Довжелезна фігура у верблюжому пальті пісочного кольору, як підіймальний кран, нависла над металевим контейнером-сіткою. Руки у витертих чорних шкіряних рукавичках спритно перебирали сміття, знаходячи та відокремлюючи скляні пляшки. Вся здобич миттєво відправлялася у чорний пакет, який заздалегідь був прив’язаний до сітки. Пальто на чоловікові було ношене, рукави – закороткі, але не схоже було, щоб це хоч якось його турбувало. Він майже нерухомо стояв на одному місці, скоцюрблений, але ефективний у своїй справі.

Поряд з ним, але з іншого боку контейнера, так само – переважно мовчки – працював інший чоловік, про зріст та статуру якого не можна сказати нічого особливого. На відміну від колеги, він був одягнений дещо легковажно – вітрівка поверх спортивного костюма навряд сильно його зігрівала. Час від часу він починав пританцьовувати на місці, дивитися на годинник та у небо. Чоловік працював у драних брунатних вовняних рукавичках та, своєю чергою, звертав увагу на папір і картон.

З неба ліниво падав сніг. Поодинокі сніжинки неохоче кружляли навколо людей, як сонні мухи. Погода була не така щоб люта, та легше від цього нікому не було.

Не ясно де, але десь поряд пролунали постріли з автоматичної зброї. Потім хтось дав чергу, і знов пішли поодинокі. Обидва підняли голови від контейнера та подивилися у бік, звідки, як їм здалося, стріляли.

– Знов десь пролізло. Щоб в них яйця відмерзли, – сказав той, що був в спортивному костюмі.

– Угу, – відповів його колега.

Стрілянина стихла, і вони повернулися до своїх справ. Сміття вже значно поменшало і залазити в контейнер було незручно навіть високому чоловіку у пальто.

– Давай на бік положимо, – сказав він та, не дочекавшись відповіді, ногою натиснув на педаль, розблокувавши колесо «клітки». Взявшись кожен за свій бік та притримуючи жовту пластикову кришку, вони обережно поклали контейнер ребром на бордюр.

– Хлопці, я вже йду до вас!

Невисока жінка в червоній пуховці дійсно швидко наближалася, на ходу відкриваючи чорний мішок для сміття.

– Боже, Вова, ти б ще шорти з капцями вдягнув, – сказала вона та майже пірнула у контейнер, одразу почавши згрібати бляшанки з-під пива та консервні банки. – Знаєте, куди потім нести все це багатство?

– Так, – відповів той, що був у верблюжому пальті, – за будинок в… убежище.

– Все вірно – у сховище. Тіко не кидайте одразу біля входу. Зайдіть до приміщення, а потім поверніть ліворуч і там, під трубою, у кутку ми все це складаємо. Вова, на, забери ось ці наліпки до себе у мішок.

– Гаразд, давай.

– Добре, що в нас хоч хтось вийшов. Бо у сьомому будинку ніхто цим не займається і там вже, вибачте, срач біля під’їздів.

Вони несподівано швидко закінчили зі сміттям і повернули контейнер у звичне положення. Лапатий сніг почав обліплювати одежу. Десь близько знов почали стріляти з автоматичної зброї.

– То з Жулян – не звертайте уваги. Коли вже це падло повиздихає, – сказала жінка в червоному пуховику та різко зойкнула. – Бачте, то Коля з сьомого під’їзду.

Вони подивились у бік, куди вона вказала рукою. Там дійсно стрибав і усіляко намагався привернути до себе увагу чоловік в синій лижній куртці.

– Сміттєвоз вже приїхав. Швидко до нього, допоможіть завантажити органіку, а це я сама віднесу.

Двоє залишили свої мішки та пішли, струшуючи з себе сніг та вдягаючи шапки.

– Не бачив вас у сховищі. Ви вдома ховаєтесь під час тривоги?

– Сідаю у ванну і сиджу. Там ніби є дві стіни на шляху.

– І дзеркало.

– Так. І дзеркало теж.

– Як же ж ви з вашим зростом, вибачте, розміщуєтесь у тій ванні?

Володар пальта пісочного кольору посміхнувся. У ванній йому дійсно було незручно, але до цього моменту він не намагався уявити, як це може виглядати зі сторони.

– Не дуже комфортно, – доброзичливо відповів він. Вони ще трохи пройшли мовчки, а потім він спитав, кивнувши у бік людини у лижній куртці. – Ви його знаєте?

– Та ні! – відповів чоловік у спортивному костюмі та заперечливо махнув рукою. – Багато хто вже поїхав, та я кожен день знайомлюся з якимись новими людьми з нашого будинку.

Вони підійшли та по черзі потисли руку сусідові. Потім в трьох завернули за будинок та перейшли дорогу. Біля сміттєвоза сніг вже змісили в багняву кашу, а чорних контейнерів з органічним сміттям на собачому майданчику лишалось багато. Зі сторони сусіднього будинку на допомогу йшло ще кілька чоловіків, бо імпровізований сміттєвий полігон зробили сумісними зусиллями.

– Давайте швидше! – крикнув один з двох вантажників.

Вони зайшли на вогкий, слизький, вкритий снігом собачий майданчик і ось тут вже почалася справжня робота.