| ПОЕЗІЯ | # 99 |
|
* * * Темрява поглинає слабодухих Людей світла – не здолати Ми виживемо завдяки променям внутрішніх сонячних ліхтариків які освітлюють довкілля нашими душами * * * Не важливо ти кращий чи гірший перемагають справжні * * * Лишився час який ще не розтратив але чого він вартий якщо назавжди втратив мить * * * Кожен з нас і Бог і диявол і Вічність і тимчасовість і Світло і темрява і Геній і нікчема Бо кожен з нас уміє мріяти і лишатися тим ким є насправді * * * Мої невблаганні сльози змішувались з краплями дощу і падали на твої усміхнені вуста а ти здивовано вдивлялася у далечінь і не розуміла чому у Неба солоний присмак * * * Не намагайся щось прочитати в очах того хто навіть у суцільній темряві відводить погляд * * * Зірки спалахують лише тоді коли падають люди влаштовані інакше – в намаганні палахкотіти вони жевріють аж доки не упадуть * * * Вечоріє така краса уже не бачиш бруду на асфальті і себе * * * Грішні люди блукають святими місцями та річ не в тім що грішні а втім що святими місцями можна хіба що блукати * * * Знесилений добіг до урвища намагався стрибнути але побачив як з неба падає зоря зупинився як легко було летіти потім у незвіданність * * * Боїмося потрапити на безлюдний острів МИ господарі давно вже знелюднілих континентів * * * Неприємно якщо тобі дихають у спину в той час коли біжиш навмання тікаючи від себе * * * Бог – це твоє власне відображення у викривленому дзеркалі протирічь між розумом і душею але за умови якщо хоча би щось з цього ти маєш не у податково обкладеній власності * * * Навіщо худнути засохла квітка не чарує духмяністю і не вабить соковитими пелюстками * * * Твої ревнощі безпідставні друже жінка – це витвір мистецтва яке належить всім * * * Чи шукає сенс заради якого варто померти людина хвора на невиліковну хворобу * * * Не радій дарунку допоки не дізнаєшся від кого отримав зміст не має сенсу без історії * * * Зовні все як завжди – приємна посмішка проникливі очі ніхто і не здогадується що усередині завершується бальзамування померлої душі * * * Відчай – це коли ставиш безглуздого смайлика позаду останнього слова вимовити яке не стало сил * * * Зустрів щасливу людину ніяково посміхнувся і пішов далі бідолашна певно вона нічого не знає про день який хижим звіром завжди наздоганяє цей * * * Злидні – це коли на твоїх очах палають мільйони сподівань що їх ховав у скрині своєї душі щастя – це коли останню надію щиро кидаєш у капелюх зневіреного злидаря * * * Важко щось знайти коли небосхил захопила суцільна пітьма ытхіба що власну душу * * * Тону звідусіль простягнуті руки чи допоможуть шукаю бодай чиїсь рятівні очі * * * Твій погляд крізь мене нагадує індіанську стрілу яка нізащо не схибить і влучить в ціль за моєю спиною туди де лишилось найдорожче – моє щасливе минуле * * * Ще вчора мріяв про завтра та сьогодення все розклало по полицям на одній з них тепер лежить моє розтерзане неопізнане тіло * * * Олександру Спренцісу Жити довго – це не про нас ми налаштовані на вічність * * * Навіщо увесь час кудись бігти намагаючись випередити життя достатньо випити повінь з долонь коханої і летіти до мрій дитинства бо життя закінчується там де й почалося колись давно із-за необачності часу * * * Від споконвічності світанку до невблаганності суцільної імли лишився лише крок і лише подих перший – прискорить неминуче падіння другий – уповільнить рух повітря аби усі твої мрії наче збиті з крила янгола невагомі пір’їнки супроводжували твій останній політ до прірви * * * Між світлом і темрявою застигла твоя тінь і це єдине на що ти здатен чоловіче * * * Живемо розмножуємося помираєм комахи такі ж самі але ще й мають крила * * * Я – вірую але навіщо засмічувати мій розум і душу іконними ідолами я вірую у здійснення мрій у віддану любов у власну велич я несамовито вірую у Бога ім’я якому – Свобода шкода що він атеїст * * * Важко мріяти про майбутнє коли стоїш навколішках проводжаючи в останню путь своє минуле * * * Я ріс безталанною дитиною мріяв стати дорослим але не навчившись перед тим силою бажання зупиняти час * * * Нарешті знайшов себе тепер не знаю яким чином позбутись цього сіромахи * * * Ціль – це необов’язково те у що маєш влучити для багатьох ціль – це нескінченні ухиляння аби не влучили у тебе * * * Колись я скажу своє слово але зараз я прагну аби дослухались до мого мовчання * * * Знесилена Тінь мого майбуття доторкнулась кінчиками тендітних пальців до наморщеного чола стомленого Неба тепер вони завжди разом Небо і Тінь це як Слова і Музика перше – даруватиме безмежність друга – рятуватиме від безжального сонця тих хто ще й досі мандрує нескінченними пустелями буремного життя А я лише озиратимусь на битий шлях власної долі страхаючись дивитись уперед аби не наврочити тим хто продовжить мій Шлях своїми Стежками які мають оповити Землю наче венами щоби в ній пульсувало життя прийдешніх поколінь одвічних мандрівників * * * Важко йти до істини вщент зруйнованим шляхом тим більше коли всі довкола запевняють що і їй самій не вдалося вціліти * * * Вже й зорі розтанули за обрієм а ти ще й досі дивишся на мене тим поглядом який подарувала на світанку в той день з якого розпочався відлік часу у зворотному напрямку * * * Навіщо віддавати борги тим хто має можливість позичати краще лишитись боржником і щедро роздавати милостиню тим хто цього потребує так чи інакше кожен з нас і боржник і позичальник і той хто потребує * * * Мій тлін розвіють над безладдям воскреслого з попелу міста де я марнував час на чергове щасливе життя * * * Хіба ж це злочин – поцупити собі щастя з кишені сп’янілої долі якій гостинно наповнював келиха з нагоди нашої першої випадкової зустрічі * * * Мої зорі майорять на твоєму небі як ти думаєш кохана чим все скінчиться * * * В свій останній політ в Небуття я взяв би з собою скрипку не тому що люблю цнотливу вишуканість а тому що це остання річ на землі яка не виносить фальшу і нагадує обриси коханої яку втратив коли зізнаючись у коханні сфальшував ноту «мі» * * * Сліпий благав увімкнути світло ні він не сподівався прозріти йому було конче потрібно переконатись що воно ще й досі не згасло назавжди * * * Як не продати душу дияволу який дає за неї гарну ціну і як далі любити бога який навіть забув що тримає її за пазухою * * * Аби ти впізнав мене взяв на зустріч з тобою очі чого зазвичай не роблю бо стидаюсь коли мене – зорезнавця і блазня який своїми очима пригледів собі чужу веселкову долю впізнають на вулиці безцільно блукаючим у натовпі звичайних безталанних сіромах які відкрито зазирають одне одному в очі і зичать щасливої долі навіть гадки не маючи що з Неба її викрала людина яка вкрай рідко бере з собою на прогулянку |
|
|
|