може чоловік її й не був людиною недоброю. Просто, втомився боронити від численних зазіхань даровану йому долею коштовність, і він вирішив її знищити, вірніше – забрати з собою у потойбіччя.

А для мене на цьому світі згасла зіронька, якою я не встиг, а, може, й ніколи не зміг би намилуватись.

Вперше вона прийшла до мене уві сні. Молода, красива жінка, уся у білому, легко летіла мені назустріч квітучим сонячним лугом, розкинувши руки, якими стискала кінці білої хустки, накинутої на плечі. І над барвистим покровом луки, що вкривав її до поясу, вона видавалася мені чи то білою лебідкою, чи лелекою.

Я, гукаючи її, теж біг до неї, зашпортувався у квітковому плетиві, падав, виборсувався з нього, жахаючись, що видиво зникне. Воно не зникало. Вона долетіла до мене, підхопили в свої пухнасті обійми, зацілувала і понесла до ліжечка у казковому палаці. Поклала мене на сніжно – білу постіль.

– Я принесла тобі подарунок, – сказала вона, кладучи пакуночок цукерок під подушку. – Завтра я знову прийду до тебе.

Своїм прощальним поцілунком вона розбудила мене. На моє ліжко падало місячне світло. Серце пташкою тріпалось у груднині, билося об її ребра і від того гупання мав би пробудитись увесь білий світ. А наша дитяча казарма дихала десятим сном. Тишу порушували лише тихе сопіння і сонне бурмотіння.

Мій сон був для мене настільки реальним, що я кинувся шукати дарований мені пакуночок. Його, зрозуміло, під подушкою не було. Я панічно обмацав усі її шви, потім почав нишпорити під матрацом. Цукерок не було і там. Я поліз під ліжко – може туди десь впало. Ні, там я теж не знайшов нічого.

І тоді я, сидячи на підлозі, гірко заплакав. Я плакав все голосніше. Я кликав маму. Мені здавалося, що вона десь недалеко. Я й не почув, як у спальню тихо увійшла чергова – нічна неня, як ми її називали.

Вона підхопила мене на руки, поклала у ліжко, укрила ковдрою.

– Спи, дитинко, мама повернеться, – лагідно дурила вона мене.

І тихо заспівала пісню без слів Вона погладжувала мою голову доти, поки я, схлипуючи під її теплою рукою, не розчинився у сні.

Відтоді вона не приснилася мені жодного разу. А згодом слово «мати», взагалі стало для мене холодною лексичною цеглинкою. Побачити її у житті я ніколи не сподівався. Проте наша зустріч таки відбулася зовсім несподіваним для мене чином.

...Сестра мого батька, тітка Параска перед війною за оргнабором поїхала працювати в Донбас. Там вона побралася з молодим шахтарем Прокопом. Той вступив до військового училища і війну зустрів молодим лейтенантом. Вийшов із неї посіченим шрамами полковником. Був призначений комендантом невеличкого німецького містечка і десь у середині п’ятдесятих років пішов у відставку.

Разом з тіткою оселився в Одесі і, використовуючи свій авторитет розпочав пошуки племінників. Як виявилось, багато зусиль для цього докласти не довелось. Через столичний відділ народної освіти досить швидко потрібні відомості вдалося знайти у архівах.

На той час я уже перейшов у десятий клас. На зустріч з віднайденими родичами їхав у супроводі моєї старшої сестри, яка з дитячого будинку вийшла на кілька років раніше і закінчувала залізничний технікум. У поїзді заснути я не міг. Намагався відтворити у пам’яті обличчя матері, уявити майбутню з нею зустріч і не міг.

Коли ми з сестрою опинилися перед хвірткою у дерев’яному паркані на вулиці Обсерваторній, я зупинився.

Вона, сміючись, штурхнула мене поперед себе і я опинився... Дежа вю! У моїй свідомості замигтіли виблиски спогадів. Я вже був тут колись, начебто у іншому житті, бачив цей затишний старий київський дворик, який часто називають одеським. До болю знайомим видавався і цей невеличкий майданчик, півколом оточений кількома одноповерховими будиночками. Праворуч столик для доміношників, зліва – водяна колонка, білизна, розвішана на мотузках по усьому подвір’ї, кілька квітникових клаптів – от і вся картина, що відтворилася у моїй пам’яті.

Мені вже не потрібно було вказувати дорогу. З будиночка напроти хвіртки на мене підсліпувато вдивлялися два віконця, що лежали просто на асфальті. Знав: там, у напівпідвальному приміщенні – моя колиска. Там вперше заклацав годинник моєї долі, і там на мене очікувала людина, яка дала мені життя.

Можуть відпочивати мексиканські мильні кіносеріали, де матері десятиліттями розшукують своїх загублених синів у той час, як вони у сусідньому дворі розважаються з дівчатами.

Моя зустріч з матір’ю не супроводжувалась ні сльозами, ні, тим паче, голосінням. Вона коротко обняла мене, наче ми розлучилися лише кілька днів тому. Відтулилась на мить й докірливо запитала.

Я промовчав. Сліз боюся більше, ніж погроз. Проте не вірю й людям, котрі не вміють плакати. Дарма заглядати їм у душу – там чорно. Бо нічим змити з душі той попіл, що залишають по собі спалахи гніву, люті, ненависті, заздрощів й від невгамовного розпачу. Від того нашарування душа поступово втрачає чутливість. Такою я сприйняв свою матір. Це сприйняття підсилив ще й дріб’язковий інцидент, що стався, коли ми увійшли в квартиру.

До неї ми спустилися сходами. Відразу ж за вхідними дверима розміщувалась крихітна туалетна комірчина, раковина з краном і наполовину з’їдена іржею стара газова плита. З цієї так званої вітальні двері вели у невеличку кімнату десь у дев’ять квадратних метрів. Умебльована вона була двома вузькими лежанками. На одній з них, що належала моїй молодшій сестричці, лежала пластмасова лялька. Я взяв її в руки і вона, кліпнувши очима чітко промовила: «Мама». Я повертав її ще і ще, поки це слово не стало нагадувати жалібне нявчання кошеняти.

– Ти що, ляльки ніколи не бачив, – роздратовано запитала мати. Поклади на місце!

Я таки цієї зворушливої дивини не бачив ніколи. Наші дівчатка бавилися лише ганчір’яними ляльками, яких робили самі. А мати, ніби відчувши що сказала щось не те і не так, замовкла. Ми десь з хвилину мовчки дивилися одне на одного.

– Так, не бачив ніколи, – сказав я нарешті і жбурнувши ляльку на ковдру, вийшов з квартири.

Наступного ранку, за звичкою, я умивався на подвір’ї холодною водою з-під колонки.

– Максиме! – покликала мене літня жінка, яка сиділа поряд на лавці. – Ходи, до мене, побалакаємо.

Я, витираючи рушником торс, слухняно сів поруч.

Я не знаючи, що їй на це відповісти, знизав плечима.

– То я тобі розповім, синку, про неї, а ти послухай. Може й зрозумієш її. Я усіх тут знаю, бо й народилася у цьому дворі. Твій батько був пожежником, а мама – двірничихою, як і зараз. Поселилися вони тут якраз перед війною. Боже, якою вона була гарною! Батько твій її страшенно любив. Баби пліткували, що він вечорами миє їй ноги і заздрили, а чоловіки кепкували, але – поза очі. Боялись, бо Антон був дужим чоловіком і характером різкий. Мобілізували його відразу ж, щойно почалася війна. Кілька місяців не було від нього жодної звістки.

Якось у наш двір зайшла якась жінка і передала, що Антон знаходиться у Дарницькому концтаборі. Просив, щоб Ольга прийшла і викупила його. Тоді, як нашу армію розбили під Києвом, багато солдат потрапили в полон. Німці не знали куди їх дівати, де і як утримувати. Дарницький концтабір на той час був просто пустирем, огородженим колючим дротом. Полонені валялися там у багнюці просто неба. Годували їх вареною бруквою.

Настрій у фашистів тоді був хороший. А як же! Україну забрали за кілька місяців, ішли на Москву. І полонених тоді можна було, дійсно, викупити. Віддавали родичам за золото. Я Ользі тоді свою обручку віддала.

Вона привела його зовсім виснаженого, пораненого. Ольга його виходила. Він довго переховувався. То тут, то на селі у своїх батьків. А коли наші вже посунули на Київ, пішов за лінію фронту. А вже взимку 44-го прийшла похоронка, де було написано, що він загинув третього листопада сорок третього року у битві за Київ і похований у Пущі-Водиці. А наше місто було звільнене шостого листопада. Тож йому не пощастило зробити ще три кроки, щоб дійти до дому.

Отак вона стала одиначкою. Зовсім молодюсінька вдова з двома дітками на руках. У перші повоєнні роки важко жилося усім. Але ваша сім’я просто гинула на очах. Ти хворів на рахіт. Ніженьки худющі, криві, а живіт ляпав по колінах. Ніколи б не повірила, що ти виростеш так гарно складеним. Мати відвезла вас із сестрою у село до батькових родичів.

А згодом за нею почав упадати якийсь молодий офіцерик. Ользі було лиш 25 років, красунею була видною. Жити хотілося і щастя. Казала: «От вийду заміж і дітей заберу». Та не судилося. Тільки-но вона завагітніла, так офіцерик той і щез, мов булька на воді. А у селі як дізналися, що вона чекає дитину, так відразу ж і вас їй віддали. Вона, мовляв, там гуляє, а ми її дітей годуємо. Це вже був край перед прірвою. Усіх вас витягнути вона аж ніяк не могла. Хотіла здати вас у дитячий будинок, але напівсиріт не брали. І тоді її сестра відвела вас до притулку і покинула там, залишивши вам документи. Вірине свідоцтво про народження і твою церковну довідку про хрестини. Отак ви втратили дім. Ольга дуже переживала, а потім заспокоїлась. Казала: «Їм там краще буде». А сама залишилась із вашою молодшою сестричкою Людочкою, яку народила від того жевжика-офіцера. Ось така сумна історія вашої сім’ї. Так що не ображайся на маму і не ображай її. Вона добре натерпілася за своє життя.

– Зачекай, не все. Ти, певне, хочеш зрозуміти, чому я втручаюсь у вашу сім’ю.

– А тому, що твоїй матері я завдячую життям. Невдовзі, після того, як німці захопили Київ, по всьому місту були розвішані об’яви, за якими усі євреї повинні були з найнеобхіднішими і найдорожчими речами з’явитися на збірні пункти. Я і почала збиратися. За тим мене і застала Ольга.

– Не ходи туди, – застерегла вона – там щось недобре задумано. Чи, думаєш, вам якісь коржі там будуть роздавати?

– Боїшся, – розлютилася вона. – Боятимешся ще більше, як підеш Бог зна куди.

За тими словами, не питаючи мене, порозкидала по квартирі вже зібрані у валізу речі.

А потім почалося. По вулиці Фрунзе (за часів німецької окупації вона називалася Лембергштрасе) ночами ішли колони до Бабиного яру. Голосіння, постріли, собачий гавкіт. Це ж усьогось – за сто п’ятдесят метрів від нашого дому. Я не могла спати, сиділа, тремтячи від страху. Щовечора до мене заходила Ольга.

– Раю, – казала вона мені. – Не бійся. Ти ж зовсім не схожа на єврейку. А з наших сусідів ніхто тебе не продасть.

Ніхто не продав. Але й ніхто із сусідів нічим не ризикував. Ризикувала лише Ольга, як своєю головою, так і головою своєї дочки – твоєї старшої сестри. Бо вона, як двірничка, зобов’язана була під страхом смерті подавати відповідні відомості до міської управи. Тож зрозумій її. Вона не може знайти до тебе дороги.

Я все розумів. Однак прокласти стежину одне до одного ми так і не змогли. Я не знайшов слів, щоб гукнути її, вона – теж. Проживання у материнському домі дедалі більше віддавало чужиною, ставало нестерпним. Наступного дня сказав про це сестрі.

– Нічого, потерпиш, – відповіла вона. – Нам все одно завтра їхати на село до батькової рідні. Це недалеко, під Борисполем. Туди, до речі, вже приїхали з Одеси і тітка Паша і дядько Прокіп. Чекають на нас. Тим більше, що мати туди їхати не хоче.

На нас, дійсно, чекали. Відчинивши хвіртку батькового обійстя, першим побачив діда, котрий сидів на призьбі. При моїй появі люлька випала у нього з рота. Він важко підвівся і, простягнувши перед собою руки, подибав до мене. Наблизився, упав на груди, уперся своїм сивим їжачком у моє обличчя і зайшовся плачем.

– Я знав, що побачу вас, – схлипував він. – Ви ж наші першенькі онученьки.

– Годі, діду! Заспокойтесь. Я вже тут, живий, здоровий.

– Живий, таки – живий, – повторив за мною дід. – А вони ж усі казали, що мати вас утопила у Дніпрі. А я не вірив. Тому й дожив. Мені ж, дитинко моя, уже дев’яносто п’ятий пішов. Тепер і помирати не жаль.

– Хто тут збирається помирати? Ти, тату, і думати про це забудь. Сторіччя твоє ще обмивати будемо.

З хати виходила дорідна жінка у городському вбранні. Відразу ж зрозумів: то – тітка Параска – батькова старша сестра. Вона обняла мене, мовчки притиснула до грудей, і я принишк у її м’яких обіймах, відчуваючи, як на мою стрижену голову спливають теплі краплини сліз. За мить я опинився у могутніх обіймах дядька Прокопа.

Увечері за столом зібралася уся наша рідня. Четверо батькових сестер і брат. З-за гульбанячого стола мене, як малолітку, відразу ж виперли. Я вмостився на печі і невдовзі задрімав. Проснувся від того, що розмірений застільний гомін набув скандальної гучності. – Як ви могли віддати їх матері, – гримів дядько Прокіп. – Ви ж розуміли, що вона їх не витягне. А я ж увесь цей час переказував вам з Німеччини гроші.

– Корова не здихає десять років поспіль. А гроші ви десять літ отримували і мовчали, що дітей біля вас нема.

– Прокопе, ми завинили перед тобою. Але ти зрозумій і нас...

– Не зрозумію, – гримнув він важким кулаком по столу, аж миски і пляшки поперекидалися. – І не переді мною ви завинили. І, навіть, не перед дітьми, бо виросли вони зігрітими і нагодованими. А винні ви перед братом своїм загиблим. І від провини цієї вам не відмитися довіку. Така велика рідня... Ех, ви! – і схилив захмелілу голову на долоні.

Я тихо сповз з лежанки і вислизнув на подвір’я. Сів на призьбі. Дрімав хутір, сповитий медвяною млістю. У темно-синьому оксамитовому небі викреслював свої загадкові письмена космос. Чи то прощальним, чи вітальним спалахом серпневі зорі запрошували загадати бажання. Загадував не раз – не справджуються.

У дзвінкій тиші крізь листву прошелестіло падаюче яблуко, пошепки прощаючись із матір’ю. Гупнуло об землю, повідомляючи світ про перехід у інший життєвий вимір.

Пригадалася паскудна приказка, якою, зазвичай, паплюжать той, чи інший родовід. Так, недалеко від яблуні падає яблуко. Адже ж не втрачає воно від того своєї вартістності. Все залежить від того, у чиїх руках опиниться. Або ж стане даром Божим, або залишиться символом первородного гріха. А то і загниває, якщо вже зовсім нікому непотрібне.

Нечутно підійшла тітка Параска. Поклала руку на голову.

– Який то дім, синку. То сиротинець. Ти ж зараз сидиш біля батьківської хати. Для мене тут і досі – дух мого брата. А ми, до речі, з Прокопом вирішили забрати тебе з дитячого будинку. Одеса, море, закінчиш десятирічку. Вступиш до інституту. Все ж таки ми кровна рідня.

– Тьотю Пашо, вам мало клопоту? То ви його будете мати, – засміявся я.

Обійняв її, поцілував, завмер на хвильку біля її плеча.

– Вибачте мені, тьотю, але я хочу додому. Не ображайтесь. І дядькові усе поясніть.

За два дні ми із сестрою вже вирушали на захід. Із кожним ударом вагонних коліс я позбавлявся відчуття викинутої на сушу риби. Я повертався у те середовище, де, здавалося, й народився. Де, я знав, немає дворушності, де миттєво каралася підлість і де найжорсткіші сутички не множили тобі ворогів. Я повертався у сім’ю.

...До армії я був закликаний з Казахстану. А служив в Україні. Після демобілізації, за існуючими тоді правилами, мусив повернутися до місця призову. Дорога туди пролягала через Київ, тож я взяв у столичному військоматі десятиденне відкріплення.

Моя сестра після закінчення залізничного технікуму певний час працювала черговою на станції Шепетівка. А коли у Києві відкривали першу чергу метрополітену, з усієї Південно-Західної залізниці зібрали молодих спеціалістів, які після підготовчих курсів у Москві, почали експлуатацію метро. У їх число потрапила й моя сестра. У Києві вона вийшла заміж за машиніста метрополітенівського поїзда. У неї я й збирався зупинитись.

У перший же день за вечерею мій зять запитав мене.

– Слухай, а чого це ти маєш їхати у той Казахстан. Ти тут народився, твоя мати тут живе. Вона тебе пропише і знову станеш киянином. Тож і мандри твої закінчаться.

– Не знаю, Валеро, боюсь, мати не захоче. Та й просити я не вмію. Соромно.

– Драстє! Чого ж тут соромитись? І чом би це вона не захотіла прописати свого сина. Це ж вірняк, проблем не бачу. Оце завтра й поїдемо до неї.

На той час на місті старого київського дворика на Обсерваторній вже побудували бетонну коробку, а тутешніх мешканців розселили на периферійних масивах. Мати отримала двокімнатну квартиру в Святошині. Помешкання у порівнянні з тією напівпідвальною норою на Обсерваторній – просто розкішне. Жила вона там з дочкою, моєю молодшою сестричкою Людою. Зустріла нас привітно, але насторожено.

Після півгодинної розмови ні про що, Валерій нарешті підійшов до суті нашого візиту. Як ми заздалегідь домовились, у розмову я не встрявав. Мати уважно слухала, раз-по-раз кидаючи на мене сторожкий погляд.

Коли Валерій закінчив, вона кілька хвилин мовчала, покусуючи губи.

– Він мене не любить і слухатись не буде, – сказала вона нарешті.

– Ну чого б це він мав слухатись? Доросла ж людина. До того ж він і не житиме у вас. Ви його пропишіть, а ми його влаштуємо у гуртожиток.

– Ага, – звузила вона очі. – Житиме у гуртожитку, а потім надумає відсудити у мене пів квартири. Він же буде мати право на це?

Я рвучко підвівся, відкинувши ногою стільця.

– Як вам не соромно, мамо? – невільно вихопилося у мене.

У вітальні зірвав з вішалки шинелю. Я ненавидів себе. Не через те, що, принизившись до жебрацтва, став опущеним прохачем. А тому, що під ноги людині, котру я до цього бачив лише раз, кинув слово друге за святістю після імені Господа, що вихоплюється у людини, коли – щастя, коли – горе, коли – розпач, коли нестерпно болить і навіть тоді, коли смерть дивиться у вічі.

Валерій вискочив услід за мною. Вхопив за рукав.

– Ва-ле-ра! – крізь зуби по складах процідив я, висмикнувши руку.

– Ну, як знаєш. Я хотів, як краще. А ти – даремно. Вона передумає.

Вона не передумала. Видно порадилась із сусідками. Змішала свої сумніви із сторонніми пересторогами і у тій брудній суміші втопила материнський інстинкт.

Наступного дня мати прийшла до сестри на роботу і сказала, що прописувати мене не збирається. За тим я перервав у столичному військоматі свій десятиденний тайм-аут і через тиждень мене вже зустрічав лютим морозом засніжений Екібастуз.

Пройшли роки. Після тривалих мандрів я таки повернувся до Києва із золотих копалень, вступив до житлового кооперативу і влаштувався на роботу машиністом ескалаторів на метрополітенівській станції «Політехнічний інститут». До мене часто забігала молодша сестричка Люда, яка на той час навчалася у КПІ. Ми з нею напрочуд швидко і легко подружилися.

– Максо, – якось сказала вона. – Чого ти мучаєшся у тому гуртожитку. Повертайся додому.

– Для чого? У мене за кілька місяців буде своя квартира.

– Ти ображаєшся на маму за те, що після армії не прописала тебе? Вона тепер жалкує й переживає сильно.

– Не суддя я твоїй мамі. І зовсім не ображаюсь.

– Чому це – моїй мамі? Хіба для тебе вона не є мамою.

– То ти мені й не брат? – ляпнула мене по обличчю й пішла.

Відтоді минуло з десяток років. Якось до мене зателефонувала сестра.

– Наша мама померла, – сказала вона. – Сусідки передали, що перед смертю вона дуже просила, щоб ми прийшли поховати її.

Коли ми приїхали до будинку на Метробудівській вулиці, де ми з Валерієм умовляли її прописати мене після армії, труна вже стояла біля під’їзду.

Людей було небагато – сусіди і сторонні зіваки, яких завжди привертає спогляд чужого горя. Я вдивлявся у біле обличчя матері, згадував розповіді тітки Раї із затишного київського дворика на Обсерваторній, і незнайоме мені до цього почуття скорботи чим далі, тим дужче переповнювало серце.

– Це ж її син – Максим. Вона хворіла на рак. Боже, як вона важко помирала, як вона кликала його перед смертю! Я завинила перед ним, – кричала вона.

– Та я ж Ольгу знаю зовсім недавно. Просто ніколи не бачила її дітей.

– У неї їх було троє. Старша дочка, оно стоїть, красива така чорнява жіночка. Максим – середній. Вона їх ще маленькими у дитячий притулок здала. А наймолодша – Людочка, що біля неї залишилася, померла після перших пологів. Лікарі плаценту як слід не вичистили, то вона й згоріла за ніч.

– Це Ольгу Бог покарав, що дітей по світу порозкидала. Спочатку найменшеньку забрав, а потім і її на муки прирік.

– Співчуваємо, співчуваємо, – залопотіли жінки, злодійкувато ховаючи очі.

Знали: не мають вони права її засуджувати. Такого права не мав навіть я. Бо непідсудні своїм дітям матері. А тим більше – ця, що лежала перед нами в труні. Вона вже відійшла за межу і наближалась до Суду Господнього. А свою пошарпану долю залишила у споминах тих, хто її знав.

Один із спогадів чиркнув і по моїй пам’яті, викресав сяйво квітучого лугу, над яким назустріч малюкові летів білий лелека. І коли розпорядники поховання запросили прощатися з покійною, я підсвідомим порухом нахилився над домовиною і міцно притиснувся щокою до холодного материнського обличчя.

На березі Дніпра у нас є будиночок, де ми проводимо вихідні і відпустку.

– Хочеш познайомитись з колегами? – якось запитав мій син.

...Їх було четверо. Жили вони у невеличкому наметі на березі річки. Коли ми туди прийшли, до них якраз приїхали їхні посестри з дитячого будинку. Вони на той час вже десь працювали, чи бог-зна підробляли чимось. Дівчата привезли хлопцям продукти. Варили куліш. Пили чай. Знайомились.

Троє з них після дитячого будинку закінчили професійно-технічні училища, однак на роботу ніхто так і не зміг влаштуватись. В країні шаленіла безробітниця. Депресійна ситуація поглинала класних фахівців, пережовувала їх і викидала на базарний смітник. А молодим спеціалістам взагалі у цьому просторі не знаходилось місця.

Незаперечним вожаком у цій безпритульній зграйці був, безперечно, Андрій. Він розповів мені, що його за якусь там провину виключили із технікуму. Щось тут було не так. За радянських часів це було б просто неможливим.

...У технікумі я навчався неохоче, часто пропускав заняття. А у гуртожитку міг влаштувати часом такий шарварок, що наступного дня мене удостоював своїм прийомом директор. Це був могутній чоловік височенного зросту. У нього і прізвище було Дуб, що абсолютно відповідало його фактурі. Зустрічалися ми з ним неодноразово.

Я терпляче вислуховував його проповіді, обіцяв, що подібного більше не буде. Проте випробування директорських нервів довго тривати не могло.

Після чергової витівки він знову викликав мене до себе.

– Колосе, я втомився від тебе, – сказав він. – Ти відібрав вже у мене добрий шмат життя. Тож нам з тобою не по дорозі.

Він натиснув сигнальну кнопку і на порозі виникла секретарка.

– Маріє Петрівно, ви підготували документи на відрахування Колоса з технікуму?

– Колосе, – звернувся вже до мене. – Я не розумію, чому ти отут сидиш і дурнувато посміхаєшся. Плакати треба на твоєму місці. Як ти уявляєш своє подальше життя.

– Миколо Петровичу, ну для чого ви розігруєте переді мною оцю комедію? Ви ж знаєте, що не маєте права виключити із технікуму сироту.

Він кілька хвилин дивився на стіл, наче вишукував там відповідь на моє нахабство. Потім повільно підвівся і підійшов до мене.

– То виходить, що я тут біля тебе державою поставлений і за батька, і за матір.

– То й виховуйте собі, – нахабно відповів я.

За цими словами від потужного ляпаса я відлетів у куток. Він доскочив до мене, вхопив могутніми ручищами за барки і підніс впритул до обличчя.

– Тоді слухай, що я тобі скажу. І запам’ятовуй. Ти правий. Я, дійсно, не можу викинути тебе, мов паскудне кошеня на вулицю, хоч мені цього дуже хочеться. Тому залишається одне. Чого б це мені не коштувало і тобі, до речі, теж, а механіка я таки з тебе зроблю. А те, що тут щойно відбулося, вважай, я проводив з тобою позакласну роботу. І вона триватиме доти, поки ти не порозумнішаєш.

Розумнішав я повільно – заважав характер. Тож у директорському кабінеті ми зустрічалися ще не раз. Однак, коли, після короткої нотації, від починав підводитись з-за столу, я, пам’ятаючи його важку руку, кулею вилітав з кімнати. Бо його позакласна робота біля педагогіки і близько не лежала.

Механіком я таки став. І усе своє життя з теплотою згадував богатиря з доброю душею, який перед нелегкою життєвою дорогою силоміць запхав мені за пазуху кусень хліба.

Про це я розповідав моїм юним знайомим. І Андрієві розповіді ставив під сумнів. Ніхто ж не відміняв тих добрих законів, що існували за старого ладу. Хіба що під його уламками вони перетворились на порох. А у капіталізму свої правила гри.

Ми з дітьми часто просиджували біля багаття до пізньої ночі. Я ділився спогадами про свої мандри, про порядки у нашому дитячому будинку. Хлопці згадували своє. Вони не раз навідувалися і до нас на дачу.

Однієї ночі, коли вони спали, бомжі, які влітку тиняються дніпровським узбережжям, вкрали у них рибальське причандалля, а також увесь посуд і казанок. Після цього їхнє перебування на березі практично стало неможливим.

– Мамо Маріє, – звернувся він до дружини. – Ви все одно відпочиваєте на дачі. Дозвольте нам з тиждень пожити на вашій квартирі.

Трохи повагавшись, вона дала йому ключі і адресу.

– Ну ти ж віддала ключі, не знаючи кому. Ні прізвищ, ні документів не бачила. Може там уже пустка.

Проте занервувала і за кілька днів ми таки поїхали додому.

Ключі, як і домовлялися, були у сусідів. Хлопці наше помешкання уже залишили. Коли ми зайшли у квартиру, дружина аж зойкнула. Приміщення було буквально вилизане – ідеальна чистота, речі складені, прибрано навіть те, що ми, збираючись похапцем на дачу, не встигли прибрати. А у серванті лежали неторканими кілька банкнотів, необачно залишених нами при від’їзді.

Якось глухої ночі у квартирі пролунав дзвінок. Коли ми відчинили двері у вітальню ввалився Андрій, весь забруднений, закривавлений.

Хлопець був таки сильно побитий. Розсічена голова, вухо наполовину відірване. Він категорично заперечив, щоб ми викликали швидку допомогу.

Дружина обережно обмивала йому рани, а він від кожного дотику зойкував «Ой, мамонько!» і, як теля, тицявся у її груди. Дружина притискала його голову до себе, щось заспокійливо примовляла, а коли він затихав, безпорадно зводила на мене наповнені сльозами очі.

Він переночував у нашому домі, а вранці пішов. І не бачили ми його після того кілька років.

Якось на зупинці маршрутки біля мене стрімко припаркувалась червона спортивна іномарка.

Так гукнути мене могли лише синові друзі, що постійно тусувалися у нашому домі. Я озирнувся. До мене наближався короткостижений молодик у вишуканому костюмі. За мить я опинився в обіймах дорогих парфумів.

– Не маскарад. То – життя і зовсім непогане, – відповів він, кивнувши на машину, припарковану біля тротуару.

– Знайшов хорошу роботу. Працюю бригадиром у солідній фірмі.

– 3і мною. Теж там працюють. Помовчав з усміхом, очікуючи моєї реакції. Ми розуміли одне одного.

– На круту дорогу став, синку, – після короткого мовчання нарешті вимовив я. – Карк зламаєш.

– Собі, звичайно. Як мотузочці не витись, а кінець хтось таки схопить.

Посмішка зійшла з його обличчя. Воно закам’яніло, а очі недобре звузились.

– Я думав, ви, як ніхто, мене зрозумієте. Не знаю, як ви там виживали колись у юності на свої вісімнадцять стипендійних рублів, але я нині під жиріючим бомондом виживати не хочу. Хочу жити, поки молодий. До речі, як ви розповідали, у вас практично вже на той час була своя бригада. Але ви товкли хлопцям морди лише за те, що вони були краще за вас одягнені, а у кишені мали мамину п’ятірку на розваги. Правда, тоді не було довкола стільки жирних котів, як нині. А, може, й були, та мусили ховатися. Зараз не ховається ніхто. Ремиґають від об жорства перед голодними і хизуються «брюліками» перед бідними. Оці усі світські тусовки на телебаченні і у глянцевих журналах з п’яними напівголими зірками, повідомлення про подарунки для коханок на десятки тисяч баксів – то що – не є моральним знущанням над людьми? І як тут вгамувати пролетарську ненависть? – засміявся він.

– Я служу такому ж, як сам. Мій бос, до речі, – колишній вихованець дитячого будинку. І давайте облишимо це, бо посваримось, а я вас дуже поважаю і сім’ю вашу люблю.

Ми ще кілька хвилин поговорили про різне: як хлопці, як дружина, чи живете влітку на дачі? Попрощалися досить тепло. Але, відійшовши вже на кілька кроків, він зупинився.

– Ви тільки не ображайтесь, але я мушу вам це сказати. Ви хоч знаєте, скільки ваших хлопців і дівчат після дитячого будинку опустилися на дно? А я знаю на прикладі своїх, бо, на відміну від вас, нікуди з Києва не виїжджав, і ми досить часто спілкуємось. І половину з наших вже за різними оцінками можна віднести до категорії асоціальних елементів... А у тому, що такі, як ви залишились на плаву, то не є вашою стопроцентною заслугою. Просто, так лягла карта.

Він таки образився. I від того я чомусь почувався ніяково.

«Так лягла карта...» – він був на сто процентів правий. Я теж вірю у фатальність долі. Бо ж недарма у Святому Писанні сказано: «І кожна волосина на твоїй голові вже полічена». То може викреслено вже і наші життєві шляхи з усіма їх вигинами. Правда, у кожного є вибір. Але ж хто певен, що і вибір той не закладено уже у те по життєве креслення. Тож, думаю, Андрій і опинився там, де йому і належало бути.

Я ж теж вийшов з дитячого будинку самотнім вовченям. Не уявляв до того, яким порожнім може бути багатолюддя. Ні коріння, ні свого даху над головою, ні рідної душі поряд, ні плеча, на яке міг би спертися. Тож покладатися міг лише на себе. Мусив іти навпомацки дорогою, де за все доводилося розплачуватися. А платити було нічим.

Сумний досвід привчив мене не вірити доброзичливим посмішкам і солодким словам. Я навчився вгадувати за ними нещирість. Або ж підступність. Тож прийняв за життєві правила начитані мені випадковим поїздним супутником – звільненим від покарання зеком, якого зрадили після відсидки рідні, друзі, та, власне, й суспільство. Це – так звані «понятія»: нічого не бійся, бо неминучого не обминути, ніколи не клич на допомогу, щоб своїми проблемами не навантажувати інших, ні в кого і ні в чому не позичайся, бо незчуєшся, як опинишся у боргових кайданах, не шкодуй за втраченим, бо його уже не повернути і, нарешті, ніколи не кайся, щоб не топити свою гідність у багні, яке ти вже давно залишив позад себе.

Як же тоді мені легко жилося! Однак поступово ці тверді і холодні норми розтанули, мов крига. Від дотику до безкорисливої доброти, від несподіваної, нічим не мотивованої рятівної допомоги, що не заковувала у боргові кайдани. А коли вже й серце навчилося боліти, воно почало болісно стискатися й від дотику до чужого горя. А згодом з’явився і острах – за день завтрашній, за долю близьких людей, страх перед вибором і перед можливими втратами. І нарешті я уже майже фізично почав відчувати, як стишується моя життєва хода і як стрімко прискорюється перебіг часу, віддаляючи мене від уже замулених, нездійсненних юнацьких мрій. А ще не дає спокою наростаюче відчуття, що я катастрофічно не встигаю віддячити світові за те, що він усе таки був добрим до мене. І від того чим далі, все гострішою стає потреба у сповіді і у спокуті.

Моя пам’ять, посічена часом, все більше нагадує сито. Скільки дорогих серцю миттєвостей, золотих зерняток просипалось крізь нього! Дарма, не жалкую. Нічого безслідно не зникає на цьому світі. Можливо, при випадковому контакті з чиєюсь долею якесь із них запало у чиюсь душу і проросло добром, як плата за витоптаний ряст на життєвій ниві. А у мене залишається лиш чорне каміння. Я гримаю ним, щоб отямити тих, хто мав би визбирувати те, що уже розкидано. Прийшла пора збирати й молитися. Бо винні усі – і ті, хто чинить зло, і ті, хто байдуже за цим споглядає. Провина останніх ще важча. Бо злочин – то разова подія, а байдужість відвіку була ґрунтом для проростання зла і гріховності.

...Виходжу з метро на станції «Майдан Незалежності» і відразу ж потрапляю у тютюново-пивний сморід. Негода зігнала молодняк із площі у підземний перехід.

Ревище бардів, гомін, запльований матюками. «Труба» – так називають кияни підземний простір під центральним майданом столиці – переповнена підлітками. В основному – це учні професійно-технічних училищ. Діти, які недавно відірвались від сільських родин, звільнилися від тиску традиційно високої моралі. Малолітні, вже ожіночені дівчатка, лаються поміж собою, мов портові вантажники.

Повз мене пробігає зграйка малолітніх волоцюг. За ними, розмазуючи по обличчю сльози, дрібоче манюсінька білявка.

– Господи, – подумалось. – Ні війни ж не було, ні мору. Яка ж віхола, крихітки мої, повикидала вас із рідного гнізда?

Купую цигарки у тютюновому кіоску. За рукав мене сіпає маленький, років вісьми-десяти, хлопчик.

– Іди звідси, поки я тобі вуха не повідривала, – висовується з віконця продавщиця. – Не давайте йому грошей, – це вже до мене. – Він же назбирає копійок, а потім накупить клею і кодляком нюхають.

Повертаюсь і йду до найближчої торгової точки. Він насторожено іде за мною. Заходимо в магазин. Беру кільце ковбаси.

– Ось цього кусочок, і цього, – тицяє пальчиком.

Купую все, на що він вказав. Додаю до всього кілограм цукерок і буханець хліба.

– Тато нас покинув. А мама п’є з дядьками, а потім усі б’ються. І маму б’ють. А я крові боюсь. І утік з дому.

Гамуючи щем під повіками (проклята сентиментальність), вириваюсь із підземелля.

Періщить дощ. Там, нагорі Божі сльози стукають в освітлені вікна затишних квартир, нагадуючи, що горя на світі більше, ніж щастя. Бо лихо приходить нагло й саме. А щастя треба шукати, та й, навіть, боротись за нього.

А тут унизу важкі дощові краплини розбивають барвисті рекламні відбитки на мокрому асфальті, і їх дріб’язки розлітаються довкруж, мов пелюстки посічених квітів.

Настрій зіпсовано. І під його гнітом отой бунтівний закуток душі, що постійно бентежить мою совість, вистрілює у холодний, заплаканий дощем простір пекучою стрічкою: «Як Вам не соромно, мамо!».

[1] (повернутися) Яструбки – члени воєнізованих груп, створюваних владою із місцевих жителів у селах для протидії бандерівським наскокам. Яструбки часто підтримували зя’язки з оунівськими партизанами, інформуючи їх про сплановані репресивними органами операції проти них.

Плач лелеки